Поставивши на чільне місце зниження ціни на газ, українська влада сама йде на заклання, так нічого комплексно й не протиставляючи натомість РФ. І це тільки зміцнює російську сторону в намірі визначити майбутнє України за неї саму.
Про це свідчить і остання заява глави «Газпрому» Олексія Міллера: «Газпром» може піти на зниження ціни газу для України у разі прийняття рішення про злиття з «Нафтогазом України». «Якщо казати про Україну, наше бачення таке: вочевидь, НАК «Нафтогаз України» і загалом Україна могли б вирішити дуже багато питань, прийнявши нашу пропозицію щодо злиття «Газпрому» і НАК «Нафтогаз України» і створення єдиної компанії», - заявив О.Міллер. За його словами, у цьому випадку діятиме єдина цінова політика, як на внутрішньому російському ринку, для населення та промисловості України. Мовляв, пропозиція «Газпрому» дозволить одержати фінансовий ресурс, який дасть можливість ГТС України відповідати всім вимогам, що існують на ринку.
О.Міллер заявив, що всі зустрічі та переговори, які велися або вестимуться з української тематики, у першооснові виходять саме з розуміння створення спільної компанії. Тобто хоч би про що йшлося - про СП, газотранспортний консорціум, концесії, в остаточному підсумку мають на увазі одне: поглинання «Газпромом» «Нафтогазу». Справжня ціна цього: «Москва прагне, щоб ми перебували в її орбіті, та за це їй ще й доплачували…»
Заява О.Міллера - не новина, хіба що вперше настільки прямо заявлена, та ще й на тлі домагань Росії домогтися згоди України на посилення російського ЧФ. Апетит, як кажуть, приходить під час їжі… Яскравим прикладом цього є Харківські угоди «газ в обмін на флот», укладені у квітні минулого року. Ці угоди залишили незмінною формулу ціни в українсько-російському газовому контракті від 19 січня 2009 року.
Російська стратегія versus українська тактика
Суть домовленостей у Харкові полягає у тому, що «Нафтогазу» надано знижку на газ у розмірі «суми зменшення митних платежів» для «Газпрому» за умови, «якщо таке коригування передбачене постановою уряду Російської Федерації, яка стосується вивізних мит при поставках природного газу з території Російської Федерації в Україну». Таким чином, знижка на ціну на газ у корпоративних відносинах між «Нафтогазом» і «Газпромом» напряму не регулюється. Документ містить лише відсильну норму, відповідно до якої і «Газпром», і «Нафтогаз» зобов’язалися підпорядковуватися рішенням російського уряду щодо газової ціни. Це означає, серед іншого, що російський уряд у результаті угоди від 21 квітня 2010 року одержав легальну можливість прямого впливу на визначення ціни на газ для поставок в Україну (а з урахуванням тієї ролі, яку газ традиційно відіграє у комунальному господарстві та економіці України, - на соціальну та економічну ситуацію в Україні) - через зміну або скасування своєї постанови №291 від 30 квітня 2010 року.
Варто зазначити, що знижку на ціну на газ як результат харківських домовленостей лише умовно можна називати власне «знижкою»: згідно з досягнутими домовленостями, частина вартості російського газу, що поставляється в Україну, яка становить так звану знижку (100 дол. США за 1000 кубометрів), обліковується як державний борг України перед Росією, котрий погашатиметься шляхом зарахування до орендної плати Росії за її севастопольську базу.
Важливо й те, що у разі виникнення спору з приводу знижки на газ (наприклад, щодо її розміру або ненадання) з участю російського уряду такий спір не зможе бути предметом розгляду в незалежних арбітражних чи судових органах, а буде приречений загрузнути в трясовині дипломатичної процедури міжурядового врегулювання.
Загалом Харківські угоди «газ в обмін на флот» яскраво відображають стратегію Росії відносно України - надання сумнівних короткострокових економічних поступок тактичного характеру (головним чином, в енергетичній сфері) в обмін на відмову України від її довгострокових геополітичних та геоекономічних інтересів стратегічного характеру.
