Проект порятунку України від бензинових спекулянтів з допомогою товарних інтервенцій від НАК «Нафтогаз України» закінчився так само, як і вже добряче набридла історія з китайською гречкою. Держхолдинг просто не може продати свої бензин і дизельне паливо. Воно й не дивно, адже запропоновані ціни на 6-18% вищі, ніж середні по ринку. Та основний парадокс полягає в іншому: оптова вартість «дешевих» нафтопродуктів від «Нафтогазу» на 30-55 коп./л вища, ніж рівень так званих цінових коридорів для роздрібних цін, у які Міненерговугільпром намагається сьогодні загнати власників АЗС, погрожуючи санкціями правоохоронців і Антимонопольного комітету. Насправді все могло бути інакше, якби не обрана мутна схема, до якої є дуже багато запитань.
На хвилі збільшення цін і обурення уряду «необгрунтованим їх зростанням» у березні цього року на поверхні знову опинилася улюблена тема Юрія Бойка про товарні інтервенції нафтопродуктів. Було вирішено переробляти нафту на Лисичанському НПЗ, а реалізацію проекту довірили «Нафтогазу України». Вибір хоча й безальтернативний, але загалом непоганий: компанія прозора, до того ж зібралася на IPO. І доведено це було вже першою угодою.
Надбанням громадськості стала копія вантажної митної декларації, оформленої на 34 тис. тонн російської нафти для «Нафтогазу». З неї випливає, що в нехитрій угоді про поставку і переробку нафти, в якій мали брати участь максимум троє - видобувач нафти, її переробник і власне замовник цих послуг, чомусь виявилося п’ятеро. Як видно з документа, для закупівлі сировини держкомпанія звернулася до послуг ТОВ «Фірма «Інтергал», а та, у свою чергу, - панамської Solid Corporation S.A., яка і придбала у «ТНК-ВР Холдинг» зазначений обсяг нафти.
Містить документ також іншу цікаву деталь - митну вартість цієї сировини. Вона становила 784 дол./т, або рівно на 50 дол./т більше, ніж ціна нафти, поставленої ТНК-ВР на Лисичанський НПЗ, що належить їй, для власної переробки у квітні. Звичайно, напрошується висновок, що це і є інтерес чиновників, який пішов у далеку Панаму. Та щоб зберегти бодай якусь віру в людство, припустимо, що таку високу ціну вимагала ТНК-ВР. Щоправда, у цьому разі незрозуміло, навіщо тоді в угоді потрібен панамський офшор? Для довідки: російські компанії ТНК-ВР і «Лукойл», які працюють в Україні, послугами офшорів не користуються з незапам’ятних часів, усі контракти укладаються безпосередньо між материнською компанією та її українською «дочкою». Зрештою, чому б «Нафтогазу» не купити нафту безпосередньо в української дочірньої компанії російського видобувача - «ТНК-ВР Коммерс»? Але легкі шляхи не для нас.
Інша річ - «Інтергал», поява якої в цій угоді, найімовірніше, продиктована особливостями процедури держзакупівель. Наприклад, «Нафтогаз» міг мати з цією фірмою договір, котрим і скористався для оперативної закупівлі нафти. За наявними даними, за свою нехитру допомогу транзитера загалом відомий на ринку трейдер одержав 5 дол. з тонни, або 1,3 млн. грн. державних коштів. Якщо НАК вийде на плановані 100 тис. тонн нафти на місяць, буде веселіше. Інтрига полягала в іншому, адже на ринку «Інтергал» відомий як близький родич власника сім’ї пільгових імпортерів, серед яких і легендарна «Лівела». Але поки що обійшлося без сенсацій: як випливає з декларації, ПДВ з нафти, що надійшла, сплачено в повному обсязі (і на тому спасибі).
Похвалитися прозорістю НАК вирішила при реалізації нафтопродуктів, повідомивши про намір проводити відкриті аукціони. Проте і тут усе пішло кривою стежкою. 18 травня всі дізналися, що, виявляється, «Нафтогаз» уже провів днем раніше перший аукціон. Ні анонсів, ні попередніх оголошень не було. Але очікування нових подробиць мегапроекту закінчилося нічим - компанія не змогла продати жодної тонни продукту. Після ознайомлення з аукціонним бюлетенем такий результат виглядає закономірним. По-перше, виставлені ціни є елементарно «непрохідними». У світлі щирої турботи уряду про наших селян заявлена «Нафтогазом» ціна дизпалива виглядає просто знущально - 11674 грн./т, або майже на 18% вище, ніж середньоринкові ціни (див. табл.). Із середнім залізничним тарифом по Україні «наківський» дизель обійдеться майже в 10 грн./л! Якщо хтось не знає, то це вище, ніж на автозаправних станціях. Символічно, що того дня Міненерговугільпром заявило про необхідність зниження цін на АЗС до 9,60 грн./л. Справедливості заради зазначимо, що передумови для зниження цін на ДП справді є.
Щодо бензину ситуація схожа. Наприклад, А-95 від НАКу обійдеться в 10,55 грн./л, тобто беззбиткова торгівля можлива при ціні приблизно 11 грн./л. У день аукціону голова галузевого міністерства Юрій Бойко знову пригрозив силовиками та Антимонопольним комітетом тим, хто не торгуватиме по 10 грн./л.
Другою причиною абсолютної неспроможності пропозиції «дешевих» нафтопродуктів «Нафтогазу» є розмір виставлених на аукціон лотів. Наприклад, якщо його дочірня компанія - «Укргазвидобування» розбиває лоти палива аж до одного-двох вагонів, щоб залучити побільше покупців, то «Нафтогаз» пропонує по 50-100 вагонів, що робить цей ресурс абсолютно недоступним.
