Головні причини торговельних "успіхів" - недостатнє виробництво і низька якість продукції, труднощі з виходом на європейський ринок
Результати вільної торгівлі України на ринках ЄС багатозначні. Ми вмить вичерпуємо квоти на зернові, але інші заповнити не можемо, а за деякими позиціями експорт навіть не розпочинався. Почасти через недостатнє виробництво, але переважно - через низьку якість продукції і складний вихід виробників на європейський ринок.
Так, у 2015 р. повністю використати вдалося лише квоти на пшеницю, кукурудзу, ячмінну крупу, овес, мед, виноградний та яблучний соки. Частково використано квоти на цукор, ячмінь і солод. Але інші групи товарів на ринки Європи або потрапили в зовсім незначній кількості (етанол, висівки, крохмаль, яйця), або не потрапили взагалі (молочна продукція, свинина, яловичина, баранина, вершкове масло, цукрові сиропи, гриби).
Україна сьогодні формально має близько двадцяти чинних угод про вільну торгівлю, готується підписати аналогічні документи з Канадою, Ізраїлем і Туреччиною. Але економічний ефект в остаточному підсумку визначається не кількістю підписаних договорів, а здатністю українських компаній запропонувати закордонним споживачам товари і послуги належної якості за прийнятною ціною і в потрібній кількості.
Структура експорту будь-якої країни формується не тільки міжнародним попитом, а й особливостями розвитку національної економіки. Український експорт, що ґрунтується на зернових і рослинних оліях, тільки частково збігається зі структурою світового товарного попиту. Проведене на прохання Мінекономрозвитку дослідження Інституту економічних досліджень і політичних консультацій свідчить: якщо у світовому експорті домінують механічне обладнання (23,7%), мінеральні продукти (18,8%), транспортні засоби (9,9%), хімічна продукція (8,8%) і недорогоцінні метали, то в українському частка механічного обладнання вдвічі менша (10,5%), ніж у середньому по світу. При цьому частка зовнішніх поставок недорогоцінних металів і виробів з них істотно перевищує загальносвітовий показник (29,8%). Та й частка експорту мінеральних продуктів у нашій країни (12,5%) також менша за середньосвітову (18,8%). Водночас питома вага продукції рослинного походження в українському експорті (11,9%) майже вчетверо перевищує світові показники. При цьому на українські жири й олії припадає 3,5% світового ринку, на продукти рослинного походження - 1,6%. Темпи зростання українських зовнішніх поставок сільськогосподарської та харчової продукції вражають. Наша країна - лідер за соняшниковою олією та ячменем, входить до десятки найбільших виробників за обсягами пшениці на експорт. Здавалося б, це може й має грати нам на руку, але експортна виручка, навпаки, скорочується.
У першому кварталі 2016-го експорт знизився на 18,5% (на 1,7 млрд дол.) порівняно з аналогічним торішнім показником, а імпорт - на 9,3% (на 885 млн дол.). Експорт товарів до країн Європейського Союзу становив 3,1 млрд дол. (41,4% від загального обсягу експорту) і зменшився порівняно з торішнім аналогом на 2,7%. При цьому нинішнього року ледь не вперше експорт продукції рослинного походження зрівнявся за обсягами з металами - по 22,2% у загальній товарній структурі. У першому кварталі Україна експортувала зерна на 1,3 млрд дол. (97,4% до першого кварталу 2015-го), жирів і олій - на 945,6 млн дол. (112% до першого кварталу 2015 р.). У структурі експорту зернових 50% припадає на "царицю полів" кукурудзу, 36 - пшеницю і 13% - на ячмінь.
В Україні виробляється значно більше агропродукції, ніж потрібно для внутрішнього споживання. При виробництві зернових (пшениця, рис, кукурудза, ячмінь) на рівні 57,2 млн т споживання становить менше половини - трохи більше ніж 25,5 млн т. Ми вирощуємо все це на експорт, лише ускладнюючи своє становище. Як бачимо, Україна займає провідні позиції на ринках сільськогосподарських товарів, руд і металів, тобто так званих біржових товарів. Ціни на них, як давно і добре відомо, дуже чутливі, залежать від світової кон'юнктури і часто коливаються. Понад те, експорт України є концентрованим, що також збільшує його чутливість до шоків. По суті, ми залежні від політики й стратегії інших країн. Отже, і кількісні, і вартісні обсяги нашого експорту можуть істотно коливатися, але ми на ці процеси не впливаємо. Як теж добре відомо ледь не школярам, збільшення частки товарів з високим рівнем переробки дало б змогу підвищити стабільність експортних надходжень і незалежність від зовнішніх ринків, але майже чверть століття незалежності тенденції вперто рухаються у протилежний бік...
