Сучасний світ і сучасна зайнятість потребують освічених людей. Без базової освіти дуже складно здобувати необхідні знання та набувати навички у подальшому. Однак сучасна сільська освіта суттєво відстає від міської, пише директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства, співавтор реформи децентралізації Анатолій Ткачук.
«Результати ЗНО випускників сільських шкіл упродовж останніх п’яти років значно нижчі порівняно з міськими, а результати ЗНО учнів ПТУ у сільських територіях виглядають просто катастрофічними», - пише автор.
Велика кількість малокомплектних шкіл надмірно навантажує місцеві бюджети. При середньоукраїнських витратах на одного учня в 23 тисячі грн на рік у сільських громадах показник становить понад 40 тисяч, а в окремих школах – близько 100 тисяч.
Карантини 2020-2021 років висвітлили ще одну проблему сільської освіти – неспроможність сільських громад і шкіл організувати онлайн-навчання через відсутність якісного Інтернету та організаційні проблеми. Тож онлайн-освіта в сільських територіях в сучасному виконанні збільшує розрив у якості між сільською та міською шкільною освітою.
«Школи розглядаються значною мірою як будівлі, що потрібно утримувати, а також платити зарплату вчителям. Використання можливостей шкіл для розвитку громади у більшості випадків навіть не розглядається», - наголошує Ткачук.
Сільські школи, попри можливості мати власні навчальні курси, не практикують курсів із ведення сільського підприємництва, не використовують можливостей для роботи на дослідних ділянках, у теплицях, деревообробних майстернях. Старшокласники не вивчають автосправи і не отримують водійських навичок.
Водночас заклади професійної освіти (ПТУ) здебільшого так само не орієнтовані на потреби місцевих ринків праці. Студентів навчають спеціальностям, потреби у яких немає. Обладнання для навчання застаріле і не забезпечує отримання навичок, потрібних працедавцям.
ПТУ не навчають своїх учнів реальної роботи, яка приносить фінансовий результат. Обладнання ПТУ не використовується для виробництва продуктів, які можуть бути реалізовані в інтересах училища і тих, хто працює на цьому обладнанні.
Серед сільських родин побутує думка, що якісна освіта не потрібна або що її в принципі не можна здобути. Це демотивує і дітей, і вчителів, що знижує і без того незначні можливості сільських шкіл.
Постійне скорочення кількості учнів веде до перманентного скорочення кількості шкіл і зниження потреби у вчителях. Школи, які приречені на закриття, швидко втрачають кращих учителів, і рівень освіти у таких школах знижується швидшими темпами.
Після закриття школи у селі її будівля швидко занепадає, перетворюється на руїну і не використовується громадою для інших цілей. А після запровадження заборони на використання будівель закритих шкіл під інші потреби, відмінні від освітніх, цей тренд руйнування пошириться не лише на периферійні села, а й на селища і невеликі міста, попереджає автор.
«Позитивні зміни, які вкрай потрібні в освіті в сільських територіях, можуть бути ключовими для змін у свідомості сільських жителів для розкриття власних можливостей для розвитку», - підсумовує Ткачук.
Чому не глобальна урбаністична криза, а цілеспрямована державна політика вже 30 років вбиває українські села? Навіщо діюча влада навмисно виживає селян з їхньої землі? Чому ставить підніжки фермерам, – а вони створюють робочі місця, і дає повний «зелений» механізованим до зубів агрохолдингам? Для чого збільшує податок на оренду, підштовхуючи селян продавати свої паї? Як така політика позначається на демографії села і загальній атмосфері, де є місце пияцтву, зневірі та розчаруванню? Чому здобута в селі освіта стала неконкурентною, а доступ селян до державних послуг – критично низьким? Читайте у статті Анатолія Ткачука «Село і люди. Основним ресурсом сільських територій сьогодні цинічно вважають землю, а не людей» у ZN.UA.