Результатом застосування такої стратегії є зокрема те, що після харківських домовленостей Кремль фактично діє у напрямку створення зовнішньополітичного та економічного вакууму навколо України з тим, щоб російські пострадянські інтеграційні та безпекові проекти (СНД, ЄврАзЕС, Митний Союз, ЄЕП, ОДКБ) стали безальтернативними для Києва, а його стратегічні орієнтири, зокрема європейська інтеграція, - були остаточно зірвані.
Фактично ухиляючись від економічно обгрунтованих пропозицій української сторони переглянути умови далеко не рівноправної газової угоди від 19 січня 2009 року (укладеної під безпрецедентним тиском Кремля на свого стратегічного партнера в розпал газової кризи січня 2009 року), російська сторона намагається використовувати чинники часу та ціни, розраховуючи на максимальну ефективність застосування вищезазначеної стратегії та більшу поступливість Києва в міру наближення зими. А при подальшому супротиві планам вступу України до Митного союзу чи передачі української газотранспортної системи під контроль «Газпрому» - припинити під будь-яким приводом подачу газу для українських споживачів, а транзит максимально від можливого переспрямувати через першу нитку «Північного потоку» і Білорусь. До того ж під кінець року німецькі союзники Кремля завершать введення в експлуатацію газопроводів OPAL і «Газель». Таким чином, нову трубопровідну інфраструктуру буде підготовлено до початку масштабних маніпуляцій газовими потоками в Європі з боку «Газпрому».
Виконаний нами матричний аналіз імовірних сценаріїв зміни транзиту російського газу показує, що 15 з 25 можливих сценаріїв є сценаріями нестабільності потоків, при цьому 5 сценаріїв мають критичний характер (див. табл.).
Саме це й потрібно російській стороні, оскільки нестабільність транзитних потоків дестабілізує цінову ситуацію на ринку газу (у тому числі європейському). І призводить, природно, до зростання цін.
У значному (якщо не у вирішальному) ступені описане вище «братнє» ставлення Росії до України в газовому питанні спровоковане українською стороною, а саме: хаотичністю думок і дій української влади; відсутністю чіткої газової стратегії України щодо Росії; переважанням з української сторони тактичних підходів до вирішення газових суперечок; переважанням олігархічних сьогохвилинних інтересів над національними стратегічними інтересами України в газовій сфері; застосуванням політичних механізмів урегулювання спірних ситуацій і необгрунтованим ухилянням від юридичних (судових/арбітражних) способів вирішення суперечок; фактичним небажанням лібералізувати газовий ринок України на основі європейських стандартів.
Що робити?
По-перше, слід усунути вищезазначені елементи, які заохочують російську сторону здійснювати агресивну газову політику щодо України. Із цією метою в першочерговому порядку необхідно забезпечити ефективну імплементацію Закону України «Про засади функціонування ринку природного газу» і виконання міжнародно-правових зобов’язань України, прийнятих у зв’язку зі вступом до Європейського енергетичного співтовариства (що стосуються, зокрема, імплементації в Україні європейських газових директив).
По-друге, необхідно максимально використовувати помилки та провали російської енергетичної політики. Важливо усвідомити, що посилення газового пресингу на Україну є своєрідною компенсаторною реакцією Росії на її газові провали впродовж останніх місяців. Їх п’ять. Перший - Туреччина поки що так і не дала згоди на прокладання «Південного потоку» через свою виключну морську економічну зону, попри всі зусилля російської енергетичної дипломатії та особисто російського прем’єра В.Путіна.
Другий провал - Європейська комісія, незважаючи на гучну медійну й «тиху» непублічну супровідні кампанії, відмовилася підтримати цей проект як пріоритетний для ЄС.
Третій - Китай зірвав підписання «контракту століття» на російських умовах (при цьому наполягання «Газпрому» на застосуванні європейських тарифів на газ китайська сторона зневажливо назвала «російською дріб’язковістю», із чого випливає, що для «товариша Ху» стратегічна лінія «товариша Пу» не була переконливою).
