За вже встановленою традицією, осінній Київ знову зібрав під одним дахом модниць, дизайнерів, журналістів і представників фешн-індустрії на Ukrainian fashion week, яка проходила з 15 по 21 жовтня в одному з виставкових павільйонів Пушкінського парку. Цей яскравий, масштабний захід змусив мене задуматися не лише про тенденції сучасної моди, а й проблеми одного з найгарніших, але непростих видів бізнесу.
Сьогодні фешн-індустрія переживає складні часи. За колосальних обсягів продажу одягу, які становлять в Україні 10 млрд. дол. на рік, обсяг його виробництва на вітчизняному ринку впав на 15% — це цифра, що викликає тривогу...
Нелегка промисловість
Українська легка промисловість, дуже перспективна донедавна, так і не стала об’єктом серйозної уваги держави. За роки незалежності не було ухвалено законів, здатних підтримати вітчизняного виробника і захистити його від зазіхань закордонних колег і нечесної конкуренції.
Хоч як це парадоксально, в Україні нема міністерства легкої промисловості — проблемами цієї галузі опікуються відділи Міністерства промислової політики.
І хоча в Україні проживає близько 46 млн. осіб, котрих потрібно вдягати, фабрики і крамниці закриваються, держава втрачає надходження до скарбниці, а суспільство — робочі місця...
Український тиждень моди народився 1997 року — в нелегкий для вітчизняної легкої промисловості час. Сьогодні він має своє традиційне, зафіксоване в міжнародному календарі місце: приблизно через сім днів після Тижня прет-а-порте в Парижі.
— Головна наша мета — привернути увагу громадськості до вітчизняних дизайнерів і показати їхній творчий потенціал, — розповідає співзасновник і глава оргкомітету Українського тижня моди Ірина Данилевська. — Тиждень моди — це один із каменів у фундаменті фешн-індустрії. Він зазвичай проводиться в країнах, які хочуть розвивати фешн-бізнес. Водночас є країни, де розвинена легка промисловість, але нема тижня моди, як, наприклад, Чехія і Польща. Наш Тиждень моди створений за аналогією із тижнями прет-а-порте, що проходять у Парижі, Лондоні та Мілані. Він став першим на території Східної Європи і покликаний стимулювати дизайнерів до створення колекцій, які показуються двічі на рік. Окрім того, він готує суспільство до сприйняття українських дизайнерів і вітчизняного одягу. Наша діяльність почалася з поїздок по Україні і показів колекцій у Києві й інших містах. Пізніше ми звернулися до своїх колег у Париж із проханням надіслати положення про тиждень прет-а-порте. Гадаю, вони були вражені такою сміливістю, але надіслали нам положення на десятках сторінок, яке ми адаптували для України...
До речі, наша країна — не зовсім звичайна для законодавців мод і світових брендів. Стиль одягу українців за європейськими мірками — особливий. Спеціалісти вважають, що це пов’язано з нашою ментальністю, адже українці — південний, емоційний народ із яскравими традиціями національного костюма. Як і в італійок, в українок у крові бажання красиво вдягатися, тому вони завжди будуть добирати аксесуари і намагатися мати гарний вигляд.
Вітчизняні дизайнери прагнуть не втратити цієї якості: сьогодні кордони стираються, Європа об’єднується, а її північна частина, наприклад, вирізняється монохромним неяскравим зручним одягом, попри те, що населення цих країн досить платоспроможне.
Навіть універсальні торговельні мережі намагаються враховувати національні особливості тієї чи іншої країни, відстежуючи, щоб у кожній країні продавався різний асортимент одягу.
Наприклад, для України і Литви закуповують абсолютно різні колекції в різних колірних гамах. Для нас — яскравіші, насиченіші тони, для литовців — спокійніші.
«Одягати» українців іноземні бренди почали порівняно недавно.
В Україні завжди була розвинена легка промисловість, працювало чимало фабрик пошиття одягу, які досі зберігають сильний потенціал. У перебудовний період усе це було зруйновано, оскільки системи центральних універмагів і звичних торговельних мереж перестали існувати. Фабрики почали працювати за «давальницькою» схемою, отримуючи замовлення від закордонних торгових марок і виробляючи для них одяг в Україні.
Така робота, попри мінуси, дозволила зберегти базу і спеціалістів. Не секрет, що у нас «відшивалися» Cerutti, Stefanel, Hugo Boss й інші світові бренди.
Пізніше з’явилася тенденція перекидання всіх цих замовлень до Китаю, Філіппін й інших країн.
А в Україні так зросли ціни на землю та нерухомість, що власники вітчизняних фабрик сьогодні стоять перед дилемою: продавати фабрику разом із землею і відразу отримати свої мільйони чи заробляти ті ж мільйони десятиріччями, працюючи за «давальницькою» схемою, і задовольнятися небагатими замовленнями внутрішнього ринку.