Ще цитата з підручників: для забезпечення прискореного зростання ВВП країні важливо не просто нарощувати експорт, а нарощувати експорт товарів і послуг, які забезпечують вищий приріст доданої вартості. Експорт зернових не має бути кінцевою метою, це лише перевальний етап, спосіб утриматися на плаву. Хоча навіть у цій сфері є потенціал для зростання й поліпшення. "Середня врожайність пшениці в Україні на рівні 4,1 т/га. При європейській нормі 6,1 т/га країна має значний потенціал для зростання продуктивності в галузі. За умови максимально ефективного використання земельних ресурсів, інвестицій в агросектор, оптимізації витрат на виробництво сільськогосподарської продукції Україна може підвищити валові збори з нинішніх 40-60 млн т до 100 млн т на рік і більше, підсилити свої провідні позиції у виробництві зернових у світі, - зазначають у своєму останньому дослідженні експерти E&Y Олександр Романишин і Борис Трофимов. - У цілому продуктивність сільського господарства в Україні все ще значно відстає від інших країн. За даними FAOSTAT, середня врожайність зернових культур у нас приблизно вдвічі нижча, ніж у США і країнах Західної Європи".
Тваринництво є другим за значимістю сегментом агросектора України. У загальному обсязі валової продукції сільського господарства частка продукції тваринництва становила 29,7% (2015 р.). Внутрішнє споживання м'яса в Україні при цьому знижується - 42,6 кг на душу населення у 2015 р. проти 46,5 кг в 2014-му, і значно відстає від аналогічного показника в країнах ЄС (у середньому 65 кг на душу населення). Таким чином, цей напрям в Україні має потенціал для подальшого зростання, але заважає низька купівельна спроможність українців. Багато сімей споживають тільки те, що виростили самі. Значна частина поголів'я худоби й птиці зосереджена в домогосподарствах. У 2015-му вони утримували 76,6% корів, 49,2 свиней, 85,0 овець і кіз і 42,8% птиці всіх видів.
На зовнішні ринки ми в основному поставляємо курятину. У період із січня по квітень 2016 р. експорт українського м'яса птиці та субпродуктів становив 81,9 млн дол. (дані ДФС). Зокрема, тільки у квітні експорт даної продукції оцінюється в 29,7 млн. Головними імпортерами м'яса птиці українського виробництва є Ірак (30,58%), Нідерланди (11,5%) і Єгипет (8,7%). Торік попит у країнах ЄС на українську курятину був настільки високий, що уряд був змушений просити про збільшення квоти на її поставки. Квоту збільшили, однак товар на ринки не зайшов - його якість не відповідала стандартам. І це інша проблема нашого сільськогосподарського експорту - на зовнішні ринки виходить обмежене коло компаній, і якщо в одній з них виникають проблеми, замінити її часто нікому. На даний час три найбільші аграрні виробники забезпечують обсяг валової агропродукції, який перевищує обсяги всіх фермерських господарств України.
Цього року з курятиною питання вирішилося. За даними E&Y, станом на 1 лютого 2016-го українські компанії вже використали на 100% квоту на поставку м'яса птиці в країни ЄС. Водночас істотно збільшується попит на український експорт великої рогатої худоби, зокрема з боку покупців з країн Близького Сходу та Північної Африки. До 2017 р. очікується переорієнтація українського експорту молочної продукції на Молдову, Казахстан і Білорусь. Що ми зможемо їм запропонувати?
На сьогодні Україна не використовує в повному обсязі квот, наданих їй Євросоюзом на експорт свинини, яловичини, баранини та молочної продукції. Експерти E&Y очікують, що вітчизняним виробникам знадобиться близько трьох років для того, щоб вийти на рівень експорту в обсязі цих квот. Це за сприятливого збігу обставин. Теоретично на ринки ЄС могли б вийти невеликі тваринницькі господарства, але їм для цього потрібен не тільки час, а й допомога.
На світових ринках експортерів спіткають два види проблем: прямі обмеження і процедурні. Подолання цих проблем вимагає різних підходів як з боку держави, так і з боку експортерів, переконані експерти Інституту економічних досліджень і політичних консультацій. Прямі обмеження експорту - це імпортні й експортні мита і квоти, а також прямі заборони імпорту й експорту товарів і послуг. Але нині на перший план у міжнародній торгівлі виходять саме нетарифні обмеження, тобто заходи, які не відносяться до звичайних мит, але можуть потенційно впливати на міжнародну торгівлю, змінюючи як обсяги поставок, так і ціни товару. При цьому адекватно й швидко на нетарифні обмеження реагувати складно, а от бар'єри для міжнародної торгівлі вони створюють відчутні.
За оцінками експертів Всесвітнього економічного форуму, проблеми, з якими стикаються українські експортери, - це відсутність доступу до торговельного фінансування, недостатній рівень технологій виробництва та навичок персоналу, труднощі у визначенні потенційних ринків і покупців, невідповідність продукції міжнародним технічним вимогам і стандартам, а також проблеми доступу до імпортних ресурсів, необхідних для виробництва.