Четвертий зі списку провалів російської енергетичної стратегії - Штокманське газове родовище, що, як і раніше, залишається в перспективі розробки ще з 1993 року. Якось тихо і непомітно з порядку денного знято питання про масштабний експорт російського скрапленого природного газу (СПГ) на ринок США з цього самого Штокмана. А замість російського СПГ на американському ринку, СПГ зі США з’явиться на європейському ринку в 2014-2015 роках. Звідси така нервова реакція «Газпрому» на спроби Литви реалізувати угоду з американською компанією щодо СПГ.
П’ятий - ЄС, попри титанічні зусилля Росії, не збирається змінювати дію «третього енергопакета», який серйозно підриває монопольний статус «Газпрому» як експортера російського природного газу.
Тому, не зумівши домогтися бажаного на Заході та Сході, Москва розвернулася у бік свого «близького зарубіжжя» - Києва та Мінська. Росії необхідний газовий бліцкриг, а членам правлячого російського дуумвірату - успіх на майбутніх виборах, причому кожному свій. Білоруська та українська карти, на погляд Москви, мають стати козирними. Тому Росія розгорнула чергову масштабну пропагандистську кампанію, яка, не виключено, включає і сценарій «третьої газової війни» з настанням холодного сезону. Як тут не згадати слова віце-спікера російської Думи В.Язєва: «Завоювання інформаційної переваги стало обов’язковою умовою забезпечення перемоги в будь-якій боротьбі - військовій, політичній…»
По-третє, необхідний стратегічний погляд на ситуацію. Попри всі зусилля росіян у Європі, на думку багатьох аналітиків, частка трубопровідних поставок газу зі Сходу скорочуватиметься внаслідок збільшення зони впливу поставок скрапленого природного газу, а також розширення «сірої зони», де неминуча запекла конкуренція СПГ із трубопровідним газом не на користь останнього. Не останню роль відіграє й сланцевий газ. Один із провідних польських експертів А.Сікора бачить газовий ринок у Європі суттєво трансформованим, і не у віддаленому майбутньому, а вже найближчими роками.
Така тенденція свідчить лише про одне: часи, коли монопольний трубопровідний постачальник газу був законодавцем газового ринку та диктував свої правила гри, рівень цін, обсяг завантаження ГТС, канули в Лету.
По-четверте, потрібно оцінювати досвід сусідніх країн і скептично ставитися до обіцянок Кремля та «Газпрому». Показовим у цьому плані є приклад Білорусі. Пам’ятаємо, О.Лукашенко заявляв: «Якщо вони («Газпром») скажуть, що поставлятимуть нам газ за внутрішньоросійськими цінами на рівних умовах, ми не проти, беріть контрольний пакет акцій «Білтрансгазу». І відразу одержав відповідь. «Ціна газу для Білорусі, попри єдиний економічний простір і умови Митного союзу, не може бути порівнянна з цінами для російських споживачів», - зазначило анонімне джерело в «Газпромі».
Саме в цьому контексті слід оцінювати російську пропаганду, яка ведеться щодо України, - мовляв, тільки-но приєднаєтеся до Митного союзу, відразу отримаєте дешевий газ. (Принагідно не можемо не зазначити - чи то в Москві ліва рука не відає, що творить права, чи то якісь некваліфіковані підрядники потрапили на агітпроп за максимальною ставкою відкоту, а не за професійним рівнем.)
Інший приклад - заява в лютому цього року глави «Газпрому» О.Міллера про те, що запуск «Північного потоку» не вплине на обсяг газового транзиту через Україну. Але вже в травні О.Міллер став говорити про те, що 20 млрд. кубометрів транзитного газу підуть із України.
По-п’яте, блефу з російської сторони слід протиставити професіоналізм від української сторони. Дуже показовим прикладом є заява російського прем’єра щодо формули ціни на газ, зроблена ним на спільній з українським прем’єром прес-конференції за підсумками засідання Комітету з питань економічного співробітництва 7 червня 2011 року. Наведемо дослівну цитату В.Путіна: «Формула ціни на природний газ для України - точно така сама, як для всіх наших інших партнерів у Європі. Там є і газойль, і мазут тощо - точно така сама формула… Але ми не закладаємо одних компонентів для Німеччини, других - для Польщі, третіх - для України, четвертих - для Румунії. ...це універсальна формула, і вона не є винятком для України».
