Перші ж постріли повномасштабного вторгнення Росії в Україну, здавалося, мали уразити принаймні одну ціль: доктрину «русского міра» в Україні. Вкупі з її носіями та промоутерами. Зокрема в перші тижні війни здавалося, що УПЦ Московського патріархату доживає в Україні останні дні. Найбільші романтики очікували «пробудження» душ і совісті у священноначалія самої УПЦ МП. Хтось чекав масового переходу парафій із УПЦ МП в ПЦУ. Хтось сподівався на владу, яка мала припинити діяльність церковної філії «русского міра» в Україні так само, як вона перекрила мовлення для деяких телеканалів. Свобода совісті — цінність не більша й не менша, ніж свобода слова.
Не можна сказати, що геть нічого з очікуваного не сталося. Але не сталося нічого, що хоч трохи відповідало б очікуванням і, що важливіше, масштабам катастрофи, яку ми переживаємо. Через пів року війни церковної ревізії в Україні так і не відбулося. І є всі підстави вважати, що її й не планують.
Хроніки пікіруючої церкви
Війна, яка розпочалася вісім років тому, продовжує руйнувати УПЦ МП — і фізично, і морально, не шкодуючи ні майна, ні репутації, ні людських життів. Відданість імперській ідеї «єдності Святої Русі» на тлі національно-визвольної війни ставить цю церкву у вкрай незручне положення. Її начальство — патріарх Московський Кирил — благословляє співвітчизників убивати українців. Серед священства УПЦ МП на окупованих територіях (і не лише) фіксують чимало колаборантів. Причому не лише поміж священників і рядових ченців, а й серед владик.
Це, звісно, нікого не дивує, — починаючи з 2014 року, всі вже майже звикли. Проте на тлі масштабних військових дій усі ці факти й події сприймаються особливо гостро і потребують пояснень. До яких в УПЦ МП ніхто не опускається.
Втім, чи до репутації тут? УПЦ МП зазнає значно відчутніших, тривожних і трагічних втрат: «русскій мір» із диявольським апетитом пожирає насамперед сам себе, — вогонь війни палає переважно в регіонах, де Моспатріархат традиційно мав найбільшу вагу. І ці кількісні втрати особливо болючі для УПЦ МП, бо кількість (парафій і вірян) завжди була головним козирем цієї церкви у її суперечках і з владою, і з конкурентами. А тепер безліч парафій зруйновано. Багато віруючих зірвалися з місць і розсіялися по інших регіонах та закордонах.
А та частина, яка опинилася в окупації, теж вислизає з рук УПЦ МП: Моспатріархія досить відверто заявляє, що в «нових суб'єктах федерації» (тобто на вкрадених українських землях) немає потреби в УПЦ МП, — там має діяти РПЦ. Ба більше, судячи з документів патріаршої канцелярії, багато священників УПЦ МП не зможуть запросто «змінити роботодавця» та повернутися/залишитися у своїх парафіях у разі їх приєднання до РПЦ, бо «неможливо отримати докази їх висвячення». На їхні парафії РПЦ призначить своїх священників. Воно й зрозуміло: по-перше, багаті (традиційно багаті) українські парафії — ласий шмат, а по-друге, у звичаях імперії — присилати на завойовані землі своїх «варягів».
Одне слово, ситуація абсурдна: ті, хто вірою й правдою працював на «русскій мір», розповідав про «гоніння на канонічну церкву» тощо, тепер можуть лише розраховувати, що міфічні «гонителі» зуміють відвоювати й повернути законним власникам украдене «визволителями».
На дні
На тлі цих втрат переходи парафій із УПЦ МП в ПЦУ видаються нечисленними й епізодичними. Відносно невелика кількість переходів може дивувати, але в небажання щось змінювати у своєму духовному житті є причини, на яких я зараз не зупинятимуся. Скажу тільки, що керівництво УПЦ МП, зі свого боку, вжило заходів, покликаних уберегти церкву від масового відпливу віруючих до «фірми-конкурентки».