Економісти кажуть про унікальне географічне положення України, яке дає шанс на повернення сюди замовлень великих європейських марок, оскільки сьогодні люди почали думати не тільки про дешеву робочу силу. Відправляти замовлення в Китай і отримувати його звідти досить складно, це забирає місяці, особливо коли замовлення велике і йде судном.
Це дає надію зберегти потенціал вітчизняної легкої промисловості, хоча й не працює на свого, українського, виробника.
Костюмчик за два долари
Не секрет, що переважна більшість українців купують одяг на ринках або в незрозумілих торговельних точках. При цьому співгромадяни скаржаться на ціни в солідних магазинах, які залишаються захмарними для середньостатистичного покупця.
Фахівці стверджують, що високий ціновий бар’єр пов’язаний з умовами транспортування та якістю одягу. В магазинах продається чесно вироблений і чесно придбаний товар. На ринках же ми купуємо те, що було завезено в Україну в сумках, з приховуванням від держави реальної ціни товару і не заплативши за нього податків.
Саме тому, наприклад, у сусідній Росії заборонено продаж одягу на ринках просто неба — російська влада прагне відправити всіх у торговельні центри і крамниці. Це дозволяє бодай якось контролювати ситуацію, створює комфортніші умови для покупців.
В Україні під виглядом секонд-хенду продають новий одяг із ярликами, тоді як в інші країни, наприклад, у Польщу, давно заборонили ввозити секонд-хенд...
Курйозно, але статистика така, що чоловічий вовняний костюм коштує у нас два долари — судячи з податків, сплачених за нього. Ясно, що про якусь конкуренцію «човників» із українським виробником, котрий в усіх на очах (і передусім у податкових служб), годі й говорити...
Державу, на жаль, не хвилює питання, із чого зроблений такий товар, якої він якості, чи має відповідні сертифікати. За межами зони уваги залишається найголовніше — здоров’я населення.
Сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву, що одяг слід продавати цивілізовано, але це не означає, що люди повинні купувати його за шалені гроші. Потрібно, щоб почали працювати фабрики, які вироблятимуть якісний одяг за доступними цінами, а для цього необхідно захистити вітчизняного виробника...
— Високі ціни на товар спричиняє передусім стрімке зростання орендної плати на торговельні площі, — коментує Ірина Данилевська. — Через це спостерігається тенденція «згортання» ринку, поки не досить явна, але істотна. Орендна плата, особливо в Києві, настільки нереальна, що можна сказати: потрібно продавати наркотики чи зброю, аби утримувати магазин. Таке стрімке підвищення орендної плати б’є, передусім, по тих, хто продає або недорогий, або дуже дорогий одяг, адже продати останній нелегко. До цієї категорії потрапили й українські дизайнери, котрі помалу закривають свої торговельні точки. З однієї торговельної мережі вже пішла Вікторія Гресь, залишають «Альта-Центр» деякі наші дизайнери. Сьогодні оренд-
на плата в Києві перевершує ціни в Бельгії та Німеччині і приблизно дорівнює цінам у Парижі та Мілані...
Загальновідомо, що українці люблять купувати імпортне. Тим часом речі з гарними ярликами, придбані в сумнівній торговельній точці, швидше за все, пошиті «цеховиками» десь під Харковом.
Гарантія придбання фірмової речі досить проста: виробник, котрий поважає себе, зав-
жди знає, в якому магазині і на якій вулиці продаватиметься його річ.
Купити фірмову річ у підземному переході або наметі неможливо. Часом під виглядом модного товару продають речі зі «стоку», що провалялися на складі не один рік. Деякі фабрики збувають свої залежані товари, очищаючи складські приміщення, але здебільшого застарілу продукцію просто утилізують. Це питання престижу й аргументації, наприклад, виробники точно знають, скільки костюмів Brioni може бути продано в Польщі чи Україні...
На сьогодні ринок продажу одягу в нашій країні вже заповнений. Є знакові бренди, поява яких у будь-якій країні свідчить про повне або часткове формування цього ринку.
Те, що у нас кілька років тому з’явився Louis Vuitton, — дуже гарний показник високого рівня добробуту певної верстви населення.
Останньою, дуже характерною подією в цьому ряду стало відкриття магазинів мережі Zara, що пропонують більш масовий одяг. Тепер в Україні, як і в кожній європейській країні, представлений весь спектр одягу — від масового до ексклюзивного.
Окрім того, існують кілька вітчизняних торгових груп, які почали працювати вже давно й успішно просуваються на ринку. Це київська Helen Marlen Group, донецька мережа «Доміно» й інші великі гравці...