А тепер звернімося до офіційного звіту «Газпрому» за перший квартал 2011 року: «…єдиної загальноприйнятої формули ціни на газ у Європі немає, оскільки немає єдиного газового ринку. Конкретні рівняння, застосовувані для визначення вартості газу в кожному окремо взятому контракті, є закритою комерційною інформацією. Ціноутворення базується на ув’язуванні ціни на газ із ціною альтернативних енергоносіїв - зазвичай «кошика нафтопродуктів»: газойлю та мазуту з різними вагами, що відображають особливості національної структури споживання газу. У формулі ціни можлива поява й інших альтернативних видів енергоносіїв: нафти, вугілля, електроенергії тощо…»
Чи потрібні будь-які коментарі з цього приводу?
По-шосте, для України важливо залишатися в правовому полі. Право Швеції, застосоване до газового контракту від 19 січня 2009 року, який нинішня влада вважає несправедливим і кабальним, надає відповідну можливість для української сторони. Йдеться про ст. 36 закону Швеції про контракти, яка передбачає: «Контрактне положення може бути змінене чи скасоване, якщо таке положення є нерозумним і надмірно обтяжливим з урахуванням змісту контракту, обставин на момент його укладання, наступних обставин і обставин у цілому; якщо ж відповідне контрактне положення має таке значення для контракту, що було б нерозумно вимагати виконання контракту з іншими незміненими умовами, то контракт може бути змінений і щодо інших його положень чи скасований».
Крім того, Закон Швеції про контракти передбачає, що комерційний контракт може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадках, коли його було укладено під тиском, або під примусом, або в результаті шахрайського обману, або з використанням скрутного становища іншої сторони (у тому числі з метою одержання очевидно диспропорційної вигоди), або якщо стороні контракту не було відомо про певні обставини під час його укладення, з огляду на які несправедливо вимагати виконання такої угоди.
Загалом же тільки європейський принцип верховенства права та врегулювання на його основі проблемних газових питань можуть забезпечити досягнення розумних, добросовісних і взаємовигідних рішень. Інакше з часом газократичний режим у Києві почуватиметься на кшталт білоруського, загнаного у глухий кут безоглядною орієнтацією на Москву, і шукатиме прихильності Тегерана з Каракасом, які сьогодні, до речі, не поспішають на допомогу Мінську.
Також Україна може завдати у відповідь і «ядерний контрудар». Мається на увазі будівництво двох нових енергоблоків Хмельницької АЕС за старим російським проектом. Цей проект більше потрібен російському атомному монополісту, який програє в конкурентній боротьбі технологічно більш просунутим проектам провідних світових компаній у цій сфері. Відмова України від реалізації проекту розширення ХАЕС на російській технологічній базі похитне й без того непевні позиції «Росатома» в Європі. Доцільно намалювати перспективу: для російських АЕС залишиться тільки Бангладеш… Відмова від ядерного проекту з Росією дасть непогані шанси для вугільної генерації в Україні, тим більше що вугілля не створює ефекту зовнішньої енергозалежності.
Що ж до можливої зовнішньої підтримки дій української сторони, спрямованих на усунення дискримінації в торгівлі газом із РФ, то тут Києву, найімовірніше, слід розраховувати в основному на власні сили. Європейські партнери, швидше за все, як звичайно, нічого не розумітимуть, дивуватимуться та закликатимуть. Російські проекти «відкітопроводів» уже давно перетворили ключові країни Старої Європи на розсадники газової корупції в ЄС. Мало хто звертає увагу на процес оптимізації компанії «ГАЗПРОМ Німеччина Гмбх» - основного інструменту «Газпрому» на європейському ринку, що відбувається нині. А варто було б звернути увагу на дедалі більше посилення його швейцарського компонента - «внучки» російського монополіста Gazprom Schweitz. Це має захистити операції «Газпрому» в Європі від уваги як інститутів ЄС, так і компетентних органів на національному рівні. І Швейцарія, яка не є членом ЄС, - ідеальне місце для подальшого посилення газово-корупційної експансії зі Сходу.
