UA / RU
Підтримати ZN.ua

Дайте вихованцеві дитбудинку шанс

Кількість дітей-сиріт в Україні протягом останніх 15 років стабільно утримується в межах 90-104 тисяч. Тільки 10% з них перебувають під опікою або в прийомних сім'ях, і лише 5% дітей потрапляють у сім'ї всиновителів.

Автор: Дар’Я Афоніна

Коли ми говоримо про євроінтеграцію України, передусім маємо на увазі економічний прогрес, реформи у сфері медицини, освіти. А соціальні проблеми залишаються на другому плані.

Тим часом офіційна статистика як і раніше невтішна. Кількість дітей-сиріт в Україні протягом останніх 15 років стабільно утримується в межах 90-104 тисяч. Тільки 10% з них перебувають під опікою або в прийомних сім'ях, і лише 5% дітей потрапляють у сім'ї всиновителів. На жаль, у долях вихованців дитбудинку в нашій країні ось уже багато років кардинально нічого не змінюється. У більшості випадків дитина, позбавлена батьківської опіки, стає в'язнем інтернату або дитбудинку. Багато європейських країн почали позбуватися інтернатної системи ще 60 років тому, чітко усвідомивши, що нещасливе дитинство - причина неблагополуччя всього суспільства. В Україні ж досі зберігається один з найвищих показників кількості інтернатів у Європі - понад 700...

Нерідко інтернат стає для дитини закритою зоною, в якій вона зазнає насильства з боку персоналу або однолітків. Такий досвід в Україні в кожного другого інтернатівця. Здавалося б, у 18 років сирота залишає казенний дім і може почати життя з чистого аркуша. Чи під силу це дитині? Крім абсолютної неготовності розпочати доросле життя, вона часто просто не вірить у те, що заслуговує поваги, шансу змінити свою долю або побудувати успішну кар'єру. Чи не тому багато підлітків в інтернатах зізнаються, що бояться залишати жахливі, але звичні умови? Лише 16% згодом створюють власні сім'ї, 25% мають постійну роботу, і всього 1% здобуває вищу освіту. Кожен другий колишній вихованець дитбудинку вдається до протиправних дій, а кожен сьомий - спроби суїциду.

Нині Україна витрачає щорічно близько 5,7 млрд грн на підтримку інтернатної системи, з наслідками діяльності якої потім сама ж вступає у виснажливу боротьбу. Цей рудимент, очевидно, нам дорогий як пам'ять: інтернати в нашій країні прижилися в часи "світлого комунізму". Діти належали до категорії державної власності так само, як заводи й пароплави. Але тепер змінився як історичний контекст, так і актуальний запит суспільства: нам потрібні думаючі, щасливі люди, а не "гвинтики у великому механізмі". Але навіть посилене фінансування інтернатів ніяк не розв'язує проблем, бо сім'ю нічим неможливо замінити.

"Людство повинне дати дітям найліпше, що має" - це теза з Конвенції ООН про права дитини. Швеція одна з перших у Європі зафіксувала прогресивні ідеї у своєму законодавстві і почала закривати дитячі будинки. В Радянському Союзі вперше почали замислюватися про це тільки в 80-х рр. минулого століття. Про реальні кроки ще навіть не йдеться.

У європейських країнах ставку зробили передусім на превентивну терапію: роботу соціальних служб переорієнтували на те, щоб не допустити розлуки дитини з родиною, якщо йдеться не про біологічне сирітство. У Великій Британії, Данії, Естонії представники соціальних служб відвідують сім'ї всіх немовлят і при виявленні факторів ризику соціального сирітства негайно залучають їх до профілактичної роботи. Однак у деяких країнах діє досить жорстке "батьківське" законодавство: у Великій Британії батьки рідко кидають дітей, бо це вважається важким кримінальним злочином. На випадок надзвичайних ситуацій, коли дитину треба негайно забрати з сім'ї, є центри, де малюк може проходити реабілітацію не більше трьох місяців.

Якщо зберегти біологічну сім'ю не вдається, соціальна служба ухвалює рішення про подальше розміщення дитини. Найпоширенішою практикою є прийомна сім'я, яка готова надати психологічну допомогу дитині. Паралельно "перевиховують" біологічних батьків, зокрема й на позитивному прикладі прийомної сім'ї. Метод досить результативний: у Великій Британії 85% дітей повертаються у свої сім'ї після перебування в прийомних. У деяких країнах реабілітацією неблагополучної сім'ї не займаються, і дитина перебуває в тимчасовій сім'ї до моменту, поки її не всиновлять.

У Голландії мамі, що потрапила в поле зору соціальних служб, навряд чи можна позаздрити: школа, медики й сусіди відрапортують у соцслужбу за найменшої підозри про неналежний догляд, а соцпрацівники візьмуть під контроль кожен подальший крок "підозрюваної". У Німеччині - інша ситуація; права батьків мають більшу вагу, позбавити німця батьківських прав за законом дуже складно. Але незалежно від різниці в методах, базовий принцип у всіх країнах Європи залишається однаковим: возз'єднання дитини з кровною сім'єю є первинним, а головні інструменти в цьому процесі - психологічна допомога дитині й соціальна підтримка сім'ї.

