Останні місяці стали бойовим плацдармом, на якому держава намагається закріпитися і формувати власну стратегію забезпечення інформаційної безпеки. Блокування каналів, пов'язаних із Медведчуком, створення на базі РНБО Центру протидії дезінформації, який, за задумом влади, має «стати міжнародним хабом збору і аналізу інформації», — все це досить кардинальні заходи, на котрі, відбиваючи російську агресію, Україна довго не наважувалася.
Однак зараз украй важливо не просто закріпитися на цьому майданчику, а й чітко позначити його межі. Бо будь-яке заступання за них — пов'язане чи то з некомпетентністю, чи з бажанням встановити контроль за інформаційним простором країни, — може спричинити серйозні наслідки і вдарити по країні зсередини.
Тобто йдеться про вкрай важливий, але небезпечний інструмент, озброївшись яким, влада мусить, щонайменше, вміти ним користуватися.
Фейкові новини і мова ворожнечі як глобальні проблеми
Російська армія відводить частину військ від кордонів України, але це не означає, що війна скінчилася. Інформаційна ж війна не припиняється вже багато років. І в сучасному світі багатьом арміям легше виграти пряме зіткнення з противником, ніж потім довести легітимність своєї перемоги чи самої війни в очах громадської думки. Інформаційні спецоперації створюють приводи для збройних вторгнень, супроводжують гарячу стадію військових операцій, підривають бойовий дух противника, підігрівають настрої «п’ятої колони».
Військова пропаганда й цензура існували завжди, але ці інструменти зазнали революційних метаморфоз із розвитком Інтернету. Більшість громадян мають доступ до швидкісного Інтернету, а також володіють мобільними гаджетами. Соціальні мережі часто стають основним джерелом інформації, замінивши класичні медіа. Це породило проблему фейкових новин, яку кілька років обговорюють на всіх міжнародних майданчиках. Раніше, в аналогову еру, самі видання відповідали за якість інформації, перевіряли її перед публікацією, дотримувалися певних стандартів. Тепер же можна сфабрикувати будь-який фейк, і довірливі споживачі самі розженуть зраду або перемогу тисячами репостів.
Відсутність фільтрів для перевірки інформації також значно посилила використання мови ворожнечі, hate speech — за англомовною класифікацією. Для примноження лайків і підвищення градусу дискусії дедалі більше блогерів чи простих користувачів соцмереж порушують питання, які розділяють суспільство, викликають емоційні суперечки з переходом на особистості та взаємними образливими звинуваченнями. Для України ця проблема набула особливої актуальності і стала тлом для військових операцій на Сході і в Криму.
Питання мови, історії, ставлення до окремих персоналій завжди викликали дискусії й по-різному трактувалися та оцінювалися в різних регіонах України. Проте без зовнішнього втручання ці проблеми вдавалося обговорювати без створення загроз нацбезпеці та суверенітетові. Після тисяч загиблих до контроверсійних питань додалися вже більш серйозні «хто перший почав», «ніколи не пробачимо» і «сам ти фашист». Згідно із «законом Годвіна», будь-яка інтернет-дискусія через визначений відтинок часу призводить до порівняння опонентів саме з послідовниками Гітлера.
Інформаційні спецоперації не просто посилюють соціальну напругу. Багато років застосовувані й творчо адаптовані, вони призводять до ризиків сепаратизму, насильницьких дій та загального послаблення держави. Протидія інформаційним загрозам — завдання складне й часто делікатне. Втручання у сферу масових комунікацій потребує збереження балансу між захистом національної безпеки, з одного боку, та дотриманням стандартів свободи слова — з іншого. Будь-які рішення держави щодо інформаційної політики мають не лише спиратися на правову основу, а й бути суспільно легітимними. Відсутність паралельно дійових обмежень призвела до того, що окремі ЗМІ за період після 2014 року пройшли повний цикл «вікна Овертона» і на фініші цього циклу зробили загальновживаним те, що здавалося неприйнятним лише п’ять років тому. І це стосується не лише закритих у 2021-му рішенням РНБО.
Гібридні війни у кіберпросторі
Простіше протидіяти інформаційним операціям, які ведуться безпосередньо з території чи юрисдикції країни-агресора. Хоча навіть тут, як з’ясувалося, держава може добитися відключення трансляції російських телеканалів у кабельних мережах, але ті ж канали доступні через смарт-телевізори чи супутникові антени. Що стосується анонімних телеграм-каналів, то тут самих скарг на поширення фейкової інформації виявилося замало для їх блокування.
Той-таки Тelegram відіграв визначальну роль у координації протестів у Білорусі 2020-го. А на виборах президента Бразилії у 2018 році найбільше інформації, в тому числі фейкової, розганялося через групи і ботів у Whatsapp. У 2016-му президент Дональд Трамп переміг на виборах великою мірою через таргетовану кампанію у Facebook, і не всі з тисяч повідомлень, які читали виборці, були перевіреною об’єктивною інформацією.