Резонансним є один із прогнозів Національної розвідувальної ради США «Глобальні зміни світу - 2025», оприлюднений 2010 року: «Злочинність може стати найбільшою проблемою, коли євразійські транснаціональні організації, що черпають силу з видобутку палива та корисних копалин, стануть більш впливовими та розширять сферу своєї діяльності. Один чи кілька урядів у Східній чи Центральній Європі можуть стати жертвою їхнього домінування». Автори доповіді прогнозують невтішний сценарій: «Європа може поплатитися за свою сильну залежність, особливо якщо російські фірми будуть неспроможні виконати умови контракту через недостатнє інвестування у видобуток природного газу або якщо зростання рівня корупції та організованої злочинності в євроазійському енергетичному секторі епідемією пошириться на інтереси західного бізнесу». Події, що розгорталися в євразійському енергетичному просторі протягом 2006-2010 років, - газові кризи, політичні суперечки, міжнародні судові процеси, де активними гравцями були сумнівні компанії непрозорого походження, продемонстрували, що епідемія вже поширюється, і це загрожує непередбачуваними наслідками.
Прогноз Дж. Фрідман зі STRATFOR стосується вже не тільки пострадянського простору: «У розвитку дій Росії буде три фази. На першій фазі Росія зосередиться на відновленні впливу і ефективного контролю в межах колишнього Радянського Союзу, відтворенні радянської системи буферів. На другій фазі Росія спробує вибудувати другий ряд буферних зон уже за межами колишнього Радянського Союзу». Очевидно, що країни, які межують з пострадянським простором, зокрема, такі, як Словаччина та Угорщина, а також Польща та Румунія, потраплять до зони особливої уваги у разі досягнення Росією своїх цілей в Україні та Білорусі.
Таким чином, те, що відбувається нині, є своєрідним газовим натиском зі Сходу, який спочатку накриває Білорусь із Україною, а потім покотиться далі, а не зупиниться, як вважає дехто в Брюсселі.
І насамкінець. Напевно, ми бачимо наочний білоруський приклад у режимі реального часу, щоб на чужих помилках не наробити своїх. Показовим є набір інструментів, якими скористалася Москва стосовно Мінська. У розпал кризи «раптом» виявилося, що Білорусь, на думку російської сторони, заборгувала в рамках потрійного Митного союзу 6,38 млрд. руб. ввізних мит. (До речі, Казахстан теж боржник - 15,57 млрд. руб.) Одразу Москва стала наполягати на перегляді їх розподілу, хоча з вересня 2010 року ці мита й так розподіляються на її користь у досить «братерській» пропорції: 87,97% - РФ, 4,7% - Білорусь, 7,33% - Казахстан.
Також ми стали свідками й «електроенергетичного бліцкригу». На додаток до кількох «газових» і «нафтових» війн, які вже мали місце впродовж останніх семи років, у Москві вирішили випробувати і їх «електричний» різновид. Хоча добове припинення подачі електроенергії в Білорусь не критичне для неї, однак таке відключення було покликане стати актом залякування. Наведене зайвий раз підтверджує, що Росія віддає перевагу не правовим механізмам урегулювання суперечок, а економічному шантажу, який вона підсилює рубильником чи газовим вентилем.
Тому чергові запропоновані севастопольські поступки Кремлю в обмін на додаткову знижку в ціні газу, яка, швидше за все, буде в якійсь «хитрій упаковці», ще більше розпалять апетити Росії та якщо і знімуть із порядку денного питання вступу до Митного союзу, злиття «Нафтогазу» з «Газпромом», то лише тимчасово - до настання холодів.
Білоруський приклад є попередженням Києву - готуватися до можливої «газової атаки». Кілька деталей указують на шалене бажання Росії використати ще раз газовий вентиль як ultima racio regnum (останній аргумент королів): «Газпром» збільшує запаси газу на зберіганні в ПСГ Західної Європи, час від часу якісь анонімні джерела в брюссельських коридорах поширюють чутки про можливі проблеми в Україні з транзитом газу. Знову ж - зазивання Міллера в СП з «Газпромом». Чи не є це елементами підготовки до «примусу до «русского мира» у традиційному газовому виконанні?