Як відомо, крім розгалуженої газотранспортної системи, Україна має найпотужнішу систему нафтопроводів (див.рис. 1 на 9-й стор.). В останні роки її завантаження впевнено знижується, що зумовлено як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками. Традиційні клієнти українських нафтотранспортників, такі як Російська Федерація і Казахстан, перекидають свої ресурси на інші напрямки, а нетрадиційні, зокрема Азербайджан і споживачі нафти в Європі, наражаються на відсутність прогнозованості та послідовності України — базових умов успішності в цій галузі. Результат очевидний: тільки за останні три роки прокачування нафти ком-панією «Укртранснафта» знизилося майже на 30%.
Про державний вектор у діяльності цієї компанії зі 100-відсотковим держкапіталом говорити складно: уже три роки в роботі нафтопровідної системи превалюють інтереси однієї приватної структури. Публічне акціонерне товариство «Укртранснафта» перетворилося на досить закрите, генеруючи проекти, які, м’яко кажучи, викликають серйозні запитання. Проте зростаючі «успіхи» нафтотранспортної компанії поки що не тільки не призвели до очевидних кадрових висновків, а й, схоже, надихають авторів проекту на нові звершення з метою перетворити держкомпанію на приватну власність не тільки де-факто, а й де-юре.
Тенденції роботи «Укртранснафти» у 2010 році збереглися і в 2011-му, коли відбулося перше серйозне зниження трубопровідного транспортування нафти територією України. За даними Міненерговугільпрому, загальне прокачування нафти зменшилося на 11,6%, транзит — на 12,1%, прокачування для нафтопереробних заводів України (НПЗ) — на 11,3% (див. рис. 2 на 9-й стор.).
«Дружба», що не відбулася
Основні надії на завантаження магістрального нафтопроводу «Дружба» були пов’язані з підписанням на початку 2011 року контракту з «Білоруською нафтовою компанією» про транспортування азербайджанської нафти нафтопроводом Одеса—Броди і далі по «Дружбі» на Мозирський НПЗ (Білорусь). Спочатку українська сторона заявляла, що не погодиться на цей проект за обсягів транспортування менш як 9 млн. тонн на рік, проти чого не заперечував і Мінськ, стверджуючи, що зможе транзитувати по трубі і залізницею понад 10 млн. тонн нафти.
Зазначимо, що ці заяви лунали в розпал «нафтової» війни між Білоруссю і Росією. Тоді Мінськ демонстративно почав шукати заміну російській нафті у відповідь на запровадження Москвою експортного мита при поставках сировини в союзну республіку.
Зближення з Мінськом було вигідне і Києву, який 2010 року ввійшов у чергову фазу протистояння з Москвою на грунті обговорення умов прокачування нафти своєю територією. Україна хотіла показати, що має й інші, крім російських, джерела поставок нафти для завантаження своїх трубопроводів. Зрештою, зійшлися на тому, що у 2011 році «сябри» прокачають у Мозир
4 млн. тонн нафти. У підсумку вийшло менше 1 млн.
Прогнози на 2012 рік невтішні. У 2011-му Росія і Білорусь «злилися» у Митному союзі, і експортне мито скасували.
2012-го росіяни обіцяють поставити на білоруські НПЗ у Мозирі та Новополоцьку 21,5 млн. тонн нафти, що відповідає 95% їхньої сумарної потужності (близько
23 млн. тонн). Тож потреба в сторонній сировині практично відпадає.
Публічно білоруська сторона не відмовляється від проекту поставок азербайджанської нафти з використанням українського маршруту, хоча цілком очевидно, що більш як 1,5 млн. тонн білоруські НПЗ не в змозі прийняти фізично, не кажучи вже про 4 млн. тонн, а тим більше про 10 млн.
Дуже тонка справа
Попри провал «білоруського» проекту, є підстави стверджувати, що доля української ділянки нафтопроводів «Дружба» і Одеса—Броди багато в чому залежатиме від Азербайджану. Азербайджансь-ка Національна нафтова компанія SOCAR активізувала пошуки нафтопереробних заводів у Європі. Там справді віддають перевагу нафті і газу із колишнього СРСР. Але не дуже хочуть бачити у себе вдома нафтогазових монстрів, кураторами яких є не дуже демократичні режими. Схоже, Азербайджан іде тим самим тернистим шляхом, який з такими зусиллями подолали російський «Лукойл» (сьогодні представлений заводами в Румунії, Болгарії та Італії) і казахстанський «Казмунайгаз» (завод у Румунії).
Одним із потенційних об’єк-тів для придбання компанією SOCAR називають концерн Uni-petrol, який має три заводи в Чехії і контролюється польським концерном Orlen (міноритарними акціонерами одного з них — «Кралупи-Над-Влтавою» є Shell і Agip). Нібито саме з цим пов’я-зане бажання SOCAR влаштувати пробне прокачування нафти по «Дружбі» на НПЗ у Кралупах.
