Коли на початку 2000-х у США було озвучено концепцію "Великого Близького Сходу", навряд чи хтось міг припустити, що її кінцевим бенефіціаром через півтора десятка років виявиться Путін. Однак... Цього тижня вперше в історії король Саудівської Аравії Салман ібн Абдул-Азіз відвідав Москву.
Ще недавно монархам Перської затоки нічого було їздити до Москви - їхнім основним партнером був Вашингтон.
Військово-політичний баланс сил у регіоні, ціни на нафту, стримування Ірану, військові бази та формування ситуативних альянсів - усе це було прерогативою всюдисущих американців.
Зрозуміло, Росія докладала значних зусиль, щоб бути присутньою в арабському світі та не допустити посилення позицій вічного ворога та його союзника - Ізраїлю. Але сили були явно нерівні.
Усе змінилося, коли США здійснили геополітичний прорахунок, яким стала війна в Іраку. Баланс сил було порушено, дестабілізація Близького Сходу торкнулася не тільки Месопотамії та Леванту, а й досягла Північної Африки, а згодом втілилася в затяжний і кривавий сирійський конфлікт.
Ті, хто зазвичай схильний бачити в діях США добрі наміри, казали про бажання Вашингтона побудувати новий Близький Схід, де буде більше демократії, свободи й капіталізму.
Критики, у тому числі західні, вважають, що основною метою американців завжди був контроль над нафтовими та газовими родовищами регіону відповідно до відомої доктрини Кіссінджера, озвученої ще в 70-х роках минулого століття: "Якщо ви контролюєте нафту, ви контролюєте цілі нації або навіть групи націй".
Виявилася не забутою й промова Діка Чейні, проголошена одного разу в Лондоні ще до його призначення на пост віце-президента США. "Одне з місць у світі, де розташовані найбільші запаси нафти, перебуває під контролем держав Близького Сходу - Кувейту, ОАЕ, Саудівської Аравії, Іраку, Ірану, - сказав тоді Чейні. - Проблема в тому, що ці родовища контролюються урядами". Він нібито натякав, що цю ситуацію слід було б виправити. Згодом саме Чейні звинувачували в тому, що метою США в Іраку була зовсім не хімічна зброя Саддама Хусейна, якої так і не знайшли, і не усунення диктатора від влади, а контроль над ключовими родовищами іракської, у тому числі курдської, нафти.
Хай там як, але в наші дні саме Росія, а не США, має всі шанси стати головною політичною силою в одному з найбільш чутливих регіонів планети. Причиною цього стала затяжна криза в Сирії, точніше, фактична відмова США застосувати силу проти режиму Асада. Численні погрози на адресу сирійського диктатора, які звучали з Білого дому починаючи з 2013 р., не призвели до практичних результатів. Тоді як Росія без зайвої риторики ввела на територію Сирії армію, авіацію, засоби ППО, зміцнила базу в Латакії та фактично забезпечила сирійському режиму виживаність.
В очах держав регіону, у тому числі члена НАТО Туреччини та історичних союзників США в Перській затоці, у першу чергу, Саудівської Аравії, фактичну бездіяльність США було розцінено як слабкість, дії очолюваної американцями антиіділівської коаліції виглядали непереконливими, а от рішучі кроки Росії, у тому числі домовленості з Туреччиною та Іраном щодо врегулювання сирійського конфлікту, - реальними.
Союзники США в Перській затоці від самого початку сирійської війни виступали за усунення Асада. Обіцянки США вирішити цю проблему, які не втілилися в життя, стали для них серйозною політичною проблемою. Для Вашингтона пріоритетом виявився не Асад, а Ісламська держава. На думку місцевих аналітиків, Росія значно збільшила свій вплив у регіоні саме тому, що США це допустили. У результаті до необхідності співробітництва з Москвою по Сирії прийшов не тільки Іран, а й Анкара, що має другу армію в НАТО.
Монархії Перської затоки вітали зміну господаря Білого дому та його жорстку антиіранську риторику, адже для них важливо не лише усунення Асада, а й ослаблення Ірану. Однак, схоже, що й Дональд Трамп продовжив політику Обами, концентруючи основні зусилля на розгромі ІДІЛ, а не на усуненні Асада. Варто очікувати, що король Салман спробує переконати Путіна не сприяти посиленню Ірану, який надає істотну підтримку шиїтським бойовикам і Хізболли, які борються на боці Асада.
Цікаво, що до такої самої спроби раніше вдавався, і неодноразово, ізраїльський прем'єр Нетаньяху, який за останні півтора року чотири рази приїжджав до Москви. Однак Москва не пішла на задоволення запитів Ізраїлю та, як вважають фахівці, не стане прислухатися до короля Саудівської Аравії. Хіба що він запропонує щось екстраординарне в контексті координації зусиль із рекалібровки нафтових ринків - адже Путін відчайдушно потребує твердої валюти, і "Роснефть" - джерело російського добробуту, уже активно працює в регіоні.
