Міжнародні ЗМІ цієї осені будуть багато говорити про більшовицький переворот в 3, який відбувся сто років тому. Читачі можуть чекати від преси будь-чого: від статей про ранній радянський кінематограф до обговорень пропагандистських плакатів і їхнього місця в історії мистецтва 20-го століття.
На тлі хвилі комуністичного кітчу навряд чи з'являться серйозні аналізи історії державності України у 1917-1921 роках і її актуальності сьогодні, зважаючи на геополітичну напругу. Українська боротьба за незалежність, здається, буде витіснена з більшовицької епохи, як це було впродовж останніх 100 років. Українська історія лишиться великою загадкою для європейського наративу.
Про це в статті для Atlantic Council пише Пітер Дікінсон, додаючи, що це водночас і помилка, і втрачена можливість.
"Це помилка, тому що події в Україні були вирішальними для формування наслідків російської революції. Український театр зіграв вирішальну роль в боях, які охопили Російську імперію після 1917 року. Тим часом, більшовицьке протистояння проти незалежності України викрило старомодні імперіалістичні інстинкти, приховані за привабливими радянськими слоганами. Попри присмак пролетарських банальностей, СРСР став колонізатором з того моменту, коли його війська перетнули кордон України", - йдеться в статті.
Втраченою можливістю відсутність обговорення історії української державності автор називає тому, що світ отримав би вигоду від кращого розуміння історії України. Нинішня конфронтація навколо країни наблизила світ до межі нової Холодної війни. Але основні історичні погляди на Україну лишаються неправильними. Ця відсутність розуміння контексту робить світову аудиторію уразливою до дезінформації і викривалення фактів. Мало знаючи про Україну, люди схильні погоджуватися з вигадками Кремля. Приміром, багато-кому варто було б подумати двічі, перш ніж вважати російськомовних українців за замовчуванням прихильниками Путіна, а бо ж перш ніж погоджуватися з твердженням, що Крим нібито "історично російський". Краще розуміння деталей історії України дозволило б широкій аудиторії відкидати такі заяви.
Автор зауважує, що навіть сьогодні, через 3,5 роки висвітлення в ЗМІ, численні коментатори продовжують розглядати Революцію Гідності в Україні і кремлівське гібридне вторгнення як частини широкої геополітичної боротьби між Росією і Заходом. А Україну в цій ситуації часто зображують як безпомічного пішака.
"Такі речі не просто заперечують українську силу. Вони також принижують одну з найбільш тривалих у Європі історій боротьби за незалежність і закріплює те, що стало найбільшим історичним прорахунком на континенті", - йдеться в статті.
Низька поінформованість про історію України - це наслідок непростого минулого. Оскільки країна колись була поділена між конкуруючими імперіями, українське минуле лишалося на рівні приміток в минулому інших народів. І в цьому немає нічого дивного. Зрештою, історію пишуть переможці. А навіть найбільші прихильники України навряд чи помістять її в таку категорію.
"Однак, байдужість до української історії - це одна з причин, чому ми опинилися в ситуації, коли знову доводиться говорити про віддалену, але вірогідну можливість ядерної війни. Тож варто почати звертати на неї увагу", - пише Дікенсон.
Раніше старший науковий співробітник канадського Інституту українських досліджень Університету Альберти, політолог Тарас Кузьо писав у статті для Atlantic Council, що західні експерти ігнорують головну причину війни Росії проти України. Російські погляди на України давні, широко прийняті режимом Путіна і навіть опозицією, і вони не зміняться швидко. Москва заперечує окремість українського народу від російського. Вона наполягає, що наша країна не по-справжньому незалежна. І в цьому криється головна причина російської агресії.