Щоб зрозуміти бажання сторони по той бік кордону брати участь в експерименті, достатньо зазначити, що вперше експериментальне прокачування хотіли здійснити ще 2003 року. Не були успішними й нинішні спроби «Укртранснафти» реалізувати цей проект.
Ще одним двигуном прокачування азербайджанської нафти через Україну торік багато хто вва-жав наміри Баку взяти участь у битві за сучасний польський НПЗ концерну «Лотос». Але, подейкують, азербайджанців уже викреслили зі списку претендентів.
Загалом позиція Польщі впли-ває на нафтотранспортні перспективи України не меншою мірою, ніж азербайджанська. Тільки позиція ця має протилежний знак. Днями Микола Азаров уперше відкрито заявив, що Польща не хоче добудовувати нафтопровід Одеса—Броди до Плоцька. «Ми неодноразово пропонували нашим польським партнерам, однак поки що вони не вважають це доцільним для себе», — сказав він.
Усе це дає змогу з великою часткою впевненості поставити хрест і на фантастичному проекті «Укртранснафти» щодо прокачування азербайджанської нафти через Білорусь у ту ж таки Польщу. Один дзвінок у Мінськ із Москви зведе ці зусилля нанівець (поляки купують виключно російську нафту).
«Польщу можна зрозуміти, — пояснює Михайло Гончар, керівник енергетичних програм центру «Номос». — За останні роки Ук-раїна в маятниковому режимі змінювала свої підходи у різних сферах енергетичних відносин із Польщею. То реверс Одеса—Броди, то припинення поставок газопроводом Устілуг—Грубешув, то позбавлення ліцензії на Сахалінське родовище (Харківська обл.) українсько-польського СП «Де-вон». Ніхто у Варшаві не хоче ризикувати і здійснювати з «послідовними» довгострокові проекти».
У 2012 році нафтопровід Одеса—Броди може укотре зупинитися. На російських постачальників уже навряд чи можна розраховувати — цього року стартує нафтопровід «Балтійська трубопровідна система-2» (БТС-2), який забере всю «зайву» нафту у російських компаній. А коли щось і залишиться, то черговий розворот труби може остаточно поховати і без того примарну перспективу роботи нафтопроводу в європейському напрямку, — ще одного розвороту вже точно ніхто не зрозуміє.
Однак він потрібен, щоб як мінімум запустити Одеський НПЗ. Зважаючи на все, втомився від українських мандрівок і SOCAR: джерела DT.UA повідомляють, що бакінці з нелояльних східноєвропейських країв перевели погляд на нещодавно збанкрутілий швейцарський нафтопереробний концерн Petroplus. Та й спілкування з українськими трубопровідними транспортниками їх теж дещо напружило.
Гробарі «Придніпровки»
Ще одним із проектів, які яскраво ілюструють непередбачуваність і алогічність того, що відбувається в нафтотранспортному комплексі України, є реверсування 2009 року «Придніп-ровських магістральних нафтопроводів» (ПМН). Нафта, що десятиліттями текла з Кременчука в Одесу, пішла у зворотному напрямку. Та повернімося ще на кілька років назад.
З 2007-го по 2011 рік транспортування нафти по ПМН скоротилася в 2,65 разу — з 24,7 до 9,3 млн. тонн. Транзит же знизився до нуля. Причина — рейдерське захоплення «Приватом» у жовтні 2007 року «Укртатнафти» і наступне ембарго на поставки нафти з Російської Федерації як реакція на витіснення російської «Татнефти» з колись спільного підприємства «Укртатнаф-та» (створеного на виробничій базі Кременчуцького нафтопереробного заводу).
У 2009 році «Укртранснафту» не без скандалу очолив Олек-сандр Лазорко, однокурсник нардепа Ігоря Палиці, який є одним із партнерів лідера групи «Приват» Ігоря Коломойського в нафтовому бізнесі. До цього Лазорко кілька років очолював контрольовані «Приватом» нафтопереробні заводи в Дрогобичі та Надвірній.
У жовтні 2009 року «При-дніп-ровські магістральні нафтопроводи» були реверсовані для постачання контрольованого тим-таки «Приватом» Кременчуцького НПЗ, який потребує додаткової сировини. Голова «Укртатнафти» Павло Овчаренко обіцяв, що завод закуповуватиме не менш як 240 тис. тонн «азербайджанської» нафти на місяць (2,88 млн. тонн на рік). «Але ми хочемо, щоб ці обсяги були до 400 тис. тонн (4,8 млн. тонн за рік)», — зазначав він.
Однак проект, що його менеджери «Привату» називали не інакше як історичним, з тріском провалився.
У 2010 році поставки нафти на Кременчуцький НПЗ з Азербайджану становили всього близько 1 млн. тонн, а в 2011-му ще менше — 0,64 млн. тонн. Тоді як тільки «Лукойл» качав на свій завод під Одесою в середньому 2,5 млн. тонн на рік, а ще на Одеський НПЗ йшло близько 5 млн. тонн переважно казахстанського нафтового транзиту.
