У вітчизняному соціумі сформувалася ще одна необґрунтована надія на вирятування від усіх лих та погрішностей ринкової економіки через всюдисуще страхування. Недотримання правил дорожнього руху - страхування цивільно-правової відповідальності (автоцивілка), невміння відповідально керувати фінансами - страхування вкладів фізичних осіб (а в перспективі закладається навіть страхування їхніх "інвестицій"), невміння жити у багатоквартирній громаді (ОСББ) - страхування майна, недотримання умов праці - страхування від нещасних випадків на виробництві, відсутність доброзичливої медичної допомоги - медичне страхування, а неповагу до старості має компенсувати страхування пенсійне. Такий собі універсальний інструмент ринкової економіки, який дозволяє замінити нездатність ладити одне з одним у скрутну хвилину. Чи справді все так просто й зрозуміло? Насправді - просто. Але не настільки багатообіцяюче.
Економічна сутність страхування полягає у створенні страхових фондів за рахунок попередніх внесків зацікавлених сторін із метою компенсації можливих збитків. Припускається, що страховий випадок має імовірнісний характер, а тому відбувається перерозподіл страхового фонду від тих, кому допомога на цей момент не потрібна, до тих, хто наразі її найбільше потребує. Всі нібито доброзичливо діляться одне з одним і тому залишаються у виграші. Однак за однієї обов'язкової умови: страхуються тільки події, котрі мають ознаки ймовірності та випадковості. Навмисні дії не страхуються. Страхування - це завжди гра у щасливий випадок. Насолода мнимою впевненістю у завтрашньому дні, якщо для вас страховий випадок не настав. Або настав, але не для всіх відразу, а тільки для небагатьох застрахованих.
Тепер поглянемо, чи справді всі події, щодо яких як панацея в нас прописане обов'язкове соціальне страхування, насправді випадкові? Достатньою мірою випадковими можна вважати дорожньо-транспортну пригоду або нещасний випадок на виробництві. Оскільки ніхто при здоровому глузді і тверезій пам'яті не наважиться на навмисні такі тяжкі наслідки (випадки дрібних зловживань - не беруться до уваги). У страхуванні від безробіття зловживань уже набагато більше, але мізерність вітчизняної фінансової допомоги поки що не дозволяє довести ситуацію до абсурду. А ось пенсійне страхування та страхування тимчасової непрацездатності - це вже особливий випадок. Кожен із нас рано чи пізно має справу з захворюваннями і, зрештою, зі старістю. Імовірнісна складова відбивається тільки в тому, наскільки серйозним виявиться захворювання, чи доживеш до старості та скільки протягнеш на пенсії. Причому така ймовірність проявляється лише в індивідуальному порядку, що стосується загальної тенденції - це вже далеко не імовірнісний процес. Хоча панацея пропонується та ж сама - "страхування".
Тому, коли мова заходить про довгострокове "страхування життя", класичні страхові компанії опираються найчастіше на комбінацію з двох супутніх моделей: класичне ризикове страхування плюс накопичувальна (ощадна) функція. Не просто поточний перерозподіл коштів від праведників до потребуючих, а ще й обов'язкова функція накопичення під стороннім наглядом. При цьому модель обов'язкового накопичення враховує далеко не імовірнісну картину загального плину життя. І під єдиним поняттям "страхування", яке дивно збереглося, насправді спостерігаємо досить різні за своєю природою, але супутні фінансові процеси.
У класичному ризиковому страхуванні гроші йдуть на покриття поточного ризику й по закінченні періоду не повертаються. Давні пострадянські соціальні традиції орієнтовані саме на це: одноразово зібрали страхові внески, розподілили потребуючим, закрили бюджет. І так кожен наступний період. Добре годиться для покриття нещасних випадків, але абсолютно не в'яжеться з якоюсь планомірною масовою тенденцією (пенсійне чи медичне страхування). Бо накопичувати резерви в нашої держави виходить дуже погано. Тому в пенсійному страхуванні, як і раніше, панує радянський принцип солідарності: "наступне покоління за рахунок своїх внесків утримує попереднє". При цьому тривають настирливі зойки - "давайте будемо відкладати самі". Тобто всі підспудно розуміють, що мусять діяти якісь витверезливі накопичувальні принципи, але "десь", "якось", і бажано - "не тепер".