Купуємо вітчизняне в Мілані
Однак повернімося до Українського тижня моди. Цього разу глядачі з його допомогою змогли долучитися до творчості німецького дизайнера Аннетт Горц, грузинського модельєра Автандила Цквітінідзе, побачити спільний проект Ukrainian fashion week із фондом АнтиСНІД.
Та, мабуть, головною подією цієї осені стало відкриття других ліній українських дизайнерів — Ірини Каравай (NB Karavay) і Олени Даць, а також колекції Олексія Залевського, Наталі Глазкової і Віктора Анісімова у першій національній мережі жіночого одягу Yellow&Blue.
Як і в усьому світі, існувати на самих тільки ексклюзивних колекціях будь-якому українському дизайнерському дому дуже складно.
Одна з провідних світових модельєрів Стелла Маккартні зізналася, що перші п’ять років роботи над власною торговою маркою принесли їй лише збитки.
Перші лінії — це те, що покликано показати творчий потенціал дизайнера, створити йому авторитет, коло зоряних клієнтів і дати можливість зробити «другий крок» — власне створення других ліній одягу, продажу фірмових аксесуарів, парфумів тощо.
Аналітики вважають, що саме подорожчання ексклюзивного одягу, викликане підвищенням орендної плати торговельних площ і зростанням заробітної плати, підштовхнуло дизайнерів відкривати другі й треті лінії.
Звісно, йдеться не про створення масового одягу: мас-маркет — це однаково дизайнерські колекції. Просто за рахунок свого тиражу вони коштують трохи дешевше. Але й цим другим лініям властиві якісні тканини, ідеальний пошив, хороша фурнітура — такі вироби не поступаються першим, тільки трохи простіші. Наприклад, у другій лінії Ірини Каравай є шовк і кашемір. Водночас не всякий одяг, привезений із Італії й Англії, зроблений із натуральних тканин. Українські модельєри працюють із тканинами, які купують у Парижі та Мілані. Для колекцій використовуються лише ексклюзивні матеріали. Викупити великий тираж такої тканини (200—300 метрів) неймовірно дорого. Якщо його й купують, то завжди під реальне замовлення.
Промисловці іноді працюють на вітчизняній вовні або бавовні. Але і дизайнерські колекції, і моделі серйозних вітчизняних виробників завжди різнитимуться від китайського або турецького ширвжитку, який за потурання держави заповнив був українські прилавки...
Тож чому в магазинах нечасто побачиш вироби наших модельєрів?
— Зазвичай місця продажу збільшують вартість товару у два-три рази, щоб покрити всі свої витрати і мати змогу робити знижки, — розповідає Ірина Данилевська. — Коли наші дизайнери передають магазину свій одяг, господарям здається, що це дорого, і вони роблять невеличку націнку. На жаль, сьогодні великі торговельні мережі не працюють із нашими модельєрами, хоча був точковий досвід, коли одяг того чи іншого дизайнера з’являвся в мульти брендових бутиках. Наші баєри (люди, котрі закуповують товар) з обережністю ставляться до вітчизняних дизайнерів, їх хвилюють строки виконання замовлень і асортиментна сітка. Окрім маркетингового, є ще й психологічний момент: нема пророків у своїй вітчизні...
Парадоксально, але «монстри» бутикового продажу не проти працювати з нашими модельєрами, прикупивши їхні колекції через Міланський шоу-рум. У Росії в цьому сенсі намітився прорив: є кілька бутиків, які торгують вітчизняною дизайнерською продукцією. У Москві продають колекції й українських дизайнерів Лілії Пустовіт, Ірини Каравай, Андре Тана, а у восьми російських магазинах — Наталі Глазкової. До речі, бажання найбільш примхливих баєрів уже виконані, і вони можуть насолодитися колекціями Лілії Пустовіт у Лондоні та Парижі...
В Україні донедавна не було великих мереж із продажу одягу. Сьогодні з’явилася Yellow&Blue (це кольори нашого прапора). Крім українців, співпартнерами цієї мережі стали австрійці, котрі мають великий досвід такої роботи. Магазини нової мережі вже відкрилися в Кривому Розі, Дніпропетровську, відкриваються в Києві, Одесі та Харкові.
Тут продаватимуть другі лінії українських дизайнерів, фінансово й технологічно адаптовані для мереж, можливо, з нюансами різних регіонів.
До речі, в Італії й у Франції існують серйозні митні правила імпорту одягу, і завезти туди товар не дуже просто — кожна країна захищає свого виробника.
Сьогодні у нас ніхто не чекає від держави якихось дотацій і пільг. Йдеться бодай про появу законів на захист від закордонної експансії.