Внісши західні інститути оподаткування в наше законодавство, ми не отримаємо західну податкову систему
Податок не просто є одним із виявів цивілізацій. Він - сутнісна характеристика, невід'ємна частина будь-якого людського суспільства, що наскрізь пронизує собою всі явища суспільного життя, супроводжує людину на всіх без винятку етапах її еволюції. Упродовж століть податок, або, коли хочете, перерозподільні відносини, які він персоніфікує, змінював форми та зовнішні прояви, еволюціонуючи від викупу життя поневоленими народами до податку на додану вартість, обчислюваного за кредитно-інвойсним методом.
Однак і тоді, і тепер податок відбивав контекст суспільних відносин, у яких він існував. Несправедливість податкових відносин ранніх держав і додержавних суспільних утворень видається нам тим більшою, чим далі ми відірвані від історичного контексту їх існування. Податок, як і податкова культура, відповідає тому часові, в якому існує, і справедливий для нього.
Податкова система - плід багатовікового розвитку конкретного суспільства, народу, нації, результат її проб і помилок, синтезу чужих ідей і національної культури. Саме тому від початку приречені на провал будь-які спроби нав'язати суспільству чужі йому податкові інститути, попри те, що вони чудово зарекомендували себе в інших країнах. Адже навіть коли складуться тотожні економічні передумови (що також вгадати практично неможливо), інститут обов'язково буде відторгнутий (або спотворений до невпізнанності) на ментальному рівні народу. Це стосується не тільки податкових систем, а й кожного державного інституту.
У зв'язку з цим показовий приклад нашого північного сусіда. Зверніть увагу: за 100 останніх років Росія пережила три принципово несумісні, взаємовиключні форми державного ладу. Монархію, радянську соціалістичну республіку і демократію. Але наскільки різні за формою ці державні устрої, настільки ж однаковими стали вони, прищепившись на російський ґрунт. По суті, як при радянській владі, так і тепер ми маємо ту ж саму монархію, причому зразка не
1914 р., а ХІХ, якщо не XVIII ст.
Податкова культура є частиною культури народу, його характеру, психологічних, поведінкових штампів, на яких народ виріс, сформувався як єдине ціле. Ми можемо називати це поганою спадковістю, характером чи духом народу, але факт залишається фактом: ми сформувалися на певних цінностях, які неможливо змінити, просто прийнявши закон; цінностях, відмова від яких виходить за межі можливостей влади, безсилої змінити те, що покоїться у підсвідомості мас. Ми не кажемо, що ці цінності погані або хороші. Зрештою, їх істинність може бути перевірена тільки віками історії. Однак очевидно, що в нинішньому історичному контексті наші підходи до оподаткування, державного управління, та й світу загалом, м'яко кажучи, не тільки не є нашою конкурентною перевагою, а й ослаблюють нашу конкурентоспроможність, відкидаючи на задвірки цивілізованого світу.
Немає нічого непояснимого в тому, що різні цивілізації по різному ставляться до інституту оподаткування. Для нас, на відміну, скажімо, від англосаксів, податок не перетворився внаслідок еволюції з відкупу від завойовника у більш-менш погоджений платником податків внесок на досягнення спільних цілей та колективних потреб, задовольнити які можна тільки силами всього суспільства. Понад те, за роки еволюції він ще більше зміцнився у статусі "відступного", джизії за збереження життя або данини сильному (хорошому чи поганому) батьку, вітчиму, просто тому, чия влада.
У старому заяложеному французькому жарті про свободу, рівність і братерство - символ однієї з найяскравіших трагедій в історії Європи - ми завжди, на відміну від тих-таки англосаксів, віддавали перевагу рівності над свободою. Не будемо про братерство. Цій ілюзії поклали край ще самі французькі революціонери. Свобода і рівність. Навіть, якщо розуміти рівність як рівність можливостей, очевидно, що одне нівелюється іншим. Якщо не в першому, то вже точно в другому поколінні. Тобто ці поняття взаємовиключні. Якщо люди вільні й рівні у можливостях, то, зважаючи на природні особливості, вони різною мірою успішні, тобто з часом стають нерівними, зокрема і в можливостях.
Таким чином, у парі свобода-рівність найчастіше треба робити вибір. І ми, підкоряючись голосу предків, завжди вибираємо рівність на шкоду свободі. Адже рівність для нас є дуже важливим елементом ще одного загальнолюдського поняття - справедливості, що пригнічує собою всі інші складові її структури тією мірою, якою вони заходять із нею в суперечність.
