Ми їхали дорогою північною Чернігівщиною. Ремонту там свіжого не було, але покриття досить нормальне. Напевне, тому, що впродовж понад години нас ніхто не обігнав і ми нікого не обігнали. Обабіч дороги ліси, які вже подекуди вилізли на саму дорогу, обочини як такої немає в принципі. Дорога майже не проходить через села, а можливо, цих сіл уже просто нема. Адже в деяких з усієї центральної вулиці залишилося лише кілька хат, у яких, видно, живуть люди. Картина досить похмура. Таке враження, що ми їхали пустелею…
З одного боку, ми можемо так і їхати в зручній масці спостерігачів, нарікаючи на відсутність державного мислення української влади протягом 30 років незалежності. З іншого — можемо вже зараз визнати кричущу реальність і починати щось із цим робити. Інакше немає сенсу будувати прогнози щодо суб'єктності України, яка вже необачно відмовилася від розвитку великого промислового виробництва, а тепер бездумно добиває свою сутність — село.
Багато років працюючи над децентралізацією, ми намагалися не відриватися від землі і людей. Однак події останніх років розвивалися дуже стрімко. Реформа набула абсолютно конкретних обрисів: створено укрупнені територіальні громади і нові райони. Громади отримали повноваження і гроші. Селяни — начебто землю. Але якщо міста точно можуть рвонути, то периферійні села (а дві третини ОТГ — сільські) без пильної уваги центральної влади в найближчі 10–15 років остаточно загинуть, зсередини руйнуючи країну. Державні кордони навряд чи довго зможуть утримувати порожнечу.
Під натиском урбанізації
Україна сьогодні помірно урбанізована країна із значною часткою сільського населення. Правда, темпи урбанізації є досить незначними. Якщо 1990 року частка сільського населення становила 32,7% від усього населення країни, то 2020-го цей показник (розрахунковий) дорівнював 30%. Хоча можна припустити, що тут можливі деякі перекоси як в один бік( значна частина нині міського населення зареєстрована у селах), а можливо, і в інший, якщо виключити із складу облікованого населення тимчасово окуповані території Криму та Донбасу.
За ці роки чисельність населення в Україні дуже знизилася, проте саме на сільських територіях це зниження майже на 10% більше, ніж у міських.
Порівняно з країнами Західної Європи урбанізація України є значно нижчою, але близькою до показників країн Східної Європи, тому у такій структурі населення в принципі немає нічого несподіваного. Проте є серйозні відмінності у якості життя сільського та міського населення та зростання розривів за цілою низкою показників, що є вкрай поганою тенденцією.
Тут варто зауважити, що урбанізація різних регіонів в Україні є дуже нерівномірною, так само, як густина/щільність сільського населення, доступність сільських територій до великих міст. Відтак, стан і можливості розвитку сільських територій є дуже різними.
Тут ми не будемо зупинятися на тих сільських територіях, які оточують великі міста і мають відносно добрі шанси на виживання та розвиток. Спробуємо подивитися на звичайну сільську «периферію», тим паче що до такої периферії належать величезні площі сільських територій більшості областей з півночі на південь.
На жаль, в останній період «формування спроможних територіальних громад» у багатьох сільських територіях було утворено величезні за площею територіальні громади із значною кількістю дуже малих поселень, слабо інтегрованих у громаду. Це дуже ускладнює управління цими територіями і посилює негативні демографічні процеси. Тут поняття «спроможність» виявилось надмірним і таким, що стало протилежністю поняттю «розвиток».
На щастя, така ситуація є не скрізь, у деяких регіонах є просто унікальні села, які виглядають не гірше за польські, а може, й німецькі. Але ці винятки лише підтверджують правило: українські сільські території занепадають і занепадають досить швидкими темпами.
Більш того, сьогодні ми маємо досить дивну ситуацію: сільське господарство в Україні є локомотивом української економіки, ключовим експортним сектором і водночас сільські території з кожним збільшенням експорту зерна з України стають дедалі біднішими і менш заселеними.