Навіть у своєму маркетинговому викладі накопичувальне страхування досі пояснюється такими собі напівфразами й напівнатяками. Типу, ви, мовляв, відкладайте потихеньку, а там знайдеться така грамотна керуюча структура, яка настільки примножить ці кошти, що не тільки по закінченні періоду поверне вам більшу суму, а й весь цей період робитиме внески на покриття ваших поточних страхових ризиків. Питання тільки в тому, чи справді в умовах української реальності така структура може існувати тривалий період досить надійним чином?
Почнемо з хорошого. Позитивний психологічний вплив "накопичувального страхування" полягає бодай у тому, що людина починає усвідомлювати майбутню проблему й на довгостроковій основі підходити до її вирішення. У нинішньому споживацькому суспільстві, де всі живуть "одним днем", уже серйозний прорив. Далі людина добровільно погоджується на те, що не зможе в майбутньому піддатися психологічній спокусі і спрямувати ці гроші на поточні потреби. Формується шкала життєвих пріоритетів. Теж добре. І це ми ще не підійшли до самих фінансових операцій. А ось далі потрібно тверезо і дуже чесно викласти наступну ситуацію.
Людині обіцяють, що її щомісячні внески накопичуватимуться і примножуватимуться (як на депозитному рахунку). Плюс частина цього "бонусу" використовуватиметься на покриття можливих несподіванок у її долі (страхові випадки). Магічно й зачаровано діє, як правило, словосполучення "довгі гроші". Передбачається, що з цього приводу хранитель діятиме настільки ефективно, що додаткового доходу вистачатиме і на примноження коштів, і на покриття страхових внесків із "поточних несподіванок". Так би мовити, "два в одному" - і все задля вашого блага.
Тепер оцінимо наявні реалії. Якщо говорять про примноження страхових коштів у традиціях "розвинених держав", зазвичай згадують магічний фондовий ринок. "Керуючі компанії" вдало інвестують у "реальний сектор" і тому отримують більше, ніж вклали. Вітчизняний фондовий ринок, на жаль, такого потенціалу позбавлений. Бо українському фондовому ринку бракує головного - дивідендів. Тут, як і в решті вітчизняного суспільства, не заведено ділитися з сусідом. І тому гроші з обороту виймаються єдиним усталеним процесом - лихварством: позичити - і під певний відсоток. А отже, зв'язатися з ризиком неповернення. Тобто зіграти в той-таки страховий випадок - "або пан, або пропав".
За кордоном теж нечасто почуєш про щорічну планомірну виплату дивідендів з акцій, - комунікація з багатьма малими акціонерами там також важке завдання. У вітчизняній практиці це можна було спостерігати на прикладах "Укррічфлоту" чи "Укртелекому": тоскний і бюрократичний процес із копійчаним результатом. Натомість на Заході практикується зворотний викуп акцій самими підприємствами за вищою ціною. Яка за умовчанням включає в себе суму дивідендів. Процес цілком індивідуальний, відбувається у міру необхідності і здійснюється через той-таки фондовий ринок. Тобто для рядового інвестора виглядає так: купив-продав акцію - нажився на обороті. Для підприємства-емітента - теж розумно: залучив сторонні гроші під розвиток, здійснив проект, розрахувався із власного прибутку, знову консолідував право власності й управління. Тому, коли абстрактно говорять, що "акції підприємств реального сектора економіки зберігають сталу тенденцію до зростання", мають на увазі не тільки загальний економічний бум, а й бажання ділитися прибутком зі своїми акціонерами.
У нас же не практикується виплата дивідендів жодним чином. Усе відбувається в межах "природної волатильності". Інакше кажучи, більшості підприємств на подальше котирування своїх акцій просто наплювати. Відповідно, масове накопичувальне страхування життя з багатократним збільшенням коштів на фондовому ринку за рахунок грамотних керуючих компаній уявити важко. А для звичайного збереження коштів шляхом розміщення на депозитних рахунках така складна наглядова структура не потрібна. Цілком можна обмежитися особистою ініціативою та елементарною фінансовою грамотністю. Плюс об'єктивний нагляд з боку держави за банківською системою та стимул самій людині не витратити кошти на поточні потреби. Тобто державне сприяння кожному у міру сил та можливостей розпоряджатися своєю "накопичувальною частиною" на власний страх і ризик. Як це тепер і відбувається, але не афішується.