Справедливість також кожен народ розуміє по-своєму. Ми її розуміємо саме так, інколи забуваючи (чи ні), що справжня, коли хочете - ідеальна рівність можлива тільки в рабстві. У ньому є все: і безвідповідальність раба, і комфорт відсутності вибору, і його відносна забезпеченість хазяїном, і щира, проста й зрозуміла ненависть до нього, як і мрія раба про свободу, що, по суті, є мрією про роль хазяїна.
Однак тільки спільнота по-справжньому вільних людей може зрозуміти, усвідомити і сприйняти розвинені суспільні інститути, не спотворивши їхнього змісту таким чином, аби їх впровадження було на благо народу. Виходячи з цього, ми заперечуємо можливість сліпого запозичення успішних податкових моделей на український ґрунт. Понад те, ми не віримо в ілюзію демократизації української податкової системи без зміни психології українського суспільства або принаймні тієї його частини, котра претендує називатися елітою. Історичний генезис податкової культури нашого народу свідчить про неможливість успішних реформ "згори" інакше, ніж шляхом проведення їх "сильною рукою".
Згадаймо Київську Русь. Князь збирав полюддя зі своїх племен і данину із завойованих. Данина збиралася як цінностями, так і рабами, "експорт" яких становив значну частину князівських доходів. Від рабства можна було відкупитися, сплативши податок. Таким чином, розуміння нашою цивілізацією податку як відкупу сформувалося з самого початку. Не можна сказати, що західна цивілізація тоді ж демонструвала чудеса освіченості, стягуючи ПДВ через систему електронного адміністрування. Ні. Загальновідомо, що тим часом, як у Києві відкривали бібліотеки, на ринках Парижа ще торгували людським м'ясом. Ми значно випереджали Західну Європу у своєму розвитку. Однак кілька століть татаро-монгольського ярма змінили хід нашої історії, залишивши незгладимий слід у характері й психології народу. Москва на століття стала зручним логістичним центром для збору данини зі слов'янських народів, яка збиралася в тому числі й рабами, чим ще більше зміцнювала сформований на той час штамп податку як відкупного.
Не треба пояснювати, що наступні за монгольським ярмом етапи нашої історії, вже під владою Російської імперії, ще більше сприяли розвиткові парадигми податку-данини у свідомості нашого народу.
Задля справедливості зазначимо: обидві (західна і православна) моделі суспільного ладу виявилися досить життєздатними для того, щоб у трохи змінених формах, але проіснувати до наших днів. Проте наша рідна модель суспільного ладу очевидно програє світову гонку за лідерство, доказом чого є бодай співвідношення обсягу світового ВВП, виробленого західною цивілізацією (43%), і т.зв. православною цивілізацією (менше за 2%), а отже, світового доходу і багатства, що розподіляються між народами, які асоціюють себе з ними.
З іншого боку, Україна, або більша її частина, пройшовши через Майдан, задекларувала свій розрив з "русским миром", визначивши, що ближчі для неї на нинішньому історичному етапі європейські цінності. Але не так хутко діється, як говориться. Розрив з "русским миром", або з культурою, у якій вихований і вирощений народ, неможливий відразу, неможливий зміною фасадів, прийняттям законів, проголошенням гасел, а тим більше - імпортом показних "реформаторів". Це складний і тривалий процес, що розтягнеться на кілька поколінь.
І починається він із визнання того, що сьогодні українське суспільство уособлює в собі всі найгірші прояви такого ненависного багатьма "русского мира", щедро присмаченого суто місцевими особливостями, що ще більше ускладнює й так непросту ситуацію.
Від "русского мира" у спадок нам дісталася по-дитячому безпосередня віра в царя або героя, здатного змінити життя без нашої участі. Саме тому ми аплодуємо жалюгідним спробам невдах, які гордо йменують себе активістами, провести податкову реформу, знаючи про податки тільки те, що їх треба знижувати. Адже це в нашій країні понад 70% громадян хочуть реформ і стільки ж не хочуть нічим жертвувати задля них.
"Русский мир" - це й прийнятий нами патерналізм у відносинах із державою, яка нам завжди щось винна, відособлення себе від держави. Це й фундаментальна, глибока, вікова лінь як небажання працювати скрупульозно, з деталями, а іноді - і працювати взагалі.
"Русский мир" - це й наш толстовський правовий нігілізм. Пам'ятаєте, "жити треба не по закону, а по совісті"? Це ж йому ми аплодуємо, щиро радіючи фішкам із позасудовою конфіскацією, люстрацією та іншими новітніми винаходам влади. Правовий нігілізм - не просто наша безневинна витівка, це суть нашої правової культури, властивої абсолютно однаковою мірою як державі, так і людині.
