Чи дійсно Європа вступає в нову небезпечну епоху нестабільності? З часів розпалу холодної війни з Радянським Союзом блок не виглядав настільки вразливим до ворожих сил. Загрози з боку Росії та Китаю, слабкість альянсу з США та внутрішні розбіжності викривають фундаментальні стратегічні слабкості ЄС, пише The Guardian.
Європа все більше нагадує ізольований демократичний острів в автократичному світі, де зростання хвилі авторитаризму, безкарності та порушення міжнародних правил загрожує потопити ЄС.
Деякі європейські лідери розуміють це, зокрема президент Франції Еммануель Макрон. Використання білоруським диктатором Аляксандром Лукашенком мігрантів для тиску на ЄС стало черговим підтвердженням такої тенденції.
І все ж тиск Лукашенка частково спрацював, адже канцлер Німеччини Ангела Меркель зателефонувала диктатору. Її односторонній крок, цілком очікувано, не сподобався країнам Балтії. Це була поступка диктатору, а не довгострокове рішення.
Якщо говорити про автократів, то безперервне залякування України президентом Росії Владіміром Путіним ризикує посилити напругу. Чергове нарощування російських військ біля українського кордону є свідченням цього. Нахабність Путіна випливає безпосередньо з того, що він не був достатньо покараний за незаконну анексію Криму в 2014 році.
Нестабільність поширюється і на Балкани на тлі цілком обґрунтованих побоювань, що Боснія і Герцеговина повертається до конфлікту через 26 років після Дейтонських мирних угод.
Рух до конфлікту підживлює і Москва. Більш масштабною, стратегічною проблемою є нездатність ЄС виконати обіцянки тісної інтеграції з регіоном.
Відносини Європи з Туреччиною також є напруженими, почасти завдяки турецькому президенту Реджепу Ердогану. Коли минулого року Ердоган погрожував членам ЄС — Греції та Кіпру, Макрон направив військово-морські сили до Середземного моря. Решта Європи просто спостерігала. Ердоган також втручається в азербайджано-вірменський конфлікт, який знову спалахнув минулого тижня. Тим не менш, Брюссель платить йому за те, щоб він «стримував» біженців із Близького Сходу, тому блок навряд чи готовий кинути виклик Ердогану.
Коло нестабільності, що стискає Європу, стосується не тільки реального чи потенційного збройного конфлікту. Однією з найбільших дилем є міграція. Незважаючи на кризу біженців у 2015 році, ЄС все ще не має узгодженої політики щодо мігрантів. Це гарантує більше неприємностей у майбутньому. Польща відмовляється від «квот на мігрантів». Проте, зіштовхнувшись із міграційною кризою на кордоні, Варшава, яка веде боротьбу з Брюсселем через питання верховенства права та демократії, закликала до солідарності ЄС.
Також тривожним є те, що більшість європейців, схоже, сприйняли відштовхування та жорстоке поводження з шукачами притулку, що порушує законодавство ЄС. Це відображає іншу проблему: посилення впливу правих популістів.
Якщо європейці не відстоюватимуть західні демократичні цінності у світі, захопленому автократами, хто ж тоді буде це робити? ЄС також не може розраховувати на Британію після Brexit.
Міністр оборони Британії Бен Воллес уклав угоди про озброєння з Варшавою та Києвом. Характерно, що Велика Британія направила до польського кордону війська, а не гуманітарну допомогу.
Епоха нестабільності Європи також багато в чому пов’язана з подіями, які не піддаються контролю ЄС. Мало хто прогнозував, що колишній президент США Дональд Трамп спробує підірвати «арсенал демократії».
Так само мало хто передбачав, що Китай стане настільки потужним, економічно агресивним, антидемократичним глобальним конкурентом.
Американський президент Джо Байден запевняє європейців, що НАТО, навіть після виходу США з Афганістану, є життєво важливим альянсом. Але його нещодавній відеосаміт із китайським лідером Сі Цзіньпіном показав, на чому насправді зосереджена увага США.
Президент РФ Владімір Путін бачить це і «відчуває запах крові». Постачання газу Європі – це лише одна точка тиску. Іншим інструментом впливу є приховані кібератаки. А безвідповідальне випробування протисупутникової ракети Росією і зневажливе ставлення до проблем безпеки Європи, стало першим зафіксованим актом «хуліганства» в космосі.
Нездатність Європи змусити Путіна заплатити серйозну ціну за агресію в Грузії та Криму, за знищення російської демократії, за втручання у вибори інших країн та напади на дисидентів – посилюють відчуття занепаду ЄС.
Щодо загрози з боку Китаю, у Заходу також немає «єдиного фронту». Така слабкість грає на користь інших автократів.
Європа й досі розділена. Жителі Східної Європи продовжують більше довіряти Вашингтону, а не Брюсселю, незважаючи на явні ознаки чергового трансатлантичного розриву, якщо демократи втратять Білий дім у 2024 році.
Бюрократія ЄС слабка. Німеччині не вистачає перевіреного лідера. У Франції Макрон зіштовхнеться із напруженими виборами.
І все ж саме ідеї посилення європейської політичної, безпекової та військової «стратегічної автономії», а також сильніший фінансово та економічно інтегрований ЄС, пропонують найбільш обнадійливий шлях вперед.
Міністри оборони ЄС обговорили план «Стратегічний компас» для посилення спільних можливостей. Але до узгодження посилення оборонної політики насправді дуже далеко, резюмує видання.
Росія знову почала стягувати війська та техніку до кордонів з Україною, нарощуючи угруповання, що залишилося там після весняних «навчань». Агресивність Росії на дипломатичному та військовому напрямках останніми тижнями суттєво зросла. Міграційна криза в Білорусі, напруженість на Балканах, стрімке зростання цін на газ у Європі – у всіх цих подіях простежується російський слід.
Думки щодо мети таких дій Кремля розходяться: одні експерти бачать у них спробу дестабілізації континенту, інші – ширму для спроби силового захоплення України. Напередодні колишній перший заступник голови АП Росії Владіслав Сурков опублікував нову статтю, в якій натякнув: Росія не відмовиться ані від агресії проти інших країн, ані від своїх імперських амбіцій.