Пам'ятається, у радянські часи в дозволеному вжитку було поняття "особиста власність". Мовляв, хай уже так, тільки б не згадувалося про приватну. Про всяк випадок нагадаємо, що "легальність" цього поняття була закріплена ще в "неперевершено демократичній" сталінській конституції 1936 р. Відтоді його систематично протиставляли "їхнім західним звичаям".
Саме поняття "приватна власність" ніби було… "подолане", хоча й не до кінця. Тривала тліюча розмірена дискусія, що ж тоді таке "пайова колгоспна власність". Приречено констатувалося, що "соціалістична природа кооперації у перші роки існування Радянської влади достатньою мірою не виявилася, і кооперативні підприємства, сукупно з представленими в них відносинами, доводиться розглядати як приватні". Але на VIII з'їзді Програма партії зажадала… "щоб було забезпечено переважний вплив пролетаріату на інші верстви населення… і таким чином відбувся перехід від дрібнобуржуазних кооперативів старого, капіталістичного типу до споживчих комун, керованих пролетарями й напівпролетарями". Відтоді без якихось додаткових юридичних формальностей власність почали називати "колективною", "кооперативною" або "пайовою". Але на загал - "оновленою". Мовляв, як же вона може залишатися "злобно-приватною", коли на чолі її стоять абсолютно свідомі люди, котрі цілком і повністю використовують її на благо самих трудящих!
Натомість вирішили розділяти власність на "трудову" і "нетрудову". Суб'єктами першого виду власності відтоді були "фермери, ремісники та інші особи, що займаються індивідуальної трудовою діяльністю, тобто власники, які живуть своєю працею". Нетрудовою власністю називалися "всі інші засоби виробництва, що передбачали використання сторонньої робочої сили".
Далі грянув "ринок", і було відкрито задекларовано єдине об'єднавче поняття "приватна власність", але базові психологічні поняття у свідомості людей залишилися.
Як нині констатує відомий російський економіст західного штибу Сергій Гурієв: "Досі панує ілюзія, що права власності можна встановити за один день, наприклад видавши спеціальний закон. Права власності стійкі й необоротні тоді і тільки тоді, коли вони легітимні, з погляду більшості громадян" ("Міфи економіки").
Тут ми не закликаємо вносити до чинного законодавства правки щодо різновидів "приватної власності", однак закликаємо тверезо поглянути на фактичне сприйняття цього поняття. Бо закон тільки тоді ефективно й надійно працює, коли вживається зі сформованими в суспільстві мораллю, тенденціями, прагненнями. У тому числі - стосовно "справедливості". Бо насправді ті чи інші аспекти сприйняття поняття "власність" однак так чи інакше випливають у різноманітних юридичних документах, але вже не під своїм очевидним ім'ям, а… зовсім під іншими градаціями. Наприклад, під логікою меж "спрощеного оподаткування": мовляв, можна мати ще ось стільки найманих робітників, а далі - ні-ні!
Під логікою "прогресивного оподаткування доходів". Мовляв, цілком помірні доходи ще можуть бути "трудовими", але з їх небаченим зростанням вони навряд чи визначаються якимись особливо моральними заслугами, а отже - ними варто щедріше поділитися зі знедоленими.
Процедура спадкування. Виявляється, є активи й лінії спадкування, до яких логіка оподаткування ставиться "з більшим чи меншим розумінням".
Житлові субсидії. У вигляді "потенційного нормування" неодмінно спливе питання, що в людини є певна "особиста власність", котра має "виключно споживчий характер", оскільки служить "для задоволення нагальних життєвих потреб". А є певна власність за межами мінімально необхідної, яка вже вважається "статусним надлишком", і навіть понад те - "може служити засобом отримання додаткового доходу".
Із самого цього уявлення "про справедливість" випливає подальший популістський підхід: "Чому я маю платити податок на нерухомість, якщо я купував (побудував) це на кошти власного доходу, з якого вже сплачено всі належні податки?"
