Сезон потрясінь на пострадянському просторі може спонукати Кремль сподіватися на більш спокійний 2021 рік - і переосмислити способи зберегти свій вплив за допомогою обмежених ресурсів. У серпні президентські вибори, затьмарені шахрайством, вивели на вулиці Мінська сотні тисяч людей, що призвело до масових протестів у Білорусі і змусило білоруського авторитарного лідера звернутися до Москви. У вересні конфлікт між Вірменією та Азербайджаном через Нагірний Карабах фактично перейшов у війну, втягнувши Туреччину в конфронтацію, в якій Росія довгий час була головним арбітром. А в листопаді вибори в Молдові принесли перемогу проєвропейській силі, завдавши черговий удар інтересам Москви, пише Radio Free Europe.
Політичні кризи в сусідстві Росії привернули увагу Кремля. Але більш обережний підхід, ніж у минулі роки, зазначають аналітики, збігається з переоцінкою своїх геополітичних пріоритетів та інструментів, доступних для їх досягнення. Російське розуміння впливу незабаром зміниться. Це природний наступний крок у постімперській трансформації.
Імідж відроджуваної Росії, яка готова захистити свої інтереси на пострадянському просторі, був підкріплений вторгненням у Грузію в 2008 році та кризою в Україні 2014 року, коли Росія захопила Крим та розпочала військове втручання для підтримки збройного повстання в Донбасі.
Російський президент Володимир Путін намагався захистити статус Росії як головного регіонального гравця, навіть коли публічно виступав за те, щоб дозволити іноземним країнам самостійно розібратися у власних проблемах, виступивши проти західного впливу.
Усі ці бурхливі події 2020 року породили щось подібне до «ідеальної бурі потрясінь», що тягнеться дугою від Мінська до Молдови через Південний Кавказ та Центральну Азію. І хоча Москва, здається, залишалася осторонь і спостерігала, як все розвивається, принаймні спочатку, аналітики кажуть, що менш напориста зовнішньополітична позиція Кремля свідчить про більш продуманий підхід, заснований на усвідомленні своїх меж, а не на геополітичному відступі.
Усі пострадянські країни Росія вважає іноземними державами після розпаду СРСР, саме тому Кремль тримає емоції окремо від політики.
Новий підхід Росії може бути в значній мірі зумовлений фінансовими імперативами. Євразійський економічний союз - економічний блок, задуманий Москвою, мав стати конкурентом Європейському Союзу і охопити близько 200 мільйонів людей по всьому колишньому СРСР. Але такий економічний блок не зміг розпочати більш глибоку інтеграцію, до того ж, інші члени блоку висловили занепокоєння щодо реальних політичних мотивів Москви.
Попри те, що західні санкції мало впливали на зовнішньополітичну позицію Росії, в поєднанні з пандемією COVID-19 вони вразили економіку країни таким чином, що Кремль перейшов до більш раціонального регіонального підходу.
Лідери колишніх радянських республік, які розраховують на підтримку Росії, зіштовхнулися з більшим тиском, оскільки ця підтримка пересихає. Росія вдалася до «економізації» своєї зовнішньої політики.
Однак, Москва, безумовно, не відступила від своєї регіональної ролі. На Південному Кавказі, Кремль, здається, спочатку вагався, але все-таки розширив свій військовий слід шляхом переговорів про введення миротворців до Нагірного Карабаху. Однак, це вагання фактично узаконило активну участь Туреччини в регіональній політиці, яка підтримувала Азербайджан. Путін продовжує активно підтримувати своїх лояльних колег у регіоні.
"Ми зробимо все, щоб підтримати вас як главу держави", - сказав він лідеру Киргизстану Сооронбаю Жеенбекову 28 вересня. Трохи більше ніж через два тижні Жеенбеков подав у відставку на тлі бурхливих протестів через суперечливі парламентські вибори. Москва фактично ніяк не підтримувала Жеенбекова.
І, подібно до Євразійського економічного союзу, інші транснаціональні проекти, де повинна була головувати Москва, також зазнали невдачі. План створення повноцінної союзної держави, до складу якої входять Росія та Білорусь, зіштовхнувся із серйозними перешкодами.
Дійсно, саме політична криза в Білорусі, а не війна в Нагірному Карабаху чи потрясіння в Киргизстані, найбільше вдарила по інтересах Кремлю. Режим, побудований авторитарним лідером Олександром Лукашенко за 26 років керівництва державою, багато в чому подібний до режиму, який реалізує Путін у Росії: політична система суперпрезидента, яка вороже ставиться до Заходу і зосереджена на придушенні інакодумства.
Служби безпеки, підпорядковані Лукашенко, застосували насильство проти протестувальників, намагаючись зупинити масові мітинги, які потрясли Білорусь після скандальних виборів 9 серпня. І якщо Путін вирішить балотуватися на п’ятий термін на посаду президента Росії в 2024 році, він може проаналізувати досвід Лукашенка, зробивши нещодавні кризи в сусідстві прикладом вирішення майбутніх внутрішніх викликів.
Не можна просто так проігнорувати важливість подій у Білорусі. Лукашенко діяв методами Путіна, щоб придушити протести. І якщо в Білорусі повстання виявилося можливим, то цілком вірогідно, що в 2024 році масові протести можуть початися і в Росії, резюмує видання.