На початку нинішнього року світ отримав французький прецедент, коли популярна теза "багаті повинні ділитися з бідними" фактично розколола французьке суспільство на два протиборчі табори: "повинні поділитися" і "не бачу для цього підстав". Сформувалися всі передумови для того, щоб відмовитися від традиції політичного популізму ("Господь ділився - і нам велів") та об'єктивно оцінити переваги і вади так званої прогресивної шкали оподаткування, за якою не просто більше заробляєш - більше платиш (єдиний встановлений відсоток від доходу), а більше заробляєш - значно більше платиш (відсоток ще й підвищується зі збільшенням суми). Чи насправді прогресивна шкала оподаткування настільки справедлива і бажана, з погляду реальної ринкової економіки?
Почнемо з того, що коли в ситуації загальної конкурентної боротьби та заздрощів деякі наддоходи існують, то, отже, для цього створено відповідні умови. Їх можливий перелік давно відомий: монопольне становище на ринку, близькість до освоєння державного бюджету, прилученість до волі вищої влади, яка своїми нормативними актами гвалтує конкурентів. Перелік не претендує на повноту або завершеність, важливо лише підкреслити: якби не було штучно сформованих бар'єрів, звичайна людська натура відновила б "справедливу норму прибутку" без державного втручання. Якщо ми заплющуємо очі на справжнє джерело наддоходів, а ратуємо за "прогресивну шкалу оподаткування", то таким шляхом найсправжнісінької експропріації намагаємося лише підрихтувати кінцевий результат. І під час цього процесу наштовхуємо одну сторону суспільства на іншу. Наполегливі спроби одних вилучити "незаслужене" наштовхуються на мужні спроби інших приховати "зароблене".
Пропонуємо замість теоретичного обґрунтування прогресивної шкали оподаткування перейти до більш мирної та розміреної аналітичної роботи, щоб виявити джерела тих-таки наддоходів. І замість більшовицьких декретів із прогресивною шкалою нацькувати на ці наддоходи "невидиму руку ринку" в особі безлічі добровольців-підприємців, котрі з особистих корисливих спонукань негайно ринуть відновлювати справедливість у відповідний сектор ринку зразу після того, як буде знято всі штучні перепони.
Залишається згадати про ті нечисленні випадки в ринковій економіці, коли наддоходи збирають справді природним шляхом: за рахунок справжніх технологічних проривів або грамотної гри на суспільних настроях. Загальновідомо, що після закінчення таких масових суспільних психозів трапляються не менш глибокі провали або фінансові "бульки". Боротися з допомогою прогресивної шкали оподаткування з такою циклічністю ринкових настроїв теж завжди було справою невдячною. Оскільки нашу державу дбайливим господарем не назвеш: стягувати надподатки у період "підйому" в неї виходить кепсько, нагромаджені резерви негайно проїдаються, і врешті-решт рятувати ситуацію все одно доводиться за рахунок сторонніх платників податків. Тому бізнес-операторам масових суспільних психозів замість надподатків логічно прописати створення обов'язкових резервів на "майбутні скрутні часи". Щоб уже точно не розкладати подальші збитки на всіх через державний бюджет, якщо попередні наддоходи були освоєні особисто. Цієї кари "освіченого державного спостерігача" за ситуацією буде цілком достатньо.
Тобто в усіх розглянутих випадках, з погляду реальної економіки, прогресивна шкала оподаткування - це опудало для одних (тих, хто опинився на гребені фінансової хвилі) і фетиш справедливості - для інших (тих, хто не вписався в ринкові умови). Причому використовується вона тільки тому, що ніхто ще не готовий дотримуватися звичайних ринкових правил поведінки в далекосяжній перспективі. Звідси прагнення взяти, переділити, відновити справедливість тут і тепер. А завтра переділити ще раз.
Після такого непопулярного висновку варто зазначити, що у Франції, крім двох основних протиборчих таборів, утворилася ще одна, раціонально-відсторонена група: "готовий поділитися, але не з цими ледарями". Здорова ідея "ні-лівих-ні-правих" полягає в тому, що, у принципі, такий підхід має право бути, але ділитися понад те, що належить за загальною ставкою, потрібно за схемою доброчинності: "виділяю гроші під ті суспільно-корисні проекти, які вважаю того вартими". Точніше - мимо державного фінансового казанка, в якому кошти перемішуються й зникають. Але це вже певний відступ від теми нашої основної розповіді.