Відповідно, блокування активності Трампа у 2020-му приватними власниками соцмереж вартувало йому мільйонів голосів. Для недавно створеного в Україні Центру протидії дезінформації налагодження контактів із адміністраціями найпопулярніших в Україні соціальних мереж — одне з найперших завдань. У сучасному світі написані анонімними авторами «правила спільноти» є вагомішими для блокування певного контенту, ніж легітимні закони суверенних держав.
Донедавна Інтернет був вільним простором і основні обмеження стосувалися лише відверто кримінальної діяльності, яка була витіснена до DarkNet і могла поставляти звідти лише криптовалюту. Проте у світі спостерігається тенденція до сепарації всесвітньої павутини відповідно до зон геополітичних впливів. Уже зараз свій суверенний Інтернет, фактично, побудував Китай, що заблокував використання західних соцмереж, веде моніторинг активності громадян в Інтернеті й оцінює їх через систему соціального кредиту. Готує свої обмеження Російська Федерація, яка планує досить скоро провести «імпортозаміщення» й у віртуальному світі. Замість Ютубу російські споживачі дивитимуться РуТуб, а доступ до багатьох міжнародних ресурсів буде обмежено.
Своєю чергою, США ініціюють створення спільноти держав із новими стандартами поведінки в Інтернеті. 15 квітня 2021-го Білий дім повідомив, що Центр Джорджа Маршалла в Німеччині готує правову базу для відповідальної поведінки держав у Інтернеті. Імовірно, невдовзі з’явиться якась декларація, підписанти якої зобов’яжуться дотримуватися певних стандартів. Наступним кроком стане лібералізація відносин та обміну трафіком між учасниками нового клубу. Із країнами-ізгоями будуть побудовані діджитал-мури й інформаційні фільтри. Україні важливо вже на початковому етапі включатися в цей процес, тим більше що виникає можливість перехопити значну частину трафіку в обхід Росії.
Україна повинна не лише захищати свій інформаційний простір, а й готувати експансію. До прикладу, у світі є запит на об’єктивний інформаційний російськомовний телеканал. На сьогодні російськомовний глядач по всьому світу отримує інформацію переважно через Russia Today, із відповідними ідеологічними акцентами. Шлях від нішевого каналу «Дом» до глобального гравця рівня Аль-Джазіри — довгий і дорогий. Проте у підтримці проєкту могли б узяти участь і приватні меценати, в тому числі колишні російські олігархи-втікачі. Міжнародні організації, які підтримують демократію, теж можуть надати істотну допомогу. Глядачами такого каналу могли би стати жителі багатьох країн на території колишнього СРСР, а також російськомовні туристи по всьому світу.
Громадські запобіжники від тотального контролю медіа-простору
Україна формує свою інфраструктуру органів, які мають забезпечувати інформаційну безпеку держави. Кіберпідрозділи СБУ та Нацполіції постійно вдосконалюють свої технічні можливості з протидії кібератакам. Створено Центр протидії дезінформації при апараті РНБО й аналогічний підрозділ у складі Міністерства культури.
Понад те, розробка рамкових конвенцій для інформаційного поля — це завдання не лише для держави. Можливо, точнішими й значимішими стали би формулювання, розроблені самими журналістами. Свого часу журналістські профспілки і комітети журналістської етики відіграли надважливу роль у появі незалежних ЗМІ та сформували стандарти об’єктивної журналістики. Відтоді журналістське середовище розійшлося по «інформаційних бульбашках», і об’єктивною причиною цього великою мірою стали діджитал-технології.
Кожен медіа-холдинг має свого глядача, читача та свою редакційну політику. Тому пошук універсальних стандартів і рамок — реально складне завдання, але пробувати все одно потрібно. Адже альтернатива — це рішення РНБО за поданням СБУ. Приводом до дискусії щодо нових стандартів могла би стати підготовка закону «Про медіа», окремі норми якого вже викликали протести й критичні оцінки. Пропозиції про позасудове блокування ЗМІ містяться і в законопроєкті про СБУ, який готується до другого читання.
Важливо також залучати до діяльності громадські організації та волонтерські групи, які вже мають успішний досвід роботи з фейками і ворожою пропагандою. У розподілі функцій саме недержавні організації можуть брати на себе частину роботи з моніторингу й аналізу інформації
Крім того, вони ефективні в кампаніях просвіти громадян щодо користування критичним мисленням під час споживання інформації. Державні органи, зі свого боку, мають законні повноваження для активних операцій, можуть готувати й ухвалювати рішення з протидії інформаційним спецопераціям. Саме співпраця незалежних експертних організацій із державними органами має стати запобіжником від перетворення боротьби з дезінформацією на створення власного «Міністерства правди», яке матиме монополію на істину і нав’язуватиме її всіма засобами з арсеналу «Великого Брата».
Більше статей Ігоря Попова читайте за посиланням.