Основним ресурсом сільських територій сьогодні чомусь вважають землю, а не людей. Можливо, саме через це людям у сільських територіях залишається дедалі менше місця. От ми і спробуємо розглянути ситуацію у сільських територіях, починаючи із землі.
Земля: агрохолдинги і фермери
У більшості сільських територій землю визнають основним ресурсом як сільські голови, так і прості жителі. За цей ресурс уже йде серйозна конкуренція, яка може ще більше загостритися.
Структура розподілу земель під обробіток у сільських територіях між агровиробниками в різних місцях виглядає дещо по-різному. Так, у межах територіальної громади (старостинського округу — 1,5–5 тис. га) велика частина земель сьогодні перебуває в умовного ТОВ, створеного на залишках колишнього колгоспу/радгоспу його екскерівниками. Є ще кілька фермерів, що мають масиви земель у 30–50 га, причому частина з цих фермерів є формальними, — їх землі обробляє домінуюче ТОВ. А частина земель перебуває в оренді великих агрохолдингів із земельним банком понад 50–100 тис. га.
Агрохолдинги
Від того, які пропорції земельного банку належать цим с/г виробникам, дуже сильно залежить структура с/г виробництва і рівень зайнятості на 100 га ріллі. Що більша концентрація землі у одного товаровиробника, то менша зайнятість сільського населення. Як стверджують самі сільські жителі, лише місцеві фермери беруть на роботу місцевих жителів і надають постійно підтримку сільським поселенням.
У великих товаровиробників панує високотоварне зернове господарство з переважанням високомаржинальних культур — соняшнику, кукурудзи, пшениці, які не потребують високих витрат праці людини і легко продаються на експорт. На 1000 га землі в обробітку під зерновими культурами є 10–12 робочих місць, з них 3-4 некваліфіковані, які заповнюються за рахунок місцевих жителів. У більшості територіальних громад, де зайшли великі агрохолдинги, побутує така думка: «Агрохолдингам не потрібні ні села, ні сільські жителі. Агрохолдинги руйнують старі колгоспні двори, ферми, інші об`єкти, що належали колгоспам, аби там не було якогось іншого бізнесу» (із розмов із жителями і керівниками громад, місцевими фермерами). Певною мірою це так, адже у структурі зайнятості таких агрохолдингів є охорона, яка з немісцевих і оберігає поля від можливого розкрадання місцевими жителями.
Проте варто зауважити, що у деяких місцях у структурі агрохолдингів відбуваються зміни. Вони починають відкривати молочні та м`ясні ферми сучасного типу, які все ж таки створюють певну кількість робочих місць, але то місця, які потребують кваліфікації, якої нема у місцевих жителів. Часто на роботу у такі ферми возять людей із міст чи інших регіонів. У селян закріпилося розуміння, що агрохолдинги — то заробіток для чужих, вони добрі лише тоді, коли потрібно укласти договір оренди на багато років, далі за людей забувають і не дбають.
По суті, агрохолдинги у сільських територіях сьогодні — це інновації, високі технології, тотальна хімізація, висока продуктивність і мінімальна зайнятість сільського населення, погіршення якості довкілля, знищення ендемічних видів рослин і тварин через надмірно великі площі монокультур.
Фермери
В окремих територіях, де не було великих площ під зерновими культурами, де поля невеликі і розташовані між лісами і болотами, закріпилися невеликі/середні фермерські господарства. Вони займаються картоплею та нішевими культурами — вівсом, гречкою, просом, ягодами, а також малим тваринництвом. Ці фермери живуть у громаді і досить тісно інтегровані з громадою, в межах якої вони працюють. Деякі фермери своїм коштом побудували й утримують соціально важливі об`єкти, допомагають місцевій владі згортати сніг із доріг, виорювати городи жителів.