Бо в самої держави з "перехідною економікою" добре виходить тільки "солідаризм": вибили страхові внески - і зразу ж розподілили. Багато країн спорідненого менталітету (Угорщина, Аргентина) намагалися вирватися з цього зачарованого кола, але при першій же фінансовій кризі повертали "накопичувальну частину" під державний нагляд для недопущення соціального вибуху.
При цьому слід чесно й публічно визнати, що політика "солідаризму" насправді передбачає лише перерозподіл коштів: якщо на даний момент вам ця допомога не потрібна, хтось може вашими грішми тимчасово скористатися. Врешті-решт, ви отримаєте вигоду, якщо скористаєтеся частиною чужих коштів. Але може так скластися, що хтось використає ваші. Тобто об'єднувати кошти "по крупному" (як це відбувається нині) треба остерегтися. Може, заради якогось загальнодоступного мінімуму. А все, що понад це, - лише за доброю взаємною згодою, з підвищенням культури та у віддаленому часі. Це що стосується пенсійної системи.
Підходи до медичного страхування потребують ще глибшого розуміння. Оскільки на сьогодні у вітчизняному випадку це вже не так інструмент додаткового фінансування медицини, як засіб наведення в ній порядку. Ну не може якась фінансова система перебувати у стані перманентного дефіциту друге десятиліття. І якщо ця система якось пристосувалася до свого існування, отже, вона заповнює свою дохідну частину іншими методами, які, власне, нас і не влаштовують. Точніше, не влаштовують відносини, які при цьому склалися.
І винні в цьому повністю ми самі. Через багаторічне блокування якихось розумних ініціатив (у нас же медицина, як і раніше, безплатна й загальнодоступна!) досягнуто максимальної невідповідності між бажаним і реальним. Між деклараціями та реальним виконанням. У результаті - вимагати ні з кого й нічого. У кожного є законна відмовка, чому цього не зробили й не надали із підтвердженням усіма можливими нормативними документами. З цієї причини навіть гроші, які є, розподіляються "в ручному режимі" і простим смертним не дістаються. Хоча із рук у руки вони ходять, правда, в чималій кількості.
Тому найперше завдання страхових компаній - забезпечити дуже жорсткий контроль над якістю лікування та витратами клінік. Простіше кажучи, щоб лікарі не виписували дорогих непотрібних ліків і не призначали зайвих процедур. А хворий був ефективно вилікуваний, без рецидиву.
На жаль, класичним "солідарним" страхуванням за державний кошт для наведення порядку тут не обійтися. Для балансування "попит-пропозиція" (щоб людина не бігла при першому пчиху в поліклініку, проте й не зволікала з серйозними випадками), потрібна система або з персоніфікованим накопиченням-використанням внесків (Канада), або з частковою оплатою за кожен візит (країни пострадянської Прибалтики). Інакше єдиною нормативною умовою так і залишиться довга черга стражденних до свого рятувальника.
Тобто в кожному конкретному випадку страхування - не панацея. Це лише спосіб організації раціонального руху коштів. Причому, з державної точки зору, кінцева мета такої процедури - не так у відшкодуванні збитків окремих за рахунок коштів багатьох. Мета - у наведенні порядку та нагляду у відповідній галузі. Шляхом справедливої фінансової відповідальності кожного за те, що відбувається.
Потенційна можливість замкнути фінансовий зворотний зв'язок через таку собі фінансово відповідальну сторону, яка домагатиметься справедливості й забезпечуватиме її без участі тенденційної державної бюрократії. Причому в остаточному підсумку - замкнути весь контроль на кінцевого споживача страхових послуг. Який вимагатиме реалізації своїх прав і, таким чином, постійно пересвідчуватиметься у працездатності ланцюжка, переглядаючи, за необхідності, свою участь у ньому. З цією метою для кожного виду страхування у світовій практиці придумано безліч нюансів. І тільки пострадянський прапор тотального "солідаризму" дозволяє прикривати тотальне розкрадання, завдяки чому належна частина коштів так і не потрапить до вас у потрібний момент.