Ми не випадково згадали в заголовку це давнє популярне гасло. Свого часу його незаслужено підім'яли під себе політики, які так критикували (чи хвалили?) чинну владу. Практично відтоді ми перестали замислюватися над його справжнім змістом. Насправді ж тут багато чого варто обговорити й поза базарною лайкою. Тим більше що недавно знову проявила свою життєдіяльність млява кампанія під прапором успішного реформування "кіпрської офшорної зони" - доволі несподіваний поворот подій після 30-річної непробудної сплячки в обнімку зі старим радянським договором про усунення подвійного оподаткування. Ще більш несподівано, що добровільно і за взаємною згодою сторін. Раціональне й корисне рішення? Звісно. Принципове й остаточне вирішення проблеми? Ось це вже навряд. Бо внесені в Угоду про усунення подвійного оподаткування правки регулюють лише малий пласт із безлічі сумнівних операцій поточного часу. Точніше, угода переглядає порядок оподаткування доходів, отриманих на території іншої держави, а це в основному - страхування/перестрахування, роялті, дивіденди й трудова винагорода. І на цих напрямах ми справді "по-братерському" перерозподілили податок на доходи на користь тієї країни, в якій його отримано. Однак боюся, що з цією новацією ми спізнилися років на десять. Бо за цей період вітчизняні фінансово-промислові групи за масштабами своєї діяльності переросли і сам Кіпр, і наївну практику використання зазначених вище операцій. Користуватися такими морально застарілими оптимізаційними поняттями, як роялті й дивіденди, є сенс лише в тому разі, коли контролюєш одну ланку технологічного ланцюжка, а за постачальників і споживачів маєш непримиренних побратимів по "вільному ринку". Якщо ж ти повною мірою й одноосібно оволодів усією галуззю, від видобутку потрібних компонентів із земної тверді й до поставки кінцевого продукту "за бугор", гратися в наївні "роялті" та "дивіденди" стає не з руки. Починається практика використання погоджених цін між підприємствами свого ланцюжка, результатом якої стає створення "точки прибутку" (точніше - отримання прибутку) на території з найбільш пільговим оподаткуванням. Або ж у точці зосередження найбільш значущих підприємницьких інтересів. Із решти "територій" кошти виводяться з допомогою звичайних торговельних операцій, яких не обмежити жодними угодами про усунення подвійного оподаткування. Про дріб'язковість потуг України в цьому плані свідчить хоча б той факт, що ще недавно така практика у світовому масштабі називалася не інакше як "колоніалізм". Центром реальної підприємницької діяльності ставала "територія, що розвивається", а точкою отримання прибутку - метрополія. І, щоб хоч частково виправити ситуацію, знадобилася "антиколоніальна революція" під здоровим економічним гаслом "Ми віднині торгуватимемо за справедливими цінами!". Чого фактично так і не сталося. Тому проблему офшорних територій не варто підмінювати радикальними політичними гаслами. З їх допомогою можна тільки створити для одних страхопуда-лякалку, а для інших - рожеву юридичну мрію. Насправді більшість "офшорних територій" підтримують доволі прагматичну податкову систему "для внутрішнього вживання". Жити на щось треба, і без податків тут аж ніяк не обійтися. Інша річ, що більшість цих територій мають природну пільгу - розміщені в теплих туристичних краях, а заодно отримують відсоток від фінансових коштів, які проходять транзитом. Природних витрат менше, доходів - більше. Можна дозволити собі ліберальне внутрішнє оподаткування. А вже повну пільгу у формі "щорічного реєстраційного внеску" можна передбачити для нерезидентів, котрі ведуть свою діяльність ви ключно за межами цієї території. І таку логіку можна зрозуміти: якщо суб'єкт підприємницької діяльності заробляє десь за межами цієї території, які можуть бути претензії місцевої влади на доходи з цих коштів? Скромна територія може бути цілком задоволена