Коли, нарешті, німці, європейці, ті, хто називають себе «реальними» політиками, зрозуміють, що у випадку з Путіним компроміс не є рішенням як таким. Нам треба зрозуміти путінську «політику вічності». Про це пише у передовій статті 15 березня німецьке видання «Die Welt». Тут можливі лише два варіанти.
Де зараз голоси тих «реальних політиків», які до 24 лютого казали, що не варто сприймати путінські загрози за чисту монету: «Він просто хоче домовитись»? Можливо, Путіну треба віддати Крим, схід України, смужку землі на південному сході. Він хоче чогось більшого? Тоді Україна могла б стати нейтральною Швейцарією або Фінляндією.
Але хтось із них слухав Владіміра Путіна? Читали його есе про Україну від 2021 року? Ключовий посил був: три східнослов'янські популяції — росіяни, українці, білоруси — це «один народ», спадкоємці середньовічної Київської Русі. «Ми ніколи не дозволимо використовувати наші історичні території і людей, які там проживають, проти Росії».
Владімір Путін дотримується циклічного погляду на історію, яку американський історик, котрій займається східно-європейською політикою, Тімоті Снайдер назвав «політикою вічності». У цьому путінському світогляді Росія є жертвою, яка завжди повинна захищатися від небезпек, що загрожують їй. У цій історії немає лінійного розвитку, є лише повернення до уявного ідеалу.
Протилежністю такому архаїчному історизму є «політика неминучості» Снайдера, яка формує мислення у Сполучених Штатах і нинішній Європі. У цьому розумінні історії час — це пряма лінія, яка сполучає минуле, сьогодення та майбутнє. «Справжні політики» не беруть до уваги цю істотну різницю в ідеологіях, коли розмірковують про Росію.
Путінізм не знає лінійного прогресу
Аргумент, який використовувався протягом двох десятиліть путінізму: під час холодної війни між Заходом та Сходом протягом 45 років був мир; навіть у найнапруженіші дні тієї епохи Німеччина мала хороший бізнес із Москвою — радянський газ йшов на захід. Висновок: якщо це було можливим тоді, то буде ще більш можливим після закінчення холодної війни. Цей висновок міг бути вірним для перших років путінізму, але не з 2014 року, не кажучи вже про 2022 рік.
Радянський Союз також будував відносини із Заходом на ідеології, яку можна охарактеризувати як «політику неминучості». Марксизм вірив у прогрес та зміни — у технології, котрі ведуть до соціальних змін, до революції, до комуністичної утопії. Путінізм своєю чергою відкидає такий лінійний прогрес у власній теорії, для нього існує лише вічна істина, така як зв'язок між Росією та Україною. Тому Україна — або її частина, на його думку, ніколи не повинна перебувати поза російською сферою правління.
Німеччина свого часу також подолала болісний процес переходу від циклічного до лінійного мислення. Після повної поразки країна відмовилася від циклічних поглядів на історію та великих територій, що століттями належали Німеччині. Раніше Німеччина теж жила в ілюзії «політики вічності», зліпленої Адольфом Гітлером із історичних та біологічних пазлів. Сьогодні саме історик-аматор (на щастя, цього разу біологія не відіграє головної ролі), своєю сліпою прихильністю до архаїчного історизму приносить у Європу нові страждання.
Історично незмінна мета
Путінізм — це по суті радянський комунізм. Аналогією поточних подій є не олодна війна, а Друга світова війна. Хто говорить про Путіна, той повинен говорити не про Хрущова і Брежнєва, а про Гітлера і Сталіна. Ті, хто зараз знову говорить про угоду з Путіним, повинні згадати, що означали компроміси для агресивних радикалів, зосереджених на історично незмінній меті.
Для цих правителів договори — лише віхи на шляху до «перемоги». Мюнхенська угода або пакт Гітлера-Сталіна були лише етапами для фюрера, одержимого своїми нав'язливими, плутаними ідеями. Мета виправдовує всі засоби — у тому числі й цинічну зраду та порушення договору. Таким проміжним кроком для Путіна стали Мінські угоди 2015 року. Коли нарешті німці, європейці, «реальні політики» зрозуміють, що компроміс не є рішенням. Є лише два варіанти: пожертвувати Україною чи боротися за неї. Все решта — ілюзії.
Тим, хто в це не вірить, слід дослухатися до оголошення Путіним війни у ніч на 24 лютого та розглянути її переконливі наслідки. «Росія не може почуватися у безпеці, не може розвиватися і не може існувати, якщо їй постійно загрожує Україна. (...) Мета російських спецоперацій — демілітаризація та денацифікація України», — повторював Путін протягом трьох тижнів.
Путіна вимірює не квадратними кілометрами, а історичними розмірами
Демілітаризація та денацифікація означає: Росія хоче скинути проєвропейський уряд в Україні (денацифікація) та створити беззахисну країну, лояльну до Росії (демілітаризація). Для Путіна не існує сценарію, за якого він задовольнявся б частиною України, а решті її територій дозволив би бути прозахіднимі. Він мислить не квадратними кілометрами, а історичними розмірами. Вся Україна належить Росії назавжди та належала завжди, вважає він. Компромісною була Мінська угода, яка забезпечила хиткий мир на вісім років, поки Путін не змахнув ці угоди зі столу, не перекинув стіл і не почав стріляти. Холодна війна мала раціональні правила — те, що ми бачимо сьогодні, — це не Радянський Союз часів холодної війни, а Радянський Союз і Німеччина часів Другої світової війни. Груба жорстокість влади повертається.
Час працює проти Путіна, чи є вихід?
Професор Йельського університету Тімоті Снайдер десятиліттями проводив дослідження в Європі та Росії, крім німецької та російської він говорить усіма східно-європейськими мовами. Його знаменита книга 2008 року «Криваві землі» дала можлівість Німеччині, котра протягом десятиліть інтенсивно загладжувала свою провину перед Західною Європою, Росією та Ізраїлем, по-новому поглянути на свої злочини у Східній Європі.
У книзі описується, як Сталін і Гітлер у 1930-х і 1940-х роках заморили голодом, розстріляли, отруїли газом або іншим чином убили 14 мільйонів людей на території між їхніми великими імперіями. У Польщі, Білорусі, Прибалтиці – та в Україні. Історична відповідальність Німеччини полягає у тому, щоб боротися за ці країни. І не підписувати угоди з людиною, яка знову перетворить Східну Європу на «Криваві землі».