На фото видно чудовий спортзал, який збудував і утримує місцевий фермер Андрій Бородюк і в якому займаються місцеві хлопці та дівчата. Андрій розуміє, що тут зростають і його діти, тому залучає дітей з усієї громади до спорту.
Місцеві голови громад, а особливо старости на всіх зустрічах позитивно відгукуються про фермерів.
Незважаючи на те, що загалом агрохолдинги обробляють значно більше земель і сплачують великі суми земельного податку чи орендної плати, фермери забезпечують більшу зайнятість і соціальну підтримку громадам. Оскільки і техніка у них не така сучасна, то на ній працюють місцеві жителі, кваліфікації яких недостатньо для сучаснішої техніки.
Оренда і тіньова приватизація землі
Вартість оренди землі постійно зростає, і через значну конкуренцію вона вже підвищилася до 7–8 тис. грн за гектар.
Цікава ситуація складається із державними землями, переданими у комунальну власність територіальних громад. Тут чітко сформувалися два тренди: швидка «безкоштовна» приватизація та аукціонна оренда.
Безкоштовна приватизація відбувається шаленими темпами. Люди пишуть заяви на отримання 2 га під окреме селянське господарство, одержують безкоштовно, приватизують і… передають/продають тим, хто організовує для них таку приватизацію. У такий спосіб відбувається швидкий перехід державних земель у приватні руки поза аукціонами і складними схемами. Окремі громади таким чином розподілили понад 10 тис. га державних земель на громаду.
Скріншот із сайту Глобинської міської ради ілюструє вправність місцевих депутатів із роздавання по 2 га земель фізичним особам. По суті, вільних земель у громадах для інвестицій чи соціальних проєктів не залишається. (Охочі можуть на сайтах місцевих рад переглянути перелік питань, що розглядаються на сесіях. Основна частина — це роздача земель. Деякі громади в такий спосіб уже роздали 5–10 тис. га колись державних земель.)
Ухвалення законопроєкту №5600, який запроваджує оподаткування земель окремих селянських господарств (ОСГ) площею понад 0,5 га, може призвести до швидкої продажі земельних ділянок жителями сіл, бо сплачувати такі податки вони не зможуть. Це обвалить вартість земельних ділянок і залишить багато домогосподарств без самозабезпечення харчовими продуктами. Хоча в окремих територіях, особливо приміських, це може стимулювати появу ефективного власника на невеликих земельних масивах.
Розпочалися процеси оренди комунальних земель через аукціони. Тут оренда може становити 10–15 тис. грн/га. Це дуже високі показники, вищі, ніж у Польщі. На це йдуть нові виробники, аби мати першочергове право на купівлю при продажу.
Виглядає так, що близько третини жителів периферійних сіл, які мають паї, готові їх продати. Це передусім ті літні люди, чиї діти десь далеко, і вони не можуть передавати дітям продукти, а діти не мають свого житла чи хочуть купити авто. Після продажу цих паїв ці люди залишаться без свого основного доходу, що ще більше пришвидшить смертність і виїзд за межі сіл.
Демографічна криза
Україна стрімко втрачає населення, але ще більш стрімко зменшується сільське населення. Причому головною причиною є не урбанізація, а якраз природне скорочення кількості населення через низький коефіцієнт відтворення і низьку тривалість життя. Демографічна ситуація по малих і периферійних селах просто катастрофічна. Статево-вікова піраміда показує, що зараз виходить з працездатного віку вдвічі більше людей, ніж тих, хто входить у працездатний вік. Через 15 років дасться взнаки чергова демографічна яма. Зараз дітей віком 0–5 років удвічі-утричі менше, ніж дітей віком 10–15 років. Через це кількість шкіл і дитячих садків і надалі скорочуватиметься, а потреба у будинках для літніх людей без опіки — зростатиме.
