Адміністрація Джо Байдена гучно заявляла про захист дечого під назвою «міжнародного порядку на основі правил». Але такої речі не існує. Не існує планетарних масштабів простору під управлінням загальних правил чи кількох ключових сил. І війна в Україні нагадала про це.
Так у своїй статті для Wall Street Journal пише професор Католицького університету Америки і науковий співробітник Інституту Гувера Якуб Григіель. На його думку, також не існує ніяких «глобальних загроз», перед якими всі країни однакові. Скоріше регіональні ревізіоністи погрожують своїм сусідам. Тимчасова рівновага в регіонах з власною динамікою сили обумовлюється місцевим історичним суперництвом. Така рівновага нестабільна й схильна скочуватися до війну. Їй потрібна увага й управління.
Впродовж останніх трьох десятиліть локальні порядки в регіонах: у Європі, на Близькому Сході й в Азії, - були відносно стабільні. А місцеві конфлікти були приборкані. Тому склалося враження, ніби існує світовий порядок. Ліберали розглядали цю глобальну стабільність як наслідок міжнародних правил, зростання кількості демократій й пожвавлення міжнародної торгівлі. Мовляв, це «світовий порядок на основі правил», створений демократіями й торговельним миром. Реалісти ж бачили світовий порядок, закріплений грубою рівновагою між великими державами: США, Росією і Китаєм. Їхні ядерні арсенали ефективно грали роль заспокійливого інструменту балансування.
Обидва цих погляди на світовий порядок роблять занадто великий анцент на глобальній природі цієї стабільності. Якщо ми подивимось на світ через призму регіональних порядків, картинка буде більш тривожною. Російські війни проти Грузії в 2008 році й України в 2014-му, іранська поведінка в Іраку, Ємені й Сирії, китайська військова експансія в Азії - все це ознаки зростання локальної нестабільності. Але дотепер це були непостійні поштовхи, спровоковані невпевненими ревізіоністськими силами, який стримувала американська сила. Нинішня війна Росії проти України стала першим повномасштабним військовим наступом з метою радикально змінити локальний баланс сил. Росія хоче бути вирішальною силою в Європі. І для цього їй потрібно домінувати над Україною.
Регіональні порядки крихкі з двох причин. По-перше, військові сили, швидше за все, будуть використані в локальному контексті, ніж в суперечці між далекими суперниками. Для локальних гравців ставки високі, а ризики можуть бути обмеженими. Ревізіоністська сила, швидше за все, буде добиватися своєї мети, такої як завоювання території чи взяття під контроль політичного життя сусідів, через війну, а не за допомою переговорів. А жертви агресій не змиряться з ворожою окупацією без бою. Зрештою, обидві сторони не так зацікавлені в попередженні війни, як у перетворенні її на корисний інструмент для досягнення своїх цілей. Війна - це постійна регіональна реальність.
США схильні розглядати стабільність як широку мету своєї великої стратегії. Як сказав президент Байден, мета - це «прагнення запобігти» початку Третьої світової війни. Але регіональні ревізіоністи в Євразії не бояться тиснути на власних фронтах, щоб розширити свій вплив. Загроза і в тому, що вони також оберуть війну замість покори, регіональний безлад замість втрати незалежності. США доведеться з’ясовувати, як втриматися чи навіть змиритися з нестабільністю в регіонах, важливих для їхніх національних інтересів.
Друга причини нестабільності регіональних порядків полягає в тому, що місцеве суперництво географічно обмежене, але довготривале. Місцеві конфлікти виправдано чи засновані на історичних посяганнях. Реальні чи вигадані образи, завдані в минулому, генерують жагу до помсти, мрії про велич підштовхують до територіальних завоювань, а національна самовпевненість мотивує вперту ворожість до агресивних сусідів. Коли джерело політичних дій - це претензія на національну велич, досягти дипломатичних компромісів стає дуже важко. Тривалі конфлікти починають здаватися прийнятнішими, ніж переговори. Локальні антагоністи бажають змусити іншу сторону заплатити якомога вищу ціну незалежно від того, вони атакують (як Росія) чи обороняються (як Україна). Розрахунок в тому, що вищий ризик принесе вищу винагороду. Агресор очікує отримати більший вплив й ширшу територію, а оборонець - незалежність й більшу безпеку.
Для далекої сили, такої як США, довготривала природа регіональних конфліктів у Євразії - це політичний виклик. Управління такими конфліктами вимагає послідовного втручання і постійної присутності. Але підхід США полягає в участі в регіональній геополітичній динаміці лише тоді, коли необхідно відновити рівновагу. Після цього вони переходять в інший регіон. А тому ми чуємо розмови про «об’єднання» Європи й «розворот» до Азії.
Дуже рідко в історії локальні конфлікти закінчуються назавжди. Таке бувало лише тоді, коли нищівна війна наново креслила кордони кров’ю. Франко-німецький конфлікт 19-20 століть перетворився в дружбу лише після двох огидних світових війн. Кінцевий результат був хорошим для Європи. Але щоб здобути його, конитенту довелося пройти через трагедію, яку можна було уникнути. Нинішня війна Росії проти України теж закінчиться. Але конфлікт між двома народами - ніколи. Найкраще, на що можна сподіватися, - це делікатна рівновага, яка буде вимагати постійної підтримки за допомогою західної економічної й військової допомогти для України.
Якщо Україна переживе російську агресію й залишиться незалежною державою, адміністрація Байдена буде мати спокусу оголосити це перемогою для світового порядку, заснованого на правилах і демократії. Але це буде помилка. Перемога буде належати лише Україні. Вона дасть крихку регіональну стабільність, а не оновлений світовий порядок.