Уряд заявляє про прагнення зробити Україну "аграрною наддержавою світового рівня" з надією, що агросектор приноситиме дедалі більші валютні надходження і стане "локомотивом розвитку національної економіки". Великий агробізнес із готовністю відгукнувся на ці заклики. Однак надії на корпоративний сектор у сільському господарстві є оманливими, оскільки при цьому залишаться незадіяними його ключові можливості для досягнення цілей суспільного розвитку. Наступ капіталу на сільське господарство, з відповідними негативними наслідками, переживали інші національні економіки упродовж ХХ століття, що спонукало їх до переходу на аграрні політики, які базуються на залученні сільського населення до отримання вигод від зміцнення позицій країни на зовнішньому і внутрішньому агропродовольчих ринках.
Реалізація можливостей вітчизняного сільського господарства як двигуна економічного зростання потребує докорінної зміни у ставленні до нього як до галузі, що має виключно експортоорієнтоване, виробничо-комерційне призначення. Необхідно визнати багатофункціональну природу цього сектора, призначенням якого є не лише виробництво продовольства і сировини, а й створення незамінних суспільних благ. Найголовніші з них - продовольче самозабезпечення країни, надання можливостей і засобів для існування сільського населення, підтримання екологічної рівноваги, відтворення родючості ґрунтів і збереження агроландшафтів.
Витоки сучасної системи господарювання на селі беруть свій початок з 90-х років минулого століття, коли почалося становлення ринкових відносин в аграрному секторі після відмови від централізованої планової економіки. За відсутності досвіду, знань і політичної волі ці процеси відбувалися в умовах нестабільності, невизначеності, перманентних економічних криз і політичного протистояння. В ретроспективі виокремлюють два етапи аграрних трансформацій в Україні: перший - 1991–1999 рр.; другий - після 2000 р.
Під час першого етапу було створено передумови для роздержавлення і приватизації землі та іншого майна колективних і державних сільськогосподарських підприємств та їхньої реорганізації. Колгоспи і радгоспи реформувались у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), що розпайовували належну їм землю і майно між своїми членами, які отримали право вийти з КСП для самостійного господарювання. Повільно змінювався господарський механізм функціонування аграрного сектора, що ускладнювалося постійною інфляцією і навіть гіперінфляцією у 1992–1993 рр. У цей період відбулося безпрецедентне зростання цінового диспаритету, що практично паралізувало виробничий процес у сільському господарстві. У 1999 р. обсяг валової сільськогосподарської продукції в усіх категоріях господарств становив 49% від рівня 1990 р., у тому числі в сільськогосподарських підприємствах - 28%. У господарствах населення обсяги виробництва збереглися майже на рівні 1990 р. (98%). Практично повністю перестали підтримуватися заходи соціального розвитку села.
Другий етап аграрних трансформацій було започатковано грудневим 1999 р. указом президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки", відповідно до якого земельні паї трансформувалися у приватні земельні ділянки, з виділенням їх у натурі. Колективні підприємства ліквідовувалися. Їх виробничі потужності і приватні земельні ділянки селян використовувалися для заснування нових формувань: господарських товариств та індивідуальних господарів. Таким чином, було створено передумови для формування дуальної структури сільського господарства, в якій вирізнялися два типи виробників - корпоративний (сільськогосподарські підприємства) та індивідуальний (фермерські господарства і господарства населення).
Організаційні зміни у виробництві супроводжувалися лібералізацією сільськогосподарської торгівлі, скороченням державного втручання в організацію поставок ресурсів, ринків збуту та позитивними змінами у диспаритеті цін. Заходи державної політики орієнтувалися на відродження великотоварного виробництва у корпоративному секторі. Це дало відчутні виробничі і фінансові результати. Державна підтримка індивідуального сектора, а також соціального розвитку села відкладалася на "сприятливіший період".