Навіщо держкомпанія встановлює вочевидь непрохідні ціни та абсолютно неприйнятні умови? «Менеджмент НАКу не може спрацювати на збиток, - пояснює колишній співробітник «Нафтогазу». - Там усі розуміють, що сьогодні ніхто не чіпатиме, але завтра ситуація може змінитися, і за такі інтервенції хтось побачить небо в клітинку». Як показує розрахунок економіки переробки нафти на ЛИНІКу, за такої вартості нафти і поточних оптових цін на нафтопродукти ця угода справді збиткова - 10-15 дол. на тонні. (Дуже багато чого залежить від умов, які запропонував переробник. Поки що довелося почути, що вони могли б бути для НАКу і кращими.) Іншими словами, якби не 50 дол./т, які пішли в Панаму, то проект був би прибутковим, принаймні беззбитковим.
Проте справу зроблено, і тепер НАК мусить вертітися, щоб не дай боже не продати своїх паливних ресурсів. А вони, зазначимо, сьогодні ринку дуже не завадили б. От і призначений на 25 травня другий аукціон було перенесено на невизначений термін без пояснення причин. Швидше за все, «Нафтогаз» спробує «розлити» продукт по нафтобазах і продати паливо меншими партіями з більшою націнкою. Але ціни на ринку падають, тоді як НАКу «падати» нікуди. У зв’язку з цим держхолдинг муситиме берегти свій ресурс доти, доки його не розбавлять нові, можливо, дешевші нафтопродукти з нових партій нафти, або чекати... нового зростання цін. Впевнено можна говорити про те, що сьогодні ніхто так не зацікавлений у відновленні підвищення цін на нафтопродукти, як «Нафтогаз України».
Отже, підіб’ємо підсумки. Схоже, на першій поставці заробили всі, крім «Нафтогазу». Провал проекту цілком пояснюється високою вартістю нафти, купленою на ціновому піку, що додатково розбухла від «премії» чиновників, менеджерів і посередників (потрібне підкреслити). У нашому випадку вона становила 55 дол./т, або 7,5% від ціни нафти, яка переробляється власником заводу на цьому ж підприємстві.
Якщо пофантазувати та уявити, що НАК зробила усе, як у книжці, то проект має право на існування, хоча серед інших варіантів залишається найбільш ризикованим і благодатним для корупції. Значно ефективнішим і прозорішим було б придбання необхідних нафтопродуктів у вітчизняних або зарубіжних виробників. Наприклад, хочеться підтримати село - купуйте дизпаливо. У випадку з нафтопереробкою з кожною тонною дизпалива купується тонна мазуту, який просто нікуди подіти, збуту на внутрішньому ринку немає. Це нагадує практику радянської торгівлі давати «у навантаження» до основного товару щось непотрібне. Збитки на неліквідній продукції перекладаються на ліквідну, у нашому випадку - на бензин і дизпаливо.
Дивує і обурення держмонополії в одній зі своїх заяв, що, мовляв, «Нафтогаз» поставками нафти підтримує роботу українських НПЗ, забезпечує їхніх працівників зарплатою. Тільки давайте зазначимо, що НАК торік одержала близько 2,5 млрд. дол. збитків, тоді як власник ЛИНІКа, ТНК-ВР, тільки в першому кварталі 2011 року заробила 2,4 млрд. дол. прибутку, а за минулий рік - 5,82 млрд. Тож на зарплату заводчанам у ТНК-ВР поки що є. Тим більше вона там, кажуть, невисока.
Якщо вже так щиро хочеться завантажувати українські НПЗ, то поставляйте нафту на кременчуцьку «Укртатнафту», тим більше в ній 43% належить «Нафтогазу» і логістика поставок нафтопродуктів з центру України значно краща, ніж із віддаленого Лисичанська.
За яскравими гранями цього блискучого проекту ми мало не забули, навіщо, власне, він затівався. А мета декларувалася така: стабілізація цін і ресурсне наповнення ринку. Можна сказати, що її досягнуто: дорогий наківський ресурс стабілізуватиме... високі ціни, які саме збиралися падати внаслідок довгоочікуваного охолодження світового ринку. Що стосується ресурсного наповнення, то дійсно обсяги «Нафтогазу» потраплять у баланс ринку, у статистику. От тільки яка користь від цієї статистики і від цього палива, якщо воно недоступне споживачеві?
Немає лиха без добра, і цей випадок не виняток. По-перше, чиновники на собі, хай і за народні гроші, відчули недешевий урок основ ціноутворення на нафтопродукти, що, за ідеєю, мало зробити їх більш конструктивними і менш голослівними. По-друге, високі ціни в Україні і, як кажуть імпортери, преміальність українського ринку створені українськими НПЗ. За будь-яких умов український продукт буде дорогим, тому що собівартість його випуску на технічно слабких НПЗ завжди висока. На прикладі «Нафтогазу» бачимо, що великі українські НПЗ працюють із прибутком. Так, він не бозна який, але є.
Прибуток буде вищим, а собівартість палива нижчою, якщо нарешті почати вкладати кошти в модернізацію. Та поки власникам НПЗ дешевше інвестувати в чиновників, юристів і медіа, щоб домогтися преференцій у вигляді мит на імпорт нафтопродуктів, скасування ПДВ на поставку нафти і подовження радянських стандартів якості палива. Усе це дасть змогу заробити не на ефективності виробництва чи конкурентних перевагах, а на громадянах чи держбюджеті. Втім, це одне й те саме.