У підтримці України Європа навіть на третій рік війни залишається більш об’єднаною, ніж це було в питаннях пандемії чи фінансової кризи. Це, безперечно, позитив, бо розбіжностей у баченні того, як реагувати на російську загрозу, й далі залишається більше, ніж спільних елементів навіть на рівні трьох євросоюзівських країн G7 (Франції, Німеччини й Італії). Про це пише Альона Гетьманчук у статті «Коаліція рішучих. Що заважає Німеччині, Франції та Італії інвестувати в перемогу України» на сайті ZN.UA.
Це, звісно, ускладнює завдання щодо створення коаліції рішучих — чи то пак коаліції країн, які бажають розширити параметри того, в який спосіб і, головне, з якою метою допомагати Україні, аби не просто не допустити її колапсу як держави, а й допомогти їй завершити війну у формі, котру більшість українців сприйняла б як перемогу. Й насправді краще мати ці розбіжності, ніж однозначне рівняння на позицію прихильників політики самостримування щодо РФ. Бо зрештою тільки під час таких дискусій цілі підтримки України можуть бути розширені не лише в Парижі, Лондоні, Празі чи Копенгагені, а й у Вашингтоні та Берліні.
Для коаліції рішучих не потрібна більшість країн ЄС чи НАТО. Достатньо п’яти-шести держав, які матимуть відповідну політичну вагу та, що не менш важливо, політичну відвагу, ресурси й військову спроможність. Жодна з країн Європи, яка потенційно була б готова долучитися до такої коаліції, наразі не має всіх необхідних складників: якщо є політична вага й відвага, то бракує ресурсів (як у Франції), якщо є ресурси, то бракує перших двох компонентів (як, скажімо, в Норвегії). Тож потрібен грамотний Lego-підхід — скомпонувати потрібні елементи на рівні окремих країн, готових рухатися рішучіше.
Раніше ми писали про те, що Європейський Союз готовий використати всі наявні інструменти для захисту власної економіки, якщо Китай не зможе запропонувати справедливий доступ до своїх ринків, заявила глава Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн після переговорів з китайським лідером Сі Цзіньпіном у Парижі.