А справді - чому?
За логікою речей, податок на нерухомість може встановлюватися з такою економічною метою:
1) примусити власника нерухомості брати участь у справах громади, на території якої він мешкає. Оскільки його нерухомість забезпечується інфраструктурою, на підтримку якої теж годилося б витратитися. І з цього приводу податок справді зараховується у місцеві бюджети;
2) примусити власника ефективно використовувати свою нерухомість, а не тільки її утримувати як "засіб вкладення і накопичення". Тобто рано чи пізно власникові має спасти на думку: "А чи не продумати якийсь ефективний спосіб використання активу, який покривав би хоч нараховані податки? А може, це взагалі варто продати тому, хто цього більше потребує?";
3) спробувати хоча б "оподаткуванням активів за фактом їх наявності" заповнити ту прогалину, яка в нас утворилася на етапі оподаткування прямих доходів. Ось у такому разі "стягнуте" якраз логічніше відправляти в центральний бюджет. Оскільки "збагачуються" в нас зазвичай на одних територіях, а "будуються" - зовсім на інших. Тому й з'являється поділ на "гетто" і "елітні селища".
Найсумніше, що, попри безліч "юридичних досліджень", ніхто так і не наважився назвати це все чесними словами. Тобто сформулювати мету, якою при цьому керуються. Від цього ж розуміння значною мірою залежить подальша психологія дій: "скільки вдасться, уникати й приховуватися", "прикинутися бідним і обкластися пільгами", "заплатити все, але зажадати віддачі від місцевої громади", або, нарешті, "продати все і виїхати", й "побудуватися, але не тут".
Бо, як написав у традиціях класичного лібералізму Людвіг фон Мізес: "Приватна власність не є привілеєм власника власності, а є громадським інститутом, який служать добру та вигоді всіх, хоча тим часом вона може бути особливо приємною й корисною для окремих". Причому в цій фразі варто підкреслити, що така відповідальність має бути взаємною.
Тобто приватна власність - це не тільки елемент домовленості про взаємоповагу, а й елемент публічного простору, який улягає не тільки законам, а й… очікуванням суспільства.
Макс Вебер із цього приводу писав: "Думка про обов'язок людини стосовно довіреного їй майна, якому вона кориться як управитель або навіть свого роду "машина для отримання доходу", насправді лягає важким тягарем на все її життя й навіть заморожує його. Чим більше майно, тим сильніша, якщо аскетичне життєвідчуття витримає спокусу багатством, відповідальність за те, щоб майно було збережене в недоторканності та збільшене невтомною працею на славу Божу". Загалом, у цьому праведному ліберальному пориві можна дійти аж до тлумачення цього від Бенджаміна Франкліна: "Остерігайся вважати своєю власністю все, що ти маєш, і жити відповідно до цього…".
Та, на щастя чи на жаль, перегин у цей бік саме зараз нам не загрожує. З тієї ж таки причини крайньої взаємної недовіри. З якої народжується наша вітчизняна "політекономія паркану". Згідно з якою, все життя нас переслідує невідчепне відчуття, що нажито цю власність… ну якось не так. І ніби як інші з цим ну ніяк не погодяться… І хоч би з цього приводу чого не сталося… І завершується ця скорботна філософія… прямо на цвинтарі. Обгородженням місця власного упокоєння. Остання спроба закріпити за собою хоча б цей невеликий клапоть землі.
Замість лібертаріанської заповіді "використовувати отриману власність на славу Божу" над нами нависає інше пророцтво - Людвіга фон Мізеса: "Уряди терплять приватну власність тоді, коли вони мусять це робити, але вони не приймають її й не визнають її необхідності добровільно. Бо приватна власність, хоч-не-хоч, створює для людини сферу, де та вільна від держави. Вона обмежує здійснення волі влади. Вона дозволяє іншим силам діяти пліч-о-пліч і в опозиції до політичної влади".
