В 1996 році політолог Семюел Гантінгтон запропонував кілька сильних тверджень щодо світу після Холодної війни. Він стверджував, що глобальна політика стала не просто «багатополярною», а «мультицивілізаційною». Тому що сили-суперники модернізуються відповідно до різних культурних ліній, а не просто намагаються інтегруватися з ліберальним Заходом.
«Баланс сил серед цивілізацій» змінився, а Захід почав вступати в період «відносного занепаду». Зародився світовий порядок, заснований на «цивілізаціях». І в ньому «культурно споріднені» суспільства більш схильні об’єднуватися в альянси чи блоки. Універсалізм Заходу, на думку Гантінгтона, закладав основу для конфлікту з іншими цивілізаціями, зокрема з Китаєм і ісламським світом.
Як пише в статті для New York Times Росс Даутат, всі вище перелічені твердження були основними тезами книги Гантінгтона під назвою «Битва цивілізацій і перебудова світового порядку». Ця праця стала альтернативою до тези про «кінець історії», висловленої філософом і економістом Френсісом Фукуямою. Він стверджував, що після Холодної війни суспільства неухильно почнуть переходити до моделі ліберальної демократії. На тлі вторгнення Росії в Україну теза Гантінгтона, здавалося б, повинна була отримати нову увагу, зважаючи на консолідовану реакцію Заходу, а також вагання Китаю й Індії. Але про Гантінгтона частіше згадують під час розмов про те, що Путін якраз добивається конфлікту цивілізацій. І не можна йому це дати. Або ж що російська спроба відродити «велику Росію» якраз спростовує політичну теорію політолога.
Наприклад, на останньому нещодавно наполягав французький дослідник ісламу Олів’є Руа під час інтерв’ю для Le Nouvel Observateur. Він називав війну в Україні «однозначним доказом того, що теорія про «битву цивілізацій» не працює». Тому що, згідно з припущеними Гантінгтона, православні країни не повинні воювати між собою. Але ось просто зараз Путін веде війну проти православного сусіда. І, до речі, це не вперше.
В статті для журналу Compact, який став улюбленим виданням лівих і правих радикалів, старший науковий співробітник Інституту Клермон Крістофер Калдвелл теж вказав на помилковість оцінок Гантінгтона щодо православної єдності. Але він також запропонував й іншу причину відкинути ідею про «конфлікт цивілізацій», припустивши, що така модель могла добре пояснити попередні 20 років. Але останнім часом, світ повернувся якраз до ідеологічного протистояння, в якому західні еліти проповідують неолібералізм, а різні режими й рухи намагаються цьому чинити опір.
Автор вважає, що це «права» інтерпретація глобального політичного ландшафту, ворожа до західного місіонерського завзяття. Але Але аналіз Калдвелла також нагадує популярну ліберальну тезу про те, що світ дедалі більше ділиться по лінії між лібералізмом і авторитаризмом, між демократією й автократією. І в ньому немає багато полюсів й ворожих цивілізацій. Однак, обидві тези пропонують гірші пояснення подій, ніж та, яку сформулював Гантінгтон. Жодна теорія 25-30-річної давнини не зможе ідеально інтерпретувати події у світі.
«Але для розуміння «напрямку» глобальної політики зараз, теза Гантінгтона підходить найкраще», - вважає автор.
Щоб зрозуміти чому, можна згадати роки, коли книга про «битву цивілізацій» тільки була опублікована. Нове століття тільки почалося. В США працювала адміністрація Джорджа Буша-молодшого, яка от-от мала поступитися команді Барака Обами. В ті часи аналіз Гантінгтона часто згадували, щоб пояснити підйом тероризму, пов’язуючи це з «ісламським опором» силі Заходу. Але на той час в усіх інших частинах світу його теза здавалася відносно слабкою. США не проявляли очевидного занепаду. Китай інтегрувався із західним світом й проводив лібералізацію до певної міри, не намагаючись прокласти власний цивілізаційний курс.
Росія під час першого президентського терміну Владіміра Путіна, здавалося, прагнула до союзу з Америкою і Європою, а також підтримувала певну демократичну нормальність. В Індії сили індуїстського націоналізму ще не сформувалися. Навіть в мусульманському світі були численні моменти: від «Зеленого руху» в Ірані до «Арабської весни», - які обіцяли повторити імпульс демократичних революцій 1989 року. Перші роки 21-го століття, іншими словами, дали досить багато доказів універсальної привабливості західного капіталізму, лібералізму й демократії. Відверта опозиція цим моделям була дуже маргінальною й обмежувалася групами ісламістів, лівих критиків глобалізації й урядом КНДР.
Останнє десятиліття, з іншого боку, зробило передбачення Гантінгтона щодо цивілізаційного різноманіття більш очевидними. Справа не лише в тому, що сила США очевидно скоротилася у порівнянні з суперниками й ворогами або що американські спроби поширити демократію грубую силою після 11 вересня 2001 року провалилися. Конкретні розбіжності між великими державами почали відповідати цивілізаційним закономірностям, описаним Гантінгтоном.
Китайська однопартійна меритократія, путінський некоронований царизм і тріумф диктатур після «Арабської весни» на Близькому Сході, популізм в Індії - все це не розрізнені досі форми «автократії». Але водночас це і чіткі культурні зміни, які відповідають типології Гантінгтона, його уявленням, що цивілізаційна спадковість проявить себе зі скороченням впливу Заходу.
Як щодо війни в Україні відповідно до моделі «конфлікту цивілізацій»? Що ж, тут треба визнати, що Гантінгтон допустив помилки у своїх передбаченнях. Його очікування, що цивілізаційні схильності візьмуть гору над національними, не виправдалися. Адже російськомовний схід України не менш запекло веде боротьбу проти путінських військ, попри культурну спорідненість. Цей приклад відповідає більш масштабній закономірності. Жодна незахідна велика сила досі не збудувала великий альянс на основі цивілізаційної спорідненості. Це означає, що третє і четверте передбачення політолога поки мають найслабший вигляд на сьогодні. Наприклад, він очікував, що Китай зможе мирним чином інтегрувати Тайвань або ж навіть притягти Японію в свою сферу впливу. Такий сценарій здається зараз мало вірогідним. Натомість менші країни, які «розриваються» між ліберальним Заходом й альтернативними цивілізаціями, схильні обирати альянс зі США, а не з Росією чи Китаєм.
Це говорить про стійку привабливість Заходу, здатність Америки зберігати переваги навіть й багатополярному світі. Але це зовсім не означає, що лібералізм зможе повернутися на свою домінуючу позицію, яку він займав на піку американської сили. Всі неоднозначні й слабкі реакції на путінську війну за межами євроатлантичного простору не обіцяють скорого встановлення єдиного ліберального міжнародного порядку. Хоч певні аспекти теорії Фукуями про «кінець історії» поширилися за межі ліберального Заходу, часто вони мали спотворену форму його поглядів на ідеалізм демократії й права людини.