Через перекіс статево-вікової піраміди та низькі доходи домогосподарств, психологічний розлад у селах різко впала народжуваність. У віддалених територіях на десять смертей одне народження, навіть у близьких до центрів громад селах ситуація не набагато краща. По суті, значна частина периферійних сіл зникнуть із карти впродовж найближчих 10–15 років.
У периферійних громадах із населенням 12–14 тисяч жителів у понад 50 поселеннях народжуються 55–60 дітей на рік. Це дуже ускладнює функціонування закладів освіти і робить випускників таких сільських шкіл неконкурентоспроможними на ринку вищої освіти та ринку праці.
Скорочення населення зменшує можливості для знайомства молоді між собою і створення подружніх пар, що є додатковим стимулом для виїзду за межі сільських територій, передусім у великі міста, оминаючи малі міста — центри громад.
Проте найбільша проблема — апатія місцевих жителів. Тотальна зневіра в усьому, відмова займатись будь-чим, навіть своїм домашнім господарством.
Частково така зневіра привнесена в голови людей із телевізорів, де політики, політологи і різного роду «експерти» переконали більшість сільського населення, що самому вирощувати бодай щось невигідно і що їм «на пай» мають платити стільки, щоб вони мали безбідно жити. З іншого боку, роздача пасовищ, луків під ОСГ, нелегальне розорювання берегів річок, узлісь практично унеможливили утримання корів. А це ще більше обмежило можливості домогосподарств формувати свої доходи самостійно.
Досить поширене пияцтво, особливо серед чоловіків, швидке старіння через погане харчування та шкідливі звички.
Молоді люди в селі не сприймають традиційного самообмеження роботою та господарством, що притаманне старшому поколінню. Вони прагнуть більшої свободи у використанні свого часу, комунікації між собою і не знаходять цього в селі, тож дедалі більше виїздять у міста чи за кордон.
Місцева влада взагалі не розуміє і не знає, що повинна робити задля розвитку економіки у громаді. Діалог між владою та підприємцями щодо розвитку мінімальний.
У віддалених поселеннях, особливо вздовж кордону з РФ, відсутні нормальний мобільний зв`язок та Інтернет. Мала кількість жителів не викликає зацікавленості у операторів будувати там інфраструктуру зв`язку, що ще більше знижує привабливість цих територій для молоді та підприємництва.
Без переселення у сільські території молодих сімей, які хочуть працювати на землі, зупинити деградацію нереально. Сільські території, особливо периферійні, втратили здатність до самовідтворення. Це слід визнати та намагатися впроваджувати нові підходи до політики сільського розвитку і негайно. Тепер не тільки кожен рік, а кожен місяць є важливими.
Сільська освіта
Сучасний світ і сучасна зайнятість потребують освічених людей. Без базової освіти дуже складно здобувати необхідні знання та набувати навички у подальшому. На жаль, сучасна сільська освіта суттєво відстає від міської. Результати ЗНО випускників сільських шкіл упродовж останніх п’яти років значно нижчі порівняно з міськими, а результати ЗНО учнів ПТУ у сільських територіях виглядають просто катастрофічними.
Наявність великої кількості малокомплектних шкіл призводить до надмірного фінансового навантаження на місцеві бюджети. При середньоукраїнських витратах на одного учня в 23 тис. грн на рік у сільських громадах показник становить понад 40 тис., а в окремих школах — близько 100 тис. грн на рік.
Карантини 2020–2021 років показали неспроможність сільських громад/шкіл організувати онлайн-навчання через відсутність якісного Інтернету та організаційні проблеми. По суті, онлайн-освіта в сільських територіях у сучасному виконанні ще більш формує розрив у якості між сільською та міською шкільною освітою.
Сільські школи, попри можливості мати власні навчальні курси, не практикують курсів із ведення сільського підприємництва, не використовують можливостей для роботи на дослідних ділянках, у теплицях, деревообробних майстернях. Старшокласники не вивчають автосправи і не отримують водійських навичок.