тим, що через неї проходять хоча б гроші від "великого бізнесу". Тому "офшорні юрисдикції" ніхто не поспішає оголошувати "виплодком зла" у загальносвітовому масштабі. Тобто максимум, у чому можна звинуватити цю територію, - що вона не жадібна й тому не наполягає на оподаткуванні чужих доходів. А решті - нагадати принцип, що доход має оподатковуватися у місці свого виникнення. І якщо в цьому місці не вдається зафіксувати доход, а відтак і забрати належну частину, - в цьому винна не офшорна територія. Такий у вас всередині безлад. Тому більшість "розвинених країн" борються саме за утримання "точки прибутку" на своїй території, а не за подальший пошук цих фінансових коштів на офшорі. Тоді, на додачу до Угоди про усунення подвійного оподаткування, в гру вступає пропозиція про контроль "трансферних цін" при перетині кордону. Досить бюрократичне, слід сказати, рішення. Бо суворих методів контролю ціноутворення на вільному ринку поки що не виявлено. Спір "контрактна ціна" проти "митної оцінки" через принципову розбіжність інтересів сторін за браком чітких аргументів у більшості випадків необ'єктивний. По суті, кожен такий спір має закінчуватися в суді, а реально він закінчується на етапі, коли суб'єкт підприємницької діяльності прораховує, чи вигідно йому судитися. Та навіть у такому разі це не кінець підприємницької кмітливості, й завтра "точка прибутку" переміститься в ті ж таки офшорні місця якимось "безтоварним" способом, оминаючи цю ж таки митницю. Тому країни "європейської демократії" намагаються підтримувати свої транснаціональні корпорації в рамках одвічної території іншими засобами "доброї волі", а не тільки "сильної руки". Наприклад, у їхнє розпорядження "по дзвінку" надається допомога торгово-економічних місій, а там – і міжнародна підтримка в раз необіхідності вирішення проблеми. І тоді вони розуміють, що жодна "офшорна" структура на знак вдячності аналогічної допомоги не надасть. Бо не можна імітувати силу й потужність справжнього порядного державного апарату. А паралельно в дусі національної справедливості від державних підрядів відсуваються компанії з незрозумілою офшорною структурою власності. Множаться законодавчі вимоги про розкриття реальних бенефіціарів при укладанні тієї або іншої серйозної угоди, без чого її можуть визнати недійсною. Зате з самими "офшорними територіями" європейці воліють розбиратися лише до рівня "згоди на надання інформації при надходженні офіційного запиту" - не більше. Інакше "точку отримання прибутку" жодними шляхами не утримаєш і по світу не впіймаєш. Вільний ринок, розумієте. Все продається, все купується. І тому більшість українських банків свого часу не погребували придбати акції кіпрських компаній, поставивши під сумнів вікові традиції української державності. Тому Угода про усунення подвійного оподаткування - це, безперечно, добре, але непогано було б додати до неї низку додаткових мудрих думок з досвіду тих-таки "офшорних територій": як справедливо збирати податки зі своїх доходів і не зазіхати на чужі. Тепер стисла "неполітична розмова" про другу частину фрази: "Нам - єдиний податок!". Справедливості ради слід зазначити: і ця частина фрази не вказує, що всі ми - негідники. Навпаки, експеримент із "єдиним податком" ось уже 15 років нагадує захоплюючу гру - а скільки ж справді готові викласти з власної кишені пересічні громадяни за право працювати на цій території? І слід визнати, експеримент проходить успішно. Періодично планка "принципових рішень" піднімається, а потім повертається на прийнятну висоту. Бо платити не хочуть. Те ж таки "офшорне програмування" на особистому професійному рівні аж ніяк не хоче поважати Україну з її податками. І ось вам чергова пільгова пропозиція - податок на прибуток за ставкою 5%. Заплатіть хоча б податок на доход і відрахування в Пенсійний фонд за себе любимого й не тягніть свою "точку прибутку" у тіньову економіку.