З 2004 р. посилилися процеси поляризації виробничої структури, що дуже швидко спричинило суттєві структурні перекоси в агропродовольчій системі. Ці процеси характеризують третій етап трансформацій, який супроводжувався інтенсифікацією аграрного виробництва, надконцентрацією сільськогосподарської землі, обезземеленням селян, їх відлученням від майна колишніх КСП і звуженням їх доступу до засобів для існування в сільській місцевості. Після світової фінансової кризи (2008 р.) відбулося поглинання всередині корпоративного сектора, що призвело до формування аграрних мегакорпорацій із "земельним банком" 300–500 тис. га і більше.
На початок 2014 року кількість агрокорпорацій по типу агрохолдингів наближалася до 140, ними повністю контролюється діяльність понад 6 тис. сільськогосподарських підприємств (близько 40% від їх загальної кількості) та майже 8 млн га сільськогосподарських угідь (близько 40% площ, які обробляють сільгосппідприємства). Агрохолдингами виробляється і реалізується (переважно на експорт) приблизно половина обсягів озимої пшениці, понад половина кукурудзи на зерно та ріпаку, третина соняшнику, а також понад 80% м'яса птиці від загального обсягу виробництва у сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності.
Незавершеність інституційних трансформацій відкрила можливість формування тіньового ринку землі, створення умов для вилучення надприбутків з аграрного сектора. Це створило для корпоративного сектора надзвичайно сприятливі умови для залучення інвестицій, у тому числі іноземних. При цьому спостерігається обернена залежність між зростанням інвестицій і кількістю зайнятих у корпоративному секторі (див. рис.). Динаміка скорочення зайнятості на сільськогосподарських підприємствах має сталу тенденцію, і за період з 2005-го по 2012 р. кількість працюючих тут знизилася більш як удвічі. При цьому капітальні інвестиції зросли за цей же період майже у чотири рази.
Економічна діяльність агрокорпорацій орієнтована на отримання не лише прибутку, а й ренти, яка є формою надприбутку, що виникає внаслідок монопольного використання ними обмежених ресурсів. Постійно зростає їх капіталізація. Процес капіталізації відбувається не тільки перетворенням частини прибутку на додатковий капітал, а й шляхом залучення коштів зовнішніх інвесторів через емісію акцій і розміщення їх на фондових біржах провідних країн світу. Крім того, вони мають доступ до дешевих фінансових ресурсів міжнародних фінансових установ - Світового банку (зокрема, Міжнародної фінансової корпорації (МФК), яка входить до групи Світового банку), Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).
З 2001-го по 2010 р. МФК інвестувала 665 млн дол. в 30 проектів з розвитку тваринництва (табл. 1). За цей період за обсягами залучених від МФК інвестицій Україна посіла друге місце - 173 млн дол. (26% від загальних обсягів). Після 2010 р. МФК надала українському аграрному бізнесу вже значно більше фінансових коштів (282 млн дол.). З інвестованих ЄБРР за 2002–2012 рр. 218 млн євро, з 2002-го по 2011 р. Україна отримала найбільше - 74,5 млн євро (або 35%, див. табл. 2). Міжнародні експортно-кредитні агентства надають широкий набір послуг агрокорпораціям, до яких належать кредитування зовнішньоторговельних операцій, надання гарантій за експортними кредитами, страхування експортних кредитів і угод від політичних та інших видів ризиків. З 2003-го по 2011 р. Датське експортно-кредитне агентство застрахувало експорт для 67 проектів з тваринництва, покриваючи загальну суму в 294,5 млн євро, з них найбільше - для України (25 проектів на суму 154 млн євро). Австрійське експортно-кредитне агентство з-поміж усіх операцій найбільше фінансувало Україну - 1,31 млн євро (з 2009-го по 2012 р.).