Є всі підстави стверджувати, що якби не «кременчуцький» переворот 2007 року, сьогодні завантаження «Придніпровcьких магістральних нафтопроводів» становило б не 9, а близько 20 млн. тонн на рік! (Це враховуючи колишні 6 млн. тонн переробки на Кременчуцькому НПЗ і близько 5 млн. тонн на Лисичанському.)
Таким чином, з 2008 року Україна втратила близько 33 млн. тонн завантаження або фактично один рік роботи за нинішніх обсягів перекачування (див. рис. 3). У грошовому вираженні тільки на «Придніпровських магістральних нафтопроводах» при середньому тарифі 30 грн./тонна недоотриманий дохід становив близько 1 млрд. грн.
До цієї суми слід також віднести відсутність податкових платежів від Одеського НПЗ, що простоює з жовтня 2010 року.
А як оцінити збитки від фактичної ліквідації як такого українського маршруту транзиту російських і казахстанських нафторесурсів?
«Роботу нафтотранспортної галузі поставили у залежність від приватної компанії. Якщо вона з якоїсь причини відмовиться від роботи з каспійською нафтою, Україні буде складно знайти замовника на прокачування нафти з Росії в Одесу. Ми ризикуємо укотре опинитися в ролі ненадійних партнерів», — ці слова екс-голови «Укртранснафти» Олександра Тодійчука, сказані у жовтні 2009 року, сьогодні можна вважати пророчими.
Трейдери говорять, що казахи, які «ходили» переважно на Одесу, навряд чи туди повернуться, тому що старший брат, Російська Федерація, швидше за все, наполегливо порадить їм спрямовувати свої експортні обсяги нафти в БТС-1 або БТС-2.
Безумовно, до занепаду українського нафтового транзиту Російська Федерація доклала чималих зусиль, побудувавши нові магістралі та порти на своїй території, а також проводячи відповідну тарифну політику. Але також очевидно і те, що Україна віддала ці обсяги нафтотранзиту без бою, втратила стратегічну ініціативу, а жирний хрест на перспективах поставила по суті передача держфункцій приватній компанії.
Кручу, верчу, хочу…
Прикрі події, що відбуваються в нафтотранспортній галузі, є лише видимою частиною результатів роботи «Укртранснафти». За кадром залишається інша діяльність компанії, яка дивовижним чином постійно перетинається з групою «Приват».
Так, у 2009 році нафтотранспортники раптом затурбувалися станом української ділянки нафтопроводу Мічурінськ—Кременчук. Для проведення ремонту трубопровід спустошили, за словами очевидців, у трубу закачали воду одного з кременчуцьких ставків. Нафту в обсязі 104,42 тис. тонн було розміщено на зберігання в резервуарах «Укртатнафти». На початку 2011 року ЗМІ повідомили, що нафти відповідального зберігання на заводі немає (в невідомий спосіб обсяг переробки перевищив обсяг поставки вдвічі, при тому що інших залишків на підприємстві не було). Згодом «Укртранс-нафта» заявила, що договір зберігання закінчився у березні 2011 року і «нафту повернули в систему».
Та куди саме поділася нафта, вартість якої в сьогоднішніх цінах становить близько 90 млн. дол., «Укртранснафта» деталізувати відмовляється. А «система» ж не гумова. Та й згаданий ставок на своєму місці так і не з’явився…
Посилює підозри і той факт, що на зберігання у 2009 році закачали нафту марки «юралс», а 2011-го систему заповнили вже азербайджанською «айзері лайт».
І що з трубою, яку збиралися ремонтувати? Передумали?
Украй цікавим епізодом є проект з переробки «Укртранс-нафтою» 300 тис. тонн легкої наф-ти. За збігом обставин, тендер на послуги з переробки виграла все та ж «Укртатнафта» з ціною 670 грн./тонна (у 2011 році Лисичанський НПЗ переміг у тендері з переробки нафти «Нафтогазу України» з тарифом 288 грн./тонна).
Усе б нічого, якби не одне просте запитання: з якою метою реалізується цей проект? Може, у країні не вистачає палива? Так баланси ринку в останні місяці б’ють усі рекорди. Може, було доручення уряду або вищих організацій? Про це теж нічого не відомо. Тоді навіщо «Укртранснафта» іде в ризикований проект вартістю близько
2,5 млрд. грн.?
Мало того, кажуть, що вже йдеться про додаткові 300 тис. тонн., тобто сума зросте до
5 млрд. грн. І чому в такому разі скорочує поставки азербайджанської нафти на Кременчуцький НПЗ група «Приват», якщо штовхає туди державну «Укртранснафту»?
А звідки такі гроші? У відповіді на це запитання люди обізнані пропонують шукати джерела виникнення цього диво-проекту. Очікується, що гроші на нафту надасть один дніпропетровський банк. Маючи контроль над такою чималою заборгованістю, групі «Приват» буде спокійніше йти на приватизацію «Укртранснафти», яка очікується в рамках реформування «Нафтогазу».
До слова, кредитами сьогодні накачують також інші «дочки» НАК «Нафтогаз України», і не виключено, що з тією ж метою.