Школи розглядаються значною мірою як будівлі, що потрібно утримувати, а також платити зарплату вчителям. Використання можливостей шкіл для розвитку громади у більшості випадків навіть не розглядається.
Після закриття школи у селі її будівля швидко занепадає, перетворюється на руїну і не використовується громадою для інших цілей. Після запровадження заборони на використання будівель закритих шкіл під інші потреби, відмінні від освітніх, цей тренд руйнування пошириться не лише на периферійні села, а й на селища і навіть на невеликі міста.
Заклади професійної освіти (ПТУ) здебільшого не орієнтовані на потреби місцевих ринків праці. Навчання відбувається на спеціальності, потреби у яких немає. Обладнання для навчання застаріле і не забезпечує отримання навичок, потрібних працедавцям.
ПТУ не навчають своїх учнів реальної роботи, яка приносить фінансовий результат. Обладнання ПТУ не використовується для виробництва продуктів, які можуть бути реалізовані в інтересах училища і тих, хто працює на цьому обладнанні.
Серед сільських родин побутує думка, що якісна освіта не потрібна або що її в принципі не можна здобути. Це демотивує і дітей, і вчителів, що знижує і без того незначні можливості сільських шкіл.
Постійне скорочення кількості учнів веде до перманентного скорочення кількості шкіл і зниження потреби у вчителях. Школи, які приречені на закриття, швидко втрачають кращих учителів, і рівень освіти у таких школах знижується швидшими темпами.
Позитивні зміни, які вкрай потрібні в освіті в сільських територіях, можуть бути ключовими для змін у свідомості сільських жителів для розкриття власних можливостей для розвитку.
Згуртованість і мобільність
Великі територіальні громади, в яких є значна частина сільського населення, розпорошена на величезних територіях у кількох десятках невеликих поселень, не відчувають себе єдиним організмом, єдиною реальною територіальною одиницею. Ця проблема ще більше посилюється через те, що значна частина поселень узагалі не представлені у раді громади, а старостинські округи є досить великими.
Це призводить до того, що у більшості сіл, які входять до складу великих громад, повністю відсутня будь-яка влада: немає жодних елементів реального доступу жителів цих сіл не лише до впливу на владу, а й до доступу до неї. Там відсутня власна самоорганізація, яка допомагала б вирішувати деякі місцеві проблеми самостійно.
Також є серйозна проблема доступності жителів сільських територій до адміністративних центрів територіальних громад, а також до послуг, які реально надаються у великих містах.
І це не тільки охорона здоров`я. Це потреба купити якісь товари тривалого використання, це бажання відвідати якийсь концерт, побувати на Дні міста, на фестивалі (це в основному стосується молоді). Також це доступ на міський ринок для того, аби дорожче продати вирощене-виготовлене у домашньому господарстві. Тут практично всюди відсутні громадські перевезення. Маршрутки не їдуть у території, де мало пасажирів, не їдуть також навіть за наявності пасажирів, якщо надто розбиті дороги. Фінансові та організаційні спроможності таких громад налагодити громадський транспорт для сполучення всередині громади і з містами традиційних поїздок за її межами недостатні, а повноваження щодо громадського транспорту за межі громади — відсутні. Руйнування районного рівня тут має наслідком руйнування громадських перевезень.
Довкілля та кліматичні зміни
Розорювання берегів річок і озер, луків і пасовищ, висихання боліт на тлі кліматичних змін і переходу більшості територій України у зону континентального клімату створюють нові проблеми для економіки та виживання сільських територій уже в середньостроковій перспективі.
Погіршується забезпечення жителів сіл питною водою, товарне сільське господарство стає дедалі ризикованішим, присадибне господарство потребує води для поливу та зміни його структури.