Говорячи про реформу системи охорони дитинства в Україні, зрозуміло, не йдеться тільки про ліквідацію інтернатів. Цілком очевидно, що без змін у всіх сферах життя не обійтися, адже сирітство - комплексне явище зі своїми причинами й наслідками. У нашій країні тільки 5% дітей біологічні сироти, 95% з них - це соціальні сироти. Що гірший стан речей у соціальній сфері (алкоголізм, бідність, відсутність доступу до якісної медицини тощо), то більше дітей згодом опиняється в інтернатах. Парадокс полягає в тому, що, не здійснивши реформи інтернатної системи, держава й далі буде її заручником: інтернати поглинають у три-шість разів більше коштів, ніж могла б обійтися матеріальна підтримка неблагополучних сімей, оплата послуг професійних прийомних батьків і підготовка кваліфікованих соцпрацівників.

Реформаторський задум тримається на чотирьох китах: політичній волі, професійних знаннях, інвестиціях та активному залученні соціуму. У європейських державах саме громадські організації, тиснучи на політиків, відіграли ключову роль у розформуванні інтернатів. У нашій країні такий рух також набирає обертів. Міжнародна кампанія "Відчиняємо двері дітям", проведена в 12 країнах ЄС, уже кілька років діє і в Україні. Вона має істотну підтримку європарламентарів, інформує суспільство про шкоду інтернатів, допомагає їхнім випускникам, займається профпідготовкою соцпрацівників.

Колосальну роботу в боротьбі за дітей проводять не тільки великі громадські організації, а й звичайні люди. В Україні є кілька сотень дитячих будинків сімейного типу. Таке явище в нашій країні - це справа виключно ентузіастів з їхньою героїчною самовіддачею. І хоч як це сумно, в реальності сучасна система органів опіки для них - це скоріше перешкода, ніж попутний вітер.

На сьогодні понад 1800 громадян в Україні стоять у черзі на всиновлення дитини, ще більше можуть і хочуть бути опікунами й прийомними батьками. Дійти до фінішу, успішно подолавши дистанцію від кабінетів держслужбовців до законного прийняття дитини в сім'ю, вдається, на жаль, тільки найбільш наполегливим.

Про свій досвід розповідає мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу Ганна Горячкіна з Луганська.

"Я, звичайно, не політик, не професійний педагог і не юрист... Я просто мама. Мама 12 дітей. Вісім з яких - прийомні. І я не з чуток знаю, скільки фізичних і душевних ран отримали мої діти в інтернатах. Причому в інтернатах, дитячих будинках і притулках обласного значення. Тобто далеко не занедбаних і бідних. Мені довелося почути від моїх дітей багато різних історій і про "недобрих дядьків і тіток", і про "добрих". Одна з моїх старших дочок сказала: "Мам, я не вірила їм, коли вони казали, що люблять мене. Бо після роботи вони йшли до своїх дітей. А мене до себе забрати не хотіли..."

Перші діти потрапили до нас прямо з вулиці, де вони жили два роки, періодично потрапляючи у притулок, - продовжує свою розповідь Ганна. - Відразу ж, щойно діти прийшли до нас, ми звернулися в службу у справах дітей і сказали, що хочемо взяти їх у нашу сім'ю. Нам потрібна була юридична й психологічна допомога, підтримка фахівців служби. Півтора року знадобилося, щоб я стала офіційним опікуном. Сама знаходила юристів, оббивала пороги всіляких інстанцій. Боляче й гірко від такого ставлення тих, кого поставлено захищати інтереси дітей. І це просто крик душі! Допоможіть нам, і дітей в інтернатах набагато поменшає або не стане зовсім!"

Крім бюрократичної тяганини, батьки-вихователі несуть на собі й більшу частину тягаря матеріального забезпечення дітей. Звичайно, держава надає виплати на кожну дитину, але навряд чи за ці кошти можна вирішити основну проблему, через яку прийомним батькам часто відмовляють у подальшому всиновленні або опіці.

Саме брак власних законних квадратних метрів стримує й сім'ю Ганни від того, щоб допомогти ще кільком малятам знайти люблячу родину. До того ж доля змусила їх залишити в охопленому війною місті все, що з великими труднощами наживали заради дітей.

"У Луганську чоловік побудував своїми руками двоповерховий будинок, щоб дітям було тепло, просторо й затишно. Великі вікна, тепла підлога. Дитячі спальні, їдальня, велика ігрова, маленький спортзал... ми готувалися прийняти ще чотирьох дітей у сім'ю. Але не встигли... Лихо постукало не тільки в дім, а й у рідну країну.

25 березня позаминулого року ми висловили свою громадянську позицію в соціальному ролику, який називався "Україна - наша родина, Україна - єдина!". Наступного дня нам подзвонили з погрозою забрати в нас дітей як у неблагонадійних батьків. Ми довго не думали, посадили в наш маленький бусик шістьох малят, узяли найнеобхідніше й виїхали з Луганська.

Нам дали притулок у Черкаській області в благодійному центрі "Рідна домівка". Ми вдячні всім, хто взяв участь у долі нашої сім'ї. Нині ми живемо тимчасово в нормальних умовах у Мукачевому, але не залишаємо бажання стати сім'єю ще для чотирьох дітей. Ми консультувалися з цього приводу, але оскільки тепер самі безхатьки, наші шанси невеликі. Частенько на нашу адресу можна почути й таке: "Ви ж лопатою гроші гребете!" На що я вже з усмішкою відповідаю: "А може, й вам узятися за лопату, якщо це так вигідно матеріально?"