Нагадаю, що на початку війни в лавах священства УПЦ МП назрівав бунт проти Москви, і «переходи», здавалося, ось-ось прорвуть греблю й поллються нескінченним потоком. Але обстановку розрядив Собор УПЦ МП, який дозволив священикам не поминати патріарха Кирила і взагалі приховав московську прописку цієї церкви глибше під спід. ЗМІ тоді дружно — підозріло дружно й чомусь майже однаковими словами — протрубили «перемогу»: УПЦ МП нібито розірвала зв'язки з РПЦ і стала повністю незалежною.
Це почасти спрацювало: священники перестали колобродити, голоси спікерів УПЦ МП зміцніли. Розпочалася робота над зміцненням іміджу церкви, що був похитнувся: в мережу й ефір полилися «людські історії» про героїчних священників УПЦ МП, яким доводиться вести службу в нелюдських умовах, про віруючих-волонтерів, що ризикують життями в ім’я ближніх, про рятівні стіни монастирів, опіку над зраненими душами на лінії фронту, в евакуації та за кордоном. Головний меседж цих історій — не так особистий подвиг конкретних людей, як те, що «церква з народом», і «УПЦ — ніяка не московська, а справжня українська церква».
Фактів колаборації — зокрема єпископату, — звісно, ніхто не педалює. Як офіційні речники, так і церковні лідери громадської думки намагаються їх «не помічати».
На тлі активності «неофіційних» церковних спікерів особливо помітна відсутність бодай якихось офіційних коментарів, роз'яснень та позицій церкви. Якщо когось із «князів церкви» і вихоплює світлом софітів, то все якось невпопад. То митрополит Онуфрій приймає в себе російських полонених, наче добрий дядечко — племінників. То митрополит Павло Лебідь везе за кордон товарну партію ширвжитку з церковної крамниці. То митрополита Алчевського Пантелеймона за білою митрою безпомилково впізнаєш у масовці на путінському святкуванні анексії українських територій... Єпископат УПЦ МП, здається, зачаївся в очікуванні «кращих часів». І можна тільки гадати, які часи, на їхній погляд, «кращі».
Не видно також головного диякона цієї церкви — Вадима Новинського. І лише за брижами на килимових доріжках високих кабінетів можна судити, що головний спонсор і лобіст УПЦ МП, хоч і заліг на дно разом зі своїм священноначалієм, але від справ не відійшов.
Хороші православні росіяни
Що ж, можна дозволити собі лежати на дні, коли знаходиться енергійний союзник, готовий допомогти тобі вийти з незручного положення. Для УПЦ МП таким союзником виявилась українська влада. Когось це може здивувати, але повірте людині, котра досить довго спостерігає за церковною політикою в Україні: нічого дивного. Цього слід було очікувати.
Готовність влади підхопити пікіруючу репутацію УПЦ МП виявилася зразу після Собору, на якому УПЦ МП нібито «порвала» з Москвою. Влада підставила УПЦ МП плече миттєво, — і сама стрімкість цього жесту видала її з головою. Ще не прохололо приміщення, в якому відбувався Собор, ще не було опубліковано його документів, а в Державній службі з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) вже зайнялися просуванням у маси нового іміджу УПЦ, яка «вже більше не МП».
Коли документи Собору стали доступними, виявилося, що ніякого «повного і беззастережного розриву з Москвою» в УПЦ МП не відбулося. Але кому цікаво читати документи? Особливо коли фасон «нового вбрання первосвященика» вже затверджений на найвищому рівні.
Не все, звісно, йде гладко, — у владі відчувається гострий голод на професіоналів. Жертвою непрофесіоналізму поліг, наприклад, заступник начальника ГУ СБУ по Києву та області Юрій Палагнюк. Близько місяця тому він підписав документ, що мав завадити переходам парафій із УПЦ МП в ПЦУ, бо ці переходи нібито становлять загрозу національній безпеці України. В експертних колах подейкували, що Палагнюка навмисне «підставили». Не сперечатимуся з експертами. Одне можу сказати: документ, підписаний ним, — повна нісенітниця.
