Українці вже звикли до побрехеньок російської пропаганди про «розгул фашизму та неонацизму в Україні». Але не тільки Москва вдається до цинічного навішування ярликів, прагнучи в будь-який спосіб демонізувати жертву своєї агресії. До цієї практики час від часу вдаються навіть політики із сусідніх країн, які є членами Євросоюзу.
17 липня ультраправа євродепутатка Діана Шошоаке з Румунії виступила в Європарламенті з маніпулятивною наклепницькою промовою. Вона заявила, що «румуни в Україні не мають права говорити румунською». «У нас там понад мільйон румунів, із ними погано поводяться. З 220 шкіл є лише вісім румуномовних, де не розмовляють румунською мовою. Їм заборонено говорити, молитися», — поскаржилася Шошоаке. Румунська політикиня додала, що надіслала до європейських посольств меморандум із закликом до миру в Україні, але відгукнулося лише посольство Росії.
Діана Шошоаке не вперше робить скандальні антиукраїнські заяви. У серпні 2023 року сенаторка парламенту Румунії після рішення Києва внести її до санкційного списку через пропозицію анексувати українські території сказала, що Україна — це «жорстока фашистська держава». Не забула вона згадати про румунську меншину в Україні, яку начебто знищують «у процесі етнічних чисток і насильницької українізації, що нагадує нацистську Німеччину».
На жаль, схожі заяви надходять не лише з Румунії. В другу річницю повномасштабної російської агресії прем’єр Словаччини Роберт Фіцо заявив, що війна Росії проти України почалася ще 2014 року з «розгулу українських неонацистів». Також він спробував виправдати російську агресію, назвавши її реакцією на розширення Північноатлантичного альянсу. Словацький прем’єр схарактеризував можливе членство України в НАТО як хорошу основу «для початку Третьої світової війни».
У травні 2022 року близький соратник прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, співзасновник партії «Фідес» Жолт Баєр побачив «нацизм» у тому, що в Україні хочуть прибрати російську літературу зі шкільної програми. Він висловив думку, що Україна є аналогом нацистської Німеччини. Фантазія угорського пропагандиста дала йому змогу провести паралелі між подіями в Україні та багаттями на вулицях Третього рейху, в яких нацисти спалювали неугодні книги. Проросійський угорський пропагандист повторив кремлівські тези, що України та української культури як такої не існує, а її території отримані чи відібрані в Росії та Польщі.
Зазначені публічні особи з Угорщини, Словаччини та Румунії, звісно, висловлюють передусім особисту думку. Заради справедливості потрібно сказати: такі настрої точно не надто поширені в їхніх країнах. Однак певна частина електорату справді може досить прихильно сприйняти маніпулятивні та цілковито абсурдні тези про «фашизм і нацизм» в Україні. Транслюючи меседжі російської пропаганди, накладені на власні історичні комплекси, окремі політики із сусідніх країн сором’язливо забувають про своє минуле. Й скромно залишають поза увагою той факт, що Угорщина, Румунія та Словаччина під час Другої світової війни були чи не головними союзниками німецького Третього рейху на європейському континенті.
Словаччина проголосила незалежність після анексії Третім рейхом Чехії у березні 1939 року. Відбулося це з дозволу Гітлера, який узяв новостворену державу під свою «охорону». Словаччина не проминула нагоди підсобити своєму нацистському покровителю й узяла участь у нападі на Польщу 1 вересня 1939 року.
1941 року президент Словаччини Йозеф Тісо наполіг, аби словацька армія доєдналася до вермахту в його поході проти СРСР. У принципі словацький лідер міг обійтися без цього, оскільки Гітлер не вимагав від словаків прямої участі в плані «Барбаросса». Але Тісо намагався довести, що його держава може прислужитися Третьому рейху не лише як транзитна територія для німецької армії.
Словацькі військові частини брали участь у боях на території України. Вони зазнали великих втрат під час наступу на Київ. Оскільки словацька армія була досить слабкою, то далі залучалася переважно для охоронних функцій та боротьби з партизанами. В листопаді 1941 року Йозеф Тісо побував у окупованому Києві й відвідав головний храм Києво-Печерської лаври. За дві години після його візиту Свято-Успенський собор, збудований ще в XI столітті, було підірвано.
