Європа більше не має тієї сили у світових справах, яку вона мала колись, коли існував ліберальний міжнародний порядок, що спирався на силу США і в якому процвітала міжнародна співпраця. У тому світі Європа не була наддержавою, але ознаки епохи після холодної війни — багатосторонність, регіональна співпраця, взаємозалежність, розквіт демократії, м'яка сила і вільна торгівля — були також ознаками Європейського Союзу.
Сьогодні ми живемо в епоху після закінчення холодної війни, і світ змінив напрямок. Деякі риси старої системи продовжують існувати. Але протилежні сили, такі як націоналізм, протекціонізм та односторонність, зростають, повідомляє The Guardian.
Європа намагається пристосуватися до цього нового світу, але володіння владою тепер вимагає радикальних змін у тому, як вона бачить себе і діє. Як визнав президент Франції Еммануель Макрон у своїй останній промові в Університеті Сорбонни, якщо він не адаптується, Європейський Союз може не вижити. ЄС, як він вважає — "смертний".
Усвідомлення цього викликає глибоку тривогу в Європі, якщо не відвертий страх. І саме цей страх формує невдалий вибір, який зараз роблять європейські країни та ЄС.
Візьміть хоча б непослідовний підхід Європи до російського вторгнення в Україну. У той час як у США готовність підтримати Україну зростає, коли українці досягають успіху на полі бою, в Європі спостерігається майже протилежна ситуація.
Коли Україна відстає або опиняється на межі поразки, європейські уряди більш схильні активізувати свою підтримку. Занепокоєння поразкою Києва та її наслідками для безпеки континенту підштовхує Європу до дій, до надання більшої військової допомоги, згоди на використання прибутків від заморожених російських активів на підтримку України й навіть до роздумів про розгортання військ в Україні, як це неодноразово пропонував Макрон.
"Але коли Україна досягає успіху, як у випадку з її успішними контрнаступами в Харкові та Херсоні у 2022 році, в Європі зростає страх перед поразкою Росії й ризиком того, що це призведе до ядерного Армагеддону або розпаду Росії", — зазначає газета.
Не применшуючи політичної, економічної та військової підтримки, яку європейські уряди надали Україні — і мільйонам біженців, яких прийняли країни ЄС, — цей страх означає, що військова допомога часто була занадто малою і запізнілою.
Страх значною мірою пояснює підхід Європи до Північної Африки та Близького Сходу. Якщо в Україні страх означає надмірну обережність і стриманість, то коли йдеться про країни південного Середземномор'я та Африки, страх дорівнює повній відмові від зовнішньої політики. Європа не просто боїться цих країн, вона буквально жахається.
Страх ще більше проявляється на Близькому Сході, і особливо в ізраїльсько-палестинському конфлікті. Жодна причина не пояснює, чому європейські уряди вирішили не впливати на ситуацію, хоча потенційно вони можуть це зробити. ЄС вже давно є основним торговельним партнером Ізраїлю, і після США Німеччина є найбільшим військовим постачальником Ізраїлю.
ЄС також є найбільшим донором допомоги палестинцям. Проте ніколи не було ані найменшого натяку на використання цих важелів. Знову вступає в дію страх. Страх, в такому випадку, перед звинуваченнями Ізраїлю в антисемітизмі відіграє величезну роль.
Отже, якщо ми подивимося на схід, то страх призвів Європу до постійних затримок і надмірної стриманості, тоді як на півдні страх підштовхнув Європу як політичну спільноту до повної відмови від зовнішньої політики. На заході також відчутна тривога і страх, оскільки європейці очікують виборів у США і побоюються повернення Дональда Трампа. Цей страх призводить до паралічу. Повернення Трампа цілком ймовірне, але замість того, щоб готуватися до нього, Європа просто бажає, щоб він пішов геть, вважає The Guardian.
Відкрите визнання того, що ЄС не може існувати вічно, як це зробив Макрон, є правильним і має стати поштовхом до здорового і невідкладного переосмислення того, як Європа взаємодіє з рештою світу.
Нагадаємо, що газета The Times зазначала, що країни Заходу недостатньо допомагають Україні. Захід побоювався, що рішуча відповідь може призвести до "ескалації" з боку Путіна. А ризик ескалації, зрештою — набагато вищий, якщо Путін захопить Україну, перегрупується і спрямує танки на Польщу і країни Балтії.