Якщо абстрагуватися від привселюдних політично заангажованих і, тим більше, емоційних «висловів» і «визначень» щодо «газових» перспектив України, то ситуація приблизно така. Приблизно, оскільки в цій темі все можна змінити одним словом, навіть кинутим всує.
Сказане вище має безпосереднє відношення до можливого «газового» контракту з Туркменістаном і насамперед з Російською Федерацією.
Дуже обережні висловлювання Президента України, прем’єра та членів його кабінету на початку цього тижня з приводу переговорного процесу про «газові» контракти з Росією та Туркменістаном засвідчили принаймні те, що «дражнити гусей» не варто, і що цією аксіомою вітчизняний політістеблішмент не збирається нехтувати хоча б упродовж якогось терміну.
Після різкого випаду Л.Кучми на адресу «енергетичного» віце-прем’єра та виправдань Прем’єр- міністра в зв’язку з поїздкою до Ашгабада, на початку минулого тижня президенти України й Туркменістану у телефонній розмові визнали за необхідне і можливе підтвердити готовність до пошуку взаємоприйнятних умов поставок в Україну туркменського газу та його оплати. Начебто навіть домовилися про візит Л.Кучми у вересні до сонячного Ашгабада.
Це гарна новина. І обговорювати справді є що. (Квінтесенцію відомої на цей час туркменської позиції подано в таблиці на стор. 9.) Приміром, особливі умови розрахунків за туркменський газ. Адже у разі прийняття туркменською стороною коефіцієнта вартості товарів і послуг (які поставляють у рахунок оплати частини газу) на рівні 2,5 Україні потрібно буде сплачувати грошима (що ніколи ще не вдавалося зробити вчасно) — 29,4 долара за 1000 кубометрів газу. І ще близько 19 доларів — за транзит до українського кордону (див. табл. на стор.9).
Утім, я особисто щодо транзитних (особливо російських) ставок не впевнена. Особливо після чергового україно-російського раунду переговорів, які відбулися на початку минулого тижня.
Коли досі йшлося про російсько-українську міждержавну, міжурядову «газову» угоду, я все хотіла з’ясувати: навіщо вона потрібна, коли ділові відносини будуються між конкретними продавцями й покупцями газу? Тепер, схоже, з’явився якийсь варіант відповіді. Адже не можна не помітити, що, мабуть, уперше «газові» переговори, нехай навіть початкові, з російської сторони уповноважені вести не «газпромівці», Мінпаливенерго РФ чи якісь там «ітерівці», а самісінькі представники Російської держави на чолі з заступником керівника служби глави уряду РФ В.Андріановим. І у вельми ультимативних пропозиціях Україні (див. табл. на стор.9) також значиться не ВАТ «Газпром», як зазвичай, а саме Російська Федерація. А ось коли дійде до справи (реального контракту), тоді вже держава РФ уповноважить довірену компанію вести «газові» справи з Україною. Чи уповноважить вона «Газпром», холдинг Itera чи когось іншого — це, як кажуть, справа десята... У всякому разі, самі росіяни точно дали зрозуміти, що на Itera Україні особливо розраховувати не варто. А варто замислитися, де взяти майже по 100 доларів на кожні 1000 кубометрів російського газу...
Правда, й українці в боргу не залишилися: запропонували РФ сплачувати по 10 доларів за транзит кожних 1000 кубометрів російського газу через свою територію. Сплачувати грошима. Коли врахувати, що річний обсяг експорту (й транзиту українськими газопроводами) російського газу до Європи та на Балкани, а також до Туреччини останніми роками становив 110—120 млрд. кубометрів, то в підсумку операція могла б принести Україні серйозний прибуток.
Утім, це малоймовірна версія. Вже тому, що росіяни також мають залізні аргументи в газопереговорному раунді. Приміром, такий: від транзитної ставки РФ при транспортуванні до України туркменського газу значною мірою залежить не тільки ціна того ж туркменського газу на українсько- російському кордоні, а й узагалі доля українсько-туркменських «газових» відносин. Тому що політичну доцільність диверсифікації джерел газопоставок Україні майже нема чим сплатити!
Інший, ще вагоміший аргумент росіян — українські борги. Причому делегація РФ чітко висловилася, що з їх погашенням Україні слід визначитися до початку жовтня. Не вельми поки що в цьому сенсі зіграла й українська (!?) пропозиція про передачу росіянам «у концесію» мало не половини газотранспортної системи України. Що в результаті з цього вийде — сказати важко. Єдиний очевидний висновок: «Шеллу», який також волів стати «газовим» концесіонером, на цьому етапі нічого не світить...
Навздогін російським експертам привселюдно пролунала вже «обкатана» версія погашення українського «газового» боргу: перебуваючи в Чернігівській області, прем’єр В.Ющенко нагадав про такий варіант заліку боргів, як передача росіянам частини стратегічних бомбардувальників Ту-95МС і Ту-160. (Привіт спецекспортерам! Можливо, їм знову буде чим зайнятися...)
У цьому зв’язку чомусь пригадалося, як засмутилися НАКівці, коли їхню ідею перехопили військові та спецекспортери. Чи то через образу, чи то через прикрість вони майже рік тому заявили авторові цього матеріалу, що бомбардувальники в рахунок погашення частини боргу були віддані Україною мало не вдвічі-втричі дешевше.
А днями пан Президент наполегливо рекомендував панові прем’єру уважно прислуховуватися до порад І.Бакая. Можливо, й тому, що він свого часу розпочинав переговори щодо бомбардувальників у залік боргів, а також намагався розплачуватися за туркменський газ ще перебуваючи головою «Республіки»?..
Цікаво, що і хто скаже у разі чергової «газо-військової» угоди?
І тим більше цікаво: чому в Україні вважають (не стану поки уточнювати — хто з держчиновників), що єдиний енергобаланс із РФ — це для України панацея?! Я, звісно, не експерт у таких далекосяжних планах, але розумні люди говорять, що це більше схоже на пастку. Україні північна сусідка, звичайно, за умови єдиного балансу дасть і газ, і нафту, й електроенергію. І з боргами, можливо, стане легше. Але тоді багаторічна метушня і нехай навіть тимчасові, але ж успіхи України в обстоюванні хоча б права на енергетичну незалежність і права вибору партнерів у цій галузі втрачають сенс. Усі баланси України в такому разі складатимуть не в Мінпаливенерго України, й навіть не в Кабміні, й навіть у Президента України в цьому питанні залишиться формально дорадчий голос. У кращому випадку. Всі баланси України складатимуть в Москві...
Утім, дуже схоже, що подібне вже й відбувається — де-факто. І щоб це не бентежило світове співтовариство, комусь, певне, потрібно лише оформити ситуацію де-юре. Кому?..