Напевно, Роберт Фіцо забув, що Словаччина першою із союзників рейху погодилася депортувати своє єврейське населення й видала низку антисемітських законів. З березня до жовтня 1942 року близько 57 тисяч євреїв зігнали в концентраційні табори й відправили до окупованої німцями Польщі. Лише близько 300 осіб пережили війну.
Угорщина була інфікована ідеями агресивного реваншизму задовго до початку Другої світової війни. Угорські політики ставили за мету повернути під свій контроль землі, які Будапешт втратив за Тріанонським договором 1920 року. І побачили в тісній співпраці з нацистами чудовий шанс для втілення своїх планів. У березні 1939 року Будапешт отримав від Гітлера дозвіл на окупацію українського Закарпаття й ліквідував проголошену там Карпатську республіку. 1940 року до Угорщини перейшла частина румунської Трансільванії. У квітні 1941 року угорська армія вторглася до Югославії й окупувала чотири області.
Угорщина майже відразу вступила у війну проти СРСР на боці Німеччини. 2-га угорська армія налічувала 200 тисяч осіб. Її війська не могли похвалитися видатними здобутками на фронті. Проте угорські окупаційні сили брали активну участь у каральних операціях, зокрема на території України, й були причетні до жахливих актів геноциду проти українців. Жорстокість угорців проти місцевого населення та військовополонених шокувала навіть їхніх союзників — німців. Недаремно серед радянських бійців побутувало неписане правило: угорців у полон не брати.
1−2 березня 1943 року в селищі Корюківка угорські жандарми вчинили масову різанину українського населення. Тоді загинуло близько 6700 українців. За масштабом цій трагедії немає аналогів у Європі. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже у 45 разів перевищують білоруську Хатинь. Також одним із центрів страт українців стало містечко Сновськ (тоді — Щорс). У міському парку було виявлено понад 3000 замордованих людських тіл. За приблизними даними, на півночі України угорські каральні загони знищили близько 40 тисяч українців. Чому про це мовчать угорські шукачі «нацизму» в Україні?
Угорський уряд також запровадив антисемітські расові закони. Після нападу на Радянський Союз 1941 року угорські війська з території, анексованої в Чехословаччини, вивезли не менш як 16 тисяч євреїв на окуповану німцями територію України, де їх розстріляли. А в період із середини травня до середини липня 1944 року угорська поліція заарештувала й депортувала до концтабору Аушвіц близько 440 тисяч євреїв. Їхня доля всім добре відома…
Румунія раніше була союзницею Франції. Та геополітичні потрясіння 1940 року й втрата частини територій зблизили Бухарест із Третім рейхом. Усередині країни активно діяли фашистські організації, які не приховували мілітаристських планів і намірів створити «Велику Румунію».
Бухарест вступив у Другу світову війну на боці держав Осі. За це Гітлер дав згоду на приєднання Бессарабії, Буковини та межиріччя Дністра й Південного Бугу до Румунії. На цих територіях проводилась активна румунізація місцевого населення та зміна його етнічного складу. Румунський диктатор Іон Антонеску вимагав від місцевої влади поводитися так, ніби «влада Румунії встановилася на цій території на два мільйони років».
У школах ввели обов’язкове вивчення румунської мови. Населення поділили на три сорти. Румунські чиновники мали активно працювати над тим, аби переконати українців і молдаван, що вони насправді є румунами. Маршал Антонеску поставив за мету максимально експлуатувати ресурси окупованих українських і молдавських земель. До українців румунська влада ставилася як до безкоштовної робочої сили, що мала сумирно працювати на нових господарів. Майже 50 тисяч місцевого населення з приєднаних територій румуни відправили до Німеччини як остарбайтерів.
Крім того, румуни брали участь у вбивствах десятків тисяч румунських і українських євреїв після вторгнення до СРСР. Румунська влада також депортувала багатьох румунських євреїв до гетто й таборів, де вони помирали від голоду та хвороб. Загалом на територіях під контролем Румунії загинуло від 150 до 200 тисяч євреїв.
Коли зараз деякі одіозні публічні персонажі з Румунії, Угорщини чи Словаччини починають шукати прояви фашизму й нацизму в Україні, їм варто озирнутися в минуле та пошукати ці риси в історії власних держав. Там, у глибині ХХ століття, вони знайдуть наочні приклади фашизму й нацизму. А також територіальні загарбання й етнічні чистки, вчинені проти української нації. Навряд чи це змусить їх вибачитися перед Україною. Але, можливо, відіб’є охоту поширювати спекулятивні нісенітниці.