Що таке прозорість власності засобів масової інформації? Не думаю, що на це запитання може бути кілька варіантів відповіді. Адже, коли йдеться про "прозорість" хоч би чого, завжди мають на увазі зрозумілість, чіткість та однозначність. Тому від закону про прозорість власності на ЗМІ очікували ефективного механізму, завдяки якому можна було б із високою мірою достовірності встановити, хто саме володіє, наприклад, українськими телеканалами. Причому, безперечно, найбільше цікавлять конкретні імена конкретних людей, а не назви їхніх офшорних фірм та підставних директорів.
Питання прозорості власності на ЗМІ - це проблеми, властиві переважно пострадянським країнам. У розвинених державах володіння ЗМІ – почесна позиція, приховувати яку немає жодного сенсу, тоді як в Україні є стабільний попит на приховання від суспільства реальних власників того або іншого телеканалу. Відтак, у нашій країні питання приналежності ЗМІ певній особі найчастіше вирішується на рівні чуток. Наприклад, кажуть, що "Інтер" належить Д.Фірташу, а "Україна" - Р.Ахметову. Чи правда це? Офіційної і документально підтвердженої відповіді на зазначене запитання немає. Держава, якій годилося б бути першою, зацікавленою в тому, аби знати правду, ніколи над питаннями власності на ЗМІ всерйоз не замислювалася. Тому ці питання й надалі вирішуються на рівні чуток, а суспільство досі не має чіткої відповіді, хто ж насправді володіє, наприклад, тими телеканалами, чиї новини щовечора формують громадську думку в державі.
Така ситуація не могла пройти повз увагу європейських інституцій, котрі є, як склалося історично, основними рушійними силами впровадження традиційних демократичних цінностей в Україні. Зокрема, ще 2005 р. Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) зобов'язала нашу державу забезпечити прозорість власності на ЗМІ. Оскільки в Європі про такі зобов'язаннях забувати не заведено, 2013 р. Україна все ж "зламалася", ухваливши нарешті Закон під промовистою назвою "Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації".
Та чи стане від цього "прозоріше" з власністю на ЗМІ? Є певні сумніви, в яких ми і спробуємо розібратися.
Прозорість
по-українському:
реальні власники ЗМІ
4 липня 2013 р. Верховна Рада ухвалила закон, у прийнятті якого так багато клялися українські державні чиновники перед "авторитетами з Європи". Що ж має змінитися з набуттям ним чинності? Чи зможемо ми тепер нарешті дізнатися, кому насправді належить телеканал "Буковина" і хто стоїть за телеканалом "Культура"?
Безперечно, у питаннях власності на медіа принципове значення має кінцевий власник: конкретна людина, котра приймає управлінські рішення, може впливати на інформаційну політику свого ЗМІ, найняти або звільнити будь-якого журналіста, менеджера чи технічного працівника. У світовій практиці таких людей заведено називати бенефіціарними власниками, тобто тими, хто здійснює фактичний контроль над тим або іншим підприємством.
І тут на нас чекає перша несподіванка. Річ у тому, що новий закон "про прозорість власності" не передбачає відповіді про склад реальних (бенефіциарних) власників ЗМІ. В ухваленому законі немає жодного слова про необхідність їх розкриття.
У принципі, вже цього досить, аби засумніватися в можливості досягти прийнятим законом встановлених європейцями цілей. Та все ж годилося б розібратися з іншим важливим питанням: якщо ми не розкриваємо реальних власників, то за рахунок чого реалізується питання "прозорості власності ЗМІ"?
Кого розкриваємо замість реальних власників?
Ухвалений парламентом закон замість інформації про вигодонабувача передбачає розкриття інформації про так званих пов'язаних осіб. До них законодавці зарахували тих, хто здійснює контроль над засновниками телерадіокомпанії, тобто або прямо, або, знову ж таки, "через пов'язаних осіб" володіє понад 50% власності в телеканалі або радіостанції.