Таким чином, корпоративні структури порівняно з іншими сільгоспвиробниками мають вільний доступ до фінансових ресурсів, значно краще забезпечені основними та оборотними засобами; їх технологічні рішення базуються на використанні індустріальних технологій, що сприяє вивільненню робочої сили з сільськогосподарського виробництва, а відсутність екологічних зобов'язань дає їм можливість безкарно визискувати природні ресурси. У результаті значної концентрації землі, експортоорієнтованого характеру виробництва, монополізації ланцюгів доданої вартості, мінімізації орендної плати та нарощення ринкової вартості агрокорпорації використовують місцеві ресурси сільських громад для формування, привласнення та акумулювання надприбутків і посилення своєї ринкової й політичної влади в країні.
Про унікальні можливості сільського господарства як двигуна економічного зростання було заявлено Світовим банком у відповідній доповіді ще у
2008 р. При цьому наголошувалося, що загальносуспільні вигоди від аграрного розвитку можуть бути отримані, якщо уряди, окрім іншого, відмовляться від інвестицій, які справляють викривлені ефекти, і спрямують їх на продукування суспільних благ. Це важливе зауваження прямо стосується України, де наслідками державної та приватної інвестиційної політики в аграрному секторі стали численні структурні деформації, зокрема:
- технічне переоснащення господарств корпоративного сектора, підвищення продуктивності праці та вивільнення працівників супроводжуються монокультуризацією виробництва, зростанням техногенного навантаження на екосистеми та витісненням селян до низькодоходного неформального сектора економіки, що, крім негативного впливу на стан угідь, призводить до консервації сільської бідності та деградації людського капіталу села;
- нарощування обсягів експортоорієнтованих видів продукції призвело до викривлення галузевої та продуктової структури виробництва, наслідком чого є низький рівень споживання вітчизняних продуктів харчування, незбалансованість раціону та вживання в їжу імпортованих продовольчих товарів нерідко сумнівної якості, посилення продовольчої залежності країни;
- надмірна концентрація землекористування провокує зростання соціальної напруженості в суспільстві через обезземелення селян і реальних фермерів, поширення знелюдненості певних територій та створює загрози здійсненню суспільного контролю над ними;
- монополізація прав оренди землі великими землекористувачами утримує орендну плату (а відтак, і ринкову ціну на землю) на низькому рівні і звужує доступ невеликих сільськогосподарських підприємств, фермерських і особистих селянських господарств до ринку землі та її оренди.
Узагальнюючим проявом зазначених та інших деформацій і негативних тенденцій є різновекторна динаміка аграрного розвитку: сільськогосподарське виробництво загалом зростає, а окремі його галузі, село і сільські громади - занепадають. У сільській місцевості зберігаються високий рівень депопуляції, масштабне реальне і приховане безробіття, що зумовлює трудову міграцію населення, його збідніння; погіршується доступ до суспільних благ і послуг, посилюються деградація сільської інфраструктури та обезлюднення сіл. Разом з погіршенням стану сільськогосподарських угідь і довкілля це свідчить про ресурсовиснажливий характер аграрного зростання, наявність у ньому прихованих тенденцій саморуйнування.
Курс на швидке реформування вітчизняної аграрної галузі передбачає надання рівних можливостей різним за величиною та організаційно-правовою формою господарюючим у ній суб'єктам. З цією метою передусім необхідно обмежити економічну владу агропромислових корпорацій шляхом запровадження спеціального режиму регулювання їх комерційної діяльності та вилучення надприбутків. Створити умови для ефективного розвитку різних форм сімейних господарств шляхом докорінної зміни ситуації, що зумовлює відторгнення їх у різних складових системи функціонування аграрного ринку. Запровадити політику заохочення до модернізації та розвитку товарного виробництва тієї частини селянських господарств, яка проявляє до цього здатність і зацікавленість, переростання їх у міцні сімейні товарні (селянські або фермерські) господарства, економічна поведінка яких формується не тільки ринком, а й сукупністю соціальних відносин і екологічних обмежень.
Адже сільське господарство, на відміну від індустрії, пов'язане з живою природою і людиною; господарську діяльність на селі не можна розглядати поза загальною системою його соціальних зв'язків і екологічних можливостей.