Поки що кажуть про створення спільного російсько-саудитського фонду в 1 млрд дол. для спільних енергетичних проектів, а також про можливі інвестиції Саудівської Аравії в найбільшого російського підрядника з бурових робіт "Евразия Дриллинг Ко", нафтохімічний гігант "Сибур" і "Новатек", який запропонував саудитам частку у своєму арктичному проекті LNG.
Тісні відносини між двома найбільшими світовими експортерами нафти можуть стати реальною загрозою спроможностям ринку долати картельні домовленості. У повідомленнях для преси представники Саудівської Аравії наголошують, що не збираються порушувати санкції, які діють проти Росії, і посилаються на раніше проголошені плани з розвитку проектів видобутку нафти та газу за межами королівства, реалізація яких дасть змогу виправити фінансове становище монархії, що похитнулося.
Можливо, саме через санкції серед потенційних реципієнтів саудівських інвестицій немає "Роснефти". Хоча чим не можна дорікнути російським компаніям, то це відсутністю вміння проводити багатоходові та заплутані комбінації із здійснення енергетичної політики Кремля. Ще 16 липня 2014 р. у зв'язку з анексією Криму одну з найбільших публічних нафтових компаній світу - "Роснефть" - було включено до санкційного списку управління по контролю за іноземними активами США, а голова компанії Ігор Сєчін опинився в цьому списку ще раніше - у березні.
Санкції означали, що "Роснефть" не може одержувати на американських боргових ринках кредити на період більш як 90 днів, а резидентам США заборонялося мати будь-які ділові відносини з паном Сєчіним, якого свого часу експерти назвали другою за впливом людиною в РФ після Путіна. Системоутворююча компанія Росії, яка є найбільшим платником податків, годувальником не тільки бюджету, а й кремлівської верхівки, опинилася в складному становищі. До кінця 2014-го її капіталізація впала порівняно з початком 2013-го втричі.
Витрати на військові та політичні авантюри Кремля треба було оплачувати, що за умов санкцій і стрімкого падіння цін на нафту призвело до девальвації рубля, виснаження резервних фондів, заморожування пенсійних накопичень та інших фінансових неприємностей. За повідомленнями ряду ЗМІ, у серпні 2014 р. Сєчін звернувся до уряду Росії з проханням про фінансову допомогу компанії в розмірі 1,5 трлн руб. Один із запропонованих способів допомоги, який є водночас і найдорожчим, полягав у викупі за рахунок Фонду національного добробуту нових облігацій "Роснефти" на суму 1,5 трлн руб. Необхідність у допомозі пояснювалася запровадженими проти компанії санкціями США, до яких приєдналися європейські банки та інвестори, що працюють на американському ринку й не зацікавлені в погіршенні свого становища.
Грошей Сєчіну не дали, оскільки їх просто не було. Згодом уряду РФ вдалося стабілізувати внутрішній фінансовий ринок (зрозуміло, насамперед за рахунок згортання соціальних програм), однак ситуацію треба було виправляти. Усі спроби послабити санкції шляхом політичної дестабілізації Заходу через втручання у внутрішньополітичні процеси, агресивні дезінформаційні кампанії, активізацію політичного лобізму та пряму воєнну інтервенцію в Сирії не привели до бажаних результатів. Тому, починаючи з осені 2016-го Росія приступила до реалізації цілого комплексу заходів щодо впливу на нафтові ринки.
Слід визнати, що поставлених цілей - забезпечення зростання цін, пошуку нових партнерів по диверсифікації проектів видобутку та переробки нафти, здійснення політичного прикриття механізмам обходу санкцій - у певному ступені РФ досягти вдалося.
Насамперед Росія, не будучи членом ОПЕК, стала вагомою частиною картельної домовленості про скорочення видобутку в середньому на 4,5% (на 1,8 млн барелів на день). Москва взяла на себе зобов'язання скоротити видобуток нафти на 300 тис. барелів на день. У цьому аспекті інтереси арабських країн і Росії повністю збіглися, тому що падіння цін справило негативний вплив на економіку ледь не всіх монархій Перської затоки. І, на відміну від попередніх спроб ОПЕК домогтися узгодженої політики, цього разу учасники змови практично на 80–90% дотримувалися взятих на себе зобов'язань.
Не обійшлося, щоправда, і без сюрпризів. При скороченні видобутку Росія примудрилася збільшити експорт і не просто збільшити, а й потіснити Саудівську Аравію на найбільш вигідних ринках - китайському та індійському. 22 вересня на зустрічі міністрів ОПЕК у Відні міністр енергетики РФ Новак заявив, що він підтримує продовження співробітництва з картелем. Досягнуте торік скорочення видобутку подовжене до 31 березня 2018 р., і Росія, за словами Новака, готова до продовження такої політики, оскільки ціни на нафту у вересні зросли до 59 дол. за барель, що Москву й ОПЕК цілком влаштовує. "Ми повинні бути задоволені постійним прогресом, якого ми досягли в наших спільних зусиллях із подолання нинішньої кризи на нафтових ринках, одного з найгірших, які ми спостерігали останнім часом", - заявив генсек ОПЕК Мухамед Баркіндо.