Та ось що цікаво: такі самі (та всілякі інші) нісенітниці регулярно озвучує голова ДЕСС Олена Богдан. І це нісенітниці першосортні, перевірені часом, витримані, як добре вино. Наче дівчинка-заучка, голова ДЕСС дослівно повторює методички, написані в УПЦ МП (чи в СПЖ Новинського, чи в самій Москві) ще до війни. Про те, наприклад, що УПЦ МП не можна чіпати, бо це «найчисленніша конфесія в Україні» і в неї «більше ченців, ніж у ПЦУ». Нагадаю: в Україні — війна, і бойові дії охоплюють саме ту територію, на якій УПЦ МП була наймасовішою. Наразі неможливо порахувати, скільки в цієї церкви (і не лише в неї) залишилося парафій та вірян, чи вона, як і раніше, «найчисленніша». А вже про те, що чернецтво — це не про кількість, а про якість, людині, котра в нашій країні «головна з питань релігії», навіть нагадувати незручно. А якість ченців Києво-Печерської лаври, за яких особливо люто «вписується» пані Богдан, повною мірою втілює світлий образ настоятеля монастиря митрополита Павла Лебедя. Милуйтеся й пам'ятайте: там таких багато. А ще — вони комуналку регулярно оплачують (іще один чудовий аргумент на користь УПЦ МП від голови ДЕСС).
Одне можу сказати на захист Олени Богдан: потік маніпуляцій, які вона озвучує, майже напевно не відбиває її особистих симпатій. Вона тільки чиновниця у структурі Міністерства культури, котра відповідає за напрям, у якому погано тямить. Звичайна річ: некомпетентність чиновника — зручний спосіб тримати всю галузь на ручному керуванні
Можна не сумніватися в одному: у збереженні УПЦ МП та реабілітації її іміджу зацікавлена влада. І йдеться вже не просто про окремих людей в офісі президента, які мають у церкві бізнес-інтереси чи особисті симпатії. У «хорошій УПЦ без МП» зацікавлений сам президент.
Звісно, він трохи залікував травму, завдану «термосом». Одна річ — блазнювати на сцені, інша — бути президентом, тим більше країни у стані війни. Відносини Володимира Зеленського з ПЦУ більш-менш вирівнялися. Але холодок і недовіра напевно нікуди не поділися. Радники президента, як і він сам, чудово розуміють, що їм навряд чи вдасться укласти стійкий політичний союз із ПЦУ. І не лише тому, що ця церква завдячує його головному політичному конкурентові. А й тому, що для більшості тих, хто підтримує ПЦУ, Володимир Зеленський ніколи не був «своїм» і навряд чи стане.
Натомість УПЦ МП може зіграти для нинішнього президента ту саму роль, яку відігрівала для багатьох його попередників, — роль противаги ПЦУ. Звісно, без фундаментальної глиби патріарха Філарета «національна церква» значно втратила у вазі. Але на тлі національно-визвольної війни її авторитет зростає й міцніє. А тому добре було б мати в руках якийсь зустрічний аргумент. Нічого особливого, повторюся: впродовж усієї новітньої історії України церковний поділ активно використовувався в політичній боротьбі. А якщо інструмент працює — навіщо ж його ламати?
Влада зацікавлена в тому, щоб зберегти біле пальто УПЦ МП, бо розраховує використати її в наступних політичних баталіях. А тому криві методички, за якими працює нині ДЕСС, рано чи пізно будуть виправлені й переписані. І ми з вами ще почуємо безліч людських історій про те, як священники й віряни УПЦ МП виявляли героїзм, захищаючи свою країну, і про те, яких жахливих втрат ця церква зазнала під час воєнних дій та в окупації. Багато що з цього буде правдою. Але цю правду використають із цілком конкретними політичними цілями. Ми ще почуємо, що «церква лікує душі» (хоча добре знаємо, що вона ж їх успішно отруює). Про те, що церква об'єднує (хоча новітня історія української православної церкви — пряме заперечення цієї тези). Про те, що церковні канали допомагають повернути наших депортованих або полонених співвітчизників. Загалом, ми почуємо багато аргументів на користь того, що Україні необхідно зберегти УПЦ («вони більше не МП!»).
І жодного слова про те, яку роль ця церковна структура зіграла в підготовці цієї війни. Можу припустити, що це питання стане таким самим «провокаційним» або навіть «шкідницьким», як питання про неготовність до війни, розмінований Чонгар та інші «шашлики». У нашої влади й УПЦ МП, як бачите, багато спільних проблем. То чому б їм не допомогти одна одній?
Більше статей Катерини Щоткіної читайте за посиланням.