Як продовжив Єгор Гайдар у сазі про пострадянське суспільство: "Нашу приватну власність, ринок держава терпить, але не більше. Вона завжди під підозрою, під жорстким контролем і опікою всевидящого бюрократичного апарату. Побори, конфіскації, обмеження в соціальному статусі, обмеження престижного споживання - ось доля навіть багатого приватного власника, якщо він не пов'язаний нерозривно з владою. Понад те, влада вічно зайнята здобуванням для себе власності, переважно за рахунок переділу вже наявної".
І з цього приводу процитуємо не менш відому сагу Сіріла Норткота Паркінсона про розмову із загадковим багатим китайцем із Сінгапуру: "Тільки дуже багата людина може в нас дозволити собі жити як справді багата. До певної межі вона живе в халупі з пальмового листя і з'їдає чашку рису на день. Коли починає потроху підніматися нагору, наприклад починає торгувати горіхами на рознос… вона однак живе там само й так само. Піднявшись ще трохи вище - скажімо, продаючи крадені велосипедні частини, - вона однак життя свого не змінює. Завдяки цьому в неї залишаються гроші, й вона може пустити їх у справу. Дев'ять таких "кулі" з десяти пустять їх не туди й прогорять. Десятому пощастить, або він виявиться розумнішим. Однак халупи він усе одно не покине і їстиме рис. Цей факт загальновідомий і припускає два тлумачення. По-перше, домівка його, хоч яка вона погана, принесла йому удачу. По-друге, кращий дім відразу приверне увагу збирача податків.
Отже, китаєць, багатіючи, живе там, де жив. Часто він зберігає свою халупу до самої смерті, бодай як контору. Він так із нею пов'язаний, що переїзд знаменує надзвичайно глибоку зміну в його житті. Переїжджаючи, він насамперед рятується від таємних спільнот, шантажистів і гангстерів. Приховати багатство від збирача податків не так уже й важко, але приховати його від тих, із ким ведеш справи, практично неможливо. Щойно пошириться чутка про його успіх, люди почнуть міркувати, на яку саме суму його можна розтрясти. Усе це відомо, але попередні дослідники поспішно вирішували, що така сума тільки одна. Насправді їх три: одну він заплатить, якщо його викрасти й вимагати викуп; другу - якщо пригрозити ганебною статтею в газеті; третю - якщо попросити на благодійність (не дати він посоромиться).
Ми вирішили встановити, якої величини (в середньому) має досягти перша сума, щоб досліджуваний переселився з халупи в будинок із високим парканом та злющим псом. На думку соціологів, це станеться тоді, коли викуп перевищить витрати на собаку. Далі успішний китаєць купує "шевроле" або "паккард". Нерідко, правда, він купує машину, ще живучи в халупі. Народ звик бачити дорогий автомобіль перед халупою й особливо не хвилюється. Явище це досі повністю не пояснене. Якщо знадобилася машина, здавалося б, купи таку ж погану, як будинок. Однак з іще невідомих причин китайський успіх виражається насамперед у нікелі, оббивці та моделі. А машина вже викличе до життя колючий дріт, ґрати, засув і пса. Все, перелом відбувся.
Якщо ж собаковласник усе ще не платить податків, він має хоча б придумати причину, чому в нього все ще занадто мало грошей. Однак від гангстерів і шантажистів він точно не відкрутиться. Він має бути готовим до того, що до нього прийдуть збирати на якихось сиріт. Він має звикнути до візитів профспілкових діячів, які пропонуватимуть, і не задарма, запобігти небажаним для нього заворушенням серед працівників. По суті, йому доведеться змиритися з тим, що з певного рівня свого відкритого статусу він серйозно програє".
У принципі, логіка такої розповіді певною мірою давно була відома на Заході під більш-менш пристойною назвою "проблема лакея". Але тільки в нашому пострадянському випадку (як і в Китаї) практика подолання цього бар'єру виявилася… "собачою проблемою".