Інакше кажучи, максимум, на що може розраховувати держава від цього закону, - розкриття інформації про те, який номінальний власник володіє іншим номінальним власником телеканалу. При цьому, встановивши, що "власник власника" є якоюсь офшорною фірмою з прихованою інформацією про власників, держава має на цьому зупинитися, переставши "копати" далі у пошуках реального власника.
Певна річ, така "прозорість" може призвести тільки до протилежних наслідків. Посилення "туманності" в питаннях власності на українські медіа може проявитися у зміні корпоративних структур, коли реальний власник ховатиметься не на "другому рівні власності", як встановлено новим законом, а на п'ятому-восьмому-десятому, тобто там, де немає потреби в розкритті інформації про бенефіціарів.
Для прикладу можна скористатися інформацією про структуру власності каналу "Інтер", яку наприкінці минулого року розкрив тодішній глава правління каналу Ярослав Порохняк. Згідно з нею, тодішній бенефеціар Валерій Хорошковський з'являвся серед власників компаній - номінальних власників - тільки на шостому рівні (шоста компанія в ланцюжку власності). І якби тоді діяв ухвалений кілька тижнів тому закон про прозорість власності, В.Хорошковський так і не потрапив би в офіційні реєстри як власник каналу - натомість там би значилася компанія UA Inter Media Group, котра мало про що говорить.
Тому після ухвалення закону ми, швидше за все, так і не зможемо дізнатися, кому насправді належать телеканали групи "Інтер" чи радіостанції "Українського Медіа Холдингу" - натомість у записах фігуруватимуть назви маловідомих фірм, а інформації про реальних власників як не було, так і не передбачається.
Чи була альтернатива?
У Верховної Ради була можливість вирішити питання з власністю на ЗМІ більш якісно. Зокрема, законопроект №2074 авторства Миколи Томенка та Миколи Княжицького пропонував механізми розкриття саме реальних власників телерадіокомпаній. І, що не менш важливо, він передбачав окрему перевірку даних про власників: окрім інформації про реальних власників, телеканал мав надавати ще й їхні декларації про доходи. Завдяки цьому реально було б уникнути появи "підставних" власників, оскільки з декларації можна зробити цілком очевидні висновки, чи може людина зі скромними доходами у вигляді щомісячної зарплатні бути власником медіахолдингу.
Однак цей законопроект навіть не винесли на розгляд Верховної Ради, хоча його і включили в план голосування. Як наслідок, найближчим часом навряд чи доводиться розраховувати на те, що громадяни отримають достовірну інформацію справжніх власників вечірніх новин на своїх улюблених телеканалах.
Коментар
Данило ГЕТМАНЦЕВ, доктор юридичних наук, професор:
- Вимога забезпечити прозорість власності засобів масової інформації - одна з найважливіших вимог Євросоюзу до України. Зважаючи на ту наполегливість, із якою нам нагадують про цю проблему, європейці не планують торгуватися в цьому питанні. З іншого боку, Україна ніколи не прагнула розкривати інформацію про власників ЗМІ, свідчення чого – неспроможність держави ухвалити відповідний закон протягом восьми років. І лише потенційна близькість підписання Угоди про асоціацію з ЄС змогла зрушити справу з мертвої точки, в результаті чого ми отримали ухвалений парламентом документ.
Свідома відмова від розкриття реальних, кінцевих власників ЗМІ яскраво підтверджує, що ухвалений закон не здатний забезпечити необхідну прозорість. По суті, це більше схоже на обман, а не на взаємне партнерство, оскільки, ухваливши обіцяний закон, але не вирішивши ним жодного реально важливого питання, держава тим самим вводить в оману наших європейських партнерів. Залишається тільки розраховувати, що європейці зуміють розібратися в цьому питанні, і в Україні нарешті з'являться правила, які забезпечать реальну прозорість власності на ЗМІ.