Його прояви ми знайдемо в усьому, але, звісно, насамперед у податкових відносинах. Візьмімо якість податкового закону. Будь-який податковий юрист, який поважає себе, назве не замислюючись до десятка суперечностей і прогалин загальної частини ПК, наявність яких просто умертвляє певні податкові норми. Але їх не помічають, і норми працюють. Працюють тому, що правозастосовна практика, яка формувалася століттями, передбачала не тільки можливість, а й необхідність "виправлення" прогалин та суперечностей законодавства на рівні його тлумачення податковими (фінансовими органами). У такому випадку недосконалість закону визначена, необхідна, а акт тлумачення нормативного акта завжди має пріоритет навіть перед законом. Тому воля правозастосовувача-державного органу завжди в нас була вища, сильніша за закон. І закон замінювався нею, чим пояснюються його низька якість та широкі повноваження податкової, що на практиці часто виходять за межі закону.
Додайте до цьому й суто українську отаманщину, невміння домовитися та індивідуалізм - і ви отримаєте неприємну, але досить правдиву відповідь на запитання: чому за більш як два роки після Майдану ми не тільки не реформували податкову систему, - ми навіть не розпочали реформу? Та тому, що парадигма "русского мира" не працює без сильної руки, а західна демократія неможлива без реальної, внутрішньої свободи особи, котра усвідомлює свою відповідальність. Спроба відмовитися від одного, не прийнявши іншого, загрожує трагедією.
Хочемо ми цього чи ні, але саме в Україні сьогодні відбувається зіткнення цивілізацій (західної і православної), яке прогнозував ще в далеких 1990-х Семюел Хантінгтон, передбачаючи розкол нашої країни на східну та західну частини. І це не просто питання вибору. Вибравши свободу, ми не стали вільними без усвідомлення її як відповідальності, а внісши західні інститути оподаткування в наше законодавство, ми не отримаємо західну податкову систему, прийнявши її в частині прав, але відкинувши в частині обов'язків.
Не можна одночасно марити скороченням ставок податків, відчувати роздратування від ідеї загального декларування, впровадження РРО, згортання системи єдиного податку і обурюватися дефіцитом Пенсійного фонду та, скажімо, якістю доріг. Одночасно працювати в тіні й вимагати припинення зловживання правами з боку податкової.
Не будучи прихильниками песимістичних прогнозів, тим часом зазначимо, що навряд чи ситуацію можна виправити в межах одного покоління. Тих сорокарічних, які були виховані на цінностях СРСР і відкинули їх, і які сьогодні задають тон українському суспільству. Ми мусимо визнати очевидне. Ми не впоралися з побудовою суспільства, в якому хочемо бачити своїх дітей. Адже це вже їхня країна, а не наша, і їм ми залишаємо у спадок неясну як у кордонах, так і за змістом пляму на політичній карті Європи без чітких перспектив та оптимістичних прогнозів.
Що робити? На питомо російське запитання давно є відповідь. У Біблії. 40 років, або зміна двох поколінь, народжених вільними, знадобилося Мойсею, щоб викорінити в єврейському народі дух рабства. Скільки знадобитися нам, залежить від нас. Але очевидно, що (1) це тривалий процес, (2) це процес еволюційний, тож будь-яка революція йому тільки нашкодить, і (3) його можна прискорити, залучаючи до роботи й делегуючи повноваження молодим, тим, кому нині по 20 років. Саме вони можуть і повинні стати основним двигуном змін, замінивши собою наше покоління невдах-"єврооптимістів".
Відкрию секрет. Хороший випускник КНУ ім. Т.Шевченка за фахом "Податкове право" володіє більшими знаннями й навичками в оподаткуванні, ніж 90% досвідчених фахівців, котрі позиціюють себе на ринку праці податковими юристами. За такою молоддю майбутнє, і чим раніше ми це визнаємо, тим більше шансів залишать вони нам хоч на сяке-таке достойне місце в їхній історії. З ними разом, допомагаючи їм досвідом, ми маємо крок за кроком облаштувати не тільки систему оподаткування в країні, а й усю систему державного управління, поступово, по краплі вичавлюючи зі своєї свідомості те, що заважає нам почуватися самодостатнім, вільним народом, який не стоїть на паперті ні московських, ні європейських церков.
І в цьому русі немає маленьких перемог. Кожна нова цивілізована норма, реально, а не номінально впроваджена у правову або податкову систему, прийнята суспільством як у правах, так і в обов'язках, - є величезним досягненням, величезним кроком уперед. І тільки так, поступово, пункт за пунктом ми зможемо змінити місце у світовій ієрархії економічного розвитку, у якій ще довго перебуватимемо набагато ближче до кінця, ніж до початку списку.