Насамперед, експортери мають підвищити ефективність власного бізнесу. Історично управління в багатьох українських компаніях має авторитарний характер і часто здійснюється в ручному режимі. Тому, коли виникає додаткове навантаження на бізнес-модель, такий управлінський підхід лише знижує ефективність підприємства. Успішний вихід на нові ринки вимагає від компаній чіткого розуміння своїх сильних і слабких сторін, особливостей і кон'юнктури цільових ринків, продуманої стратегії позиціювання. Одна людина або група власників не може виконувати всі ці завдання.
Крім того, для залучення іноземних інвестицій важливий достатній рівень конкурентоспроможності, прозорості та ефективності бізнесу компанії. А з цим в українських фірм теж не все гаразд. Відтак українські аграрії прагнуть максимально оптимізувати і структурувати свою бізнес-модель, а також відповідати міжнародним принципам корпоративного управління. Але поки що виходить далеко не в усіх, бо в усіх на слуху історії, коли за корпоративною системою стоїть єдиний авторитарний власник зі своїм особистим інтересом.
Поява великих холдингів в Україні супроводжується виникненням вертикально інтегрованих бізнесів, що, в теорії, дозволяє виробляти продукти з більш високою доданою вартістю. Але в сільськогосподарському секторі і далі переважає вирощування зернових і технічних культур, а переробка сільгосппродукції і виробництво продовольства з високою доданою вартістю для більшості компаній поки що мають другорядну пріоритетність. Саме бажання стрімкої окупності, "швидких грошей", є другою причиною того, чому ми не завойовуємо зовнішні ринки, а тупцюємо на місці.
Також є величезний потенціал скорочення витрат і втрат на всіх етапах ланцюга поставок. Наприклад, в українському зерновому секторі логістичні витрати на тонну зерна в півтора разу вищі, ніж у Франції, Німеччині й США. Аграрії з року в рік виправдовуються, що працюють на межі рентабельності, але виходить, що лише за рахунок оптимізації витрат на перевезення вони можуть її підвищити.
У рейтингу Doing Business 2016 Україна посідає 83-тє зі 189 місць (Польща - 25-те, Німеччина - 15-те), піднявшись на чотири позиції порівняно з 2015 р. Маркер "міжнародна торгівля" у нас незмінний - 109-те місце (Польща - 1-ше, Німеччина - 35-те). Для експортної операції в Україні потрібно 11 документів, загальний процес протриває в середньому 127 годин і коштуватиме 667 дол. Причому найбільше часу витрачається саме на підготовку документів. На вартість процедур оформлення також припадає майже половина вартості експортної операції. А внутрішні перевезення є найдорожчим етапом експорту.
На думку українських експортерів, найменш проблемними процедурами в Україні є отримання сертифіката походження та проходження екологічного контролю, а найбільш проблемними залишаються відшкодування ПДВ і валютний контроль (опитування ІЕД, проведене в рамках проекту "Торговельна політика і практика в Україні", 2015 р.). Основними причинами небажання експортувати товари до ЄС залишаються несприятлива економічна ситуація в Україні, відсутність партнерів за кордоном, обтяжливість внутрішніх експортних процедур і відсутність фінансування. Водночас названі проблеми по-різному сприймаються підприємствами залежно від їхньої величини.
Так, відсутність партнерів за кордоном є найбільшою проблемою для малих і середніх компаній. Їх же стримує брак фінансування. Брак інформації також гостріше почувають невеликі підприємства, тоді як великі практично не згадують про цю проблему. І якщо уряд серйозно націлений на "експортний прорив", то зосередитися потрібно саме на усуненні бар'єрів для середніх і невеликих компаній.
За оцінками ІЕД, частка малого та середнього бізнесу становить 14,5% від загального обсягу поставок з України. Це вдвічі менше, ніж у середньому в країнах ЄС і відповідає умовному передостанньому місцю в Європі. При цьому малі підприємства витрачають удвічі більше часу на оформлення товару, а вартість оформлення зовнішньоторговельних операцій у них вища через невеличкі партії.
Однак для того, щоб принципово змінити ситуацію, достатньо лише навести лад у системі держрегулювання експортних процедур, усунути бюрократичні бар'єри, створити справді рівні для всіх умови. Стратегічно важливий також розвиток інфраструктури саме з урахуванням потреб міжнародної торгівлі. І не лише розвиток терміналів і мережі доріг, а й транспортних послуг - дистрибуції, логістики, страхування. А також політичних, юридичних і фінансових умов надання цих послуг.
У гонитві за експортною виручкою держава не помічає дрібного виробника і, на жаль, глуха до його прохань. Потужне лобі агросектора просуває рішення, вигідні великим компаніям, а дрібні поки що вимушені самотужки боротися з вітряками української бюрократії, торговельних квот та обмежень.