Однак не тільки та не стільки скорочення видобутку в рамках ОПЕК послужило причиною різкого стрибка цін останніми днями. Однією з ключових причин стала погроза Туреччини зупинити експорт нафти з Іракського Курдистану у зв'язку з проведенням там 25 вересня референдуму про незалежність. Від 500 до 600 тис. барелів нафти на день надходить із Іракського Курдистану в турецький порт Джейхан, і можливість припинення цих поставок стала серйозним фактором дестабілізації ринку. Чи треба казати, що "Роснефть" має тепер безпосередній стосунок до іракської нафти, бо лише впродовж 2017 р. вклала в Іракський Курдистан 4 млрд дол., у тому числі мінімум 1 млрд дол. було внесено ще в лютому як передоплату за майбутні поставки нафти.
Росія стала єдиною з великих країн, які не виступили проти референдуму, і особисто Путін приймав делегацію з Ербіля, яка відвідала економічний саміт у Санкт-Петербурзі. Навдивовижу "витончена" комбінація: заохотити уряд Іракського Курдистану шляхом прямого перерахування величезних сум не перешкоджати на політичному рівні (на відміну від США, Туреччини, Ірану й Іраку) проведенню референдуму, одержати очікувано дуже негативну реакцію Туреччини, Ірану та Іраку, наслідком якої були погрози припинити поставки та, відповідно, стрибок цін на нафту, і реалізувати частку "іракського" видобутку, яка належить "Роснефти", на світових ринках у момент зростання цін, причому значні обсяги - в Індії та Німеччині.
Цікаво, що минулого тижня Путін злітав в Анкару для "робочих" переговорів із Ердоганом (Сирія, Ірак, референдум у Курдистані, помідори й "Турецький потік"). Туреччина своєї погрози заблокувати поставки так і не реалізувала, а ціни на нафту негайно відкотилися вниз приблизно на 5%.
Усі ці операції - й інвестування, і внесення попередніх оплат, і торгівля нафтою - "Роснефть" здійснює цілком законно, без огляду на санкції. Разом із "Газпромом" ця компанія стала одним із ключових інструментів зовнішньої політики Росії. Але якщо "Газпром" - це насамперед корупція та газовий шантаж, то "Роснефть" - це масштабні проекти економічного плану, покликані забезпечити путінський режим валютою та присутністю в ключових точках світу, що цікавлять основних гравців - США та Китай.
Про зміщення центру ваги російської енергетичної політики з непіддатливої Європи на добре знайомий російським спецслужбам Близький Схід свідчить і скандальне призначення колишнього канцлера Німеччини Герхарда Шредера головою ради директорів "Роснефти". У політичних колах Німеччини це призначення назвали "неймовірним", а в пресі розцінили як банальну "монетизацію" його попереднього статусу канцлера. Під час перебування главою німецького уряду Шредер підтримував будівництво "Північного потоку", а останнім часом активно просував і "Північний потік-2". Невдачу німецьких соціал-демократів на нещодавніх виборах частково пов'язують із поведінкою Шредера, яка компрометує партію.
І все-таки перехід німецького друга Путіна в "Роснефть" каже про те, що для Москви питання економічного виживання стає на сьогодні більш важливим, ніж спроби розколу Європи в численних питаннях будівництва нових обхідних газопроводів. "Роснефть" має 4 трлн руб. боргу, і її майбутнє багато в чому залежить від формування прийнятого в галузі "балансу" пасивів та активів - якщо в компанії борги, але її потенціал видобутку залишається дуже високим, а активи перебувають у робочому стані, то й борги нібито не беруться до уваги, і диверсифікація активів у різних країнах (Венесуела, Індія, Ірак) виглядає розумною та обґрунтованою політикою.
На довершення до всього "Роснефть" стала найбільшим покупцем іранської нафти. Не варто також забувати, що істотну частку акцій "Роснефти" наприкінці минулого року придбав Катарський суверенний фонд, що в контексті непростих відносин катарців із саудитами додає гостроти в московський близькосхідний вінегрет.
Чого не враховують у Кремлі - це нелюбові США до картелів узагалі та до ОПЕК, зокрема, і наявності серйозних можливостей американських виробників сланцевої нафти активно впливати на ринок. За прогнозами фахівців, наближення цін на нафту до позначки в 60 дол. уже найближчим часом приведе до різкого зростання видобутку в США, що поверне ціни до рівня в 52–53 дол. за барель, якщо тільки Росія та Саудівська Аравія не домовляться контролювати ринок разом.
Росії та ОПЕК уже вдалося встановити нижню межу ціни на нафту приблизно у 50 дол., що є більш-менш прийнятним для Москви. Подальший розвиток подій залежить від того, чи готові США повернутися на "Великий Близький Схід", який на наших очах дедалі більше стає російським.