Забруднення територій різноманітними хімікатами сумнівного походження, побутовими відходами, вразливість посаджених лісів до шкідників у нових кліматичних умовах додатково посилюють ризики економічного розвитку сільських територій і стимулюють від’їзд населення у міста, передусім за межі регіону.
Висновки
Нинішній підхід до використання земельних ресурсів у сільських територіях більшості областей України є безперспективним з погляду збереження сільського населення й отримання додаткових ланцюжків для його зайнятості та зростання доходів домогосподарств. Вартість оренди за один гектар наближається до своєї стелі — 200–300 дол., але навіть такі кошти не забезпечують існування родини за рахунок оренди паю.
Малі та середні фермери, які вирощують нішеві культури, що використовуються передусім на внутрішньому ринку, могли б бути більш продуктивними та ефективними, якби мали змогу зберігати та готувати до продажу свою продукцію на елеваторах. Сьогодні такої змоги немає через належність елеваторів певним агрохолдингам, які не зацікавлені у малих виробниках. Розвиток малого фермерства з різними профілями з нинішніх власників паїв, ОСГ наразі виглядає малоймовірним, бо для цього бракує людського потенціалу.
Законодавчі зміни щодо обігу земель сільськогосподарського призначення та особливо щодо оподаткування земель категорії ОСГ можуть прискорити обезземелення селян, а відтак, їхню міграцію із сільських територій у міста. Чисельність сільського населення у сільських територіях, передусім у тих, де його щільність менше 15 осіб на квадратний кілометр, зменшуватиметься прискореними темпами.
Прості рішення, які виглядають привабливими, — будівництво доріг і створення робочих місць, на жаль уже не спрацюють. Занадто низька чисельність сільського населення у більшості сіл, перекіс вікової піраміди, відсутність можливостей для соціалізації дітей і молоді у таких умовах, низький рівень кваліфікації місцевого населення та відсутність підприємливості — бар`єри, яких не здолати простими рішеннями і за короткий час.
Спілкування з підприємцями, які могли б наростити свій бізнес у сільських територіях, показує, що розширення бізнесу та створення нових робочих місць у таких територіях сьогодні ускладнені через відсутність кваліфікованих кадрів під такі місця. Навіть за наявності робочих місць у територіях з низькою соціалізацією населення люди все одно намагаються виїхати з них у місця більш заселені. Молодь у таких територіях не може познайомитися для створення сім`ї.
Виглядає, що без активного втручання держави ситуація у сільських територіях буде дедалі ускладнюватися, території — знелюднюватися. Тотальне домінування вискомаржинальних культур у агрохолдингах і відсутність виробництва продуктів для внутрішнього ринку створюють загрози продуктовій безпеці держави. Відтак, потрібна амбітна на комплексна Програма розвитку для сільських територій, особливо для територій у несприятливих умовах. І така програма має орієнтуватися перш за все на звичайних жителів сіл, людей молодшого та працездатного віку для їхньої мотивації розвиватися та реалізовуватися у своїх громадах.
Завдання непрості, але досяжні. Потрібна політична воля і розуміння: втративши сільські території, можна втратити Україну.
Варто також зауважити, що децентралізаційна реформа дала нові можливості для розвитку територіальних громад, у тому числі й сільських. Проте більшість найслабших на сьогодні громад утворились уже в адміністративному порядку. Вони не мали і не мають такої державної підтримки, які ті громади, що утворилися впродовж 2015–2017 років. Розрив між ними великий і надалі зростає.
Попри це, серед загалом складних процесів у сільських територіях має місце і позитивна динаміка. Це добре видно по багатьох містечках і селищах передусім Західної та Центральної України, які першими увійшли в реформу.
Тепер перед державою стоїть завдання конвертувати можливості децентралізації у розвиток і тих громад, які втратили можливості на старті.
До цього варто зауважити, що розвиток сільських територій ми не можемо розглядати поза розвитком міст. Саме міста мають стати драйверами сільського розвитку, хоч як парадоксально це виглядає на перший погляд.