Повномасштабна російська агресія проти України спричинила відчутні геополітичні зміни. Нові контури світу, розділеного на умовний вільний демократичний Захід і глобальний здебільшого авторитарний Південь, набули більшої виразності й чіткості. На тлі загроз планетарного масштабу посилюється співпраця та координація між країнами, які сповідують класичні західні цінності та засадничі ідеї. Водночас виявилося, що в них усередині є політичні сили, які симпатизують Росії й готові вдатися до вмиротворення агресора.
Наразі ці сили зосереджені на крайніх лівих і правих флангах політичної системи. Та, незважаючи на величезну ідеологічну прірву, що пролягає між ними, в правих і лівих популістів дуже схожі погляди на міжнародну політику. Схильні жорстко критикувати Захід, вони водночас поблажливо і з розумінням ставляться до авторитарних режимів і мотивів московської агресії. Популісти активно руйнують велич Заходу зсередини й створюють вікно можливостей для торжества авторитаризму в усьому світі.
Українці вже звикли до неоднозначних заяв експрезидента США Дональда Трампа стосовно російської агресії. Проте наприкінці серпня інформаційне поле сколихнули значно радикальніші й абсурдніші висловлювання іншого потенційного кандидата в президенти США від Республіканської партії — Вівека Рамасвамі. Молодий політик відверто запропонував віддати частину території України під контроль Росії в обмін на обіцянку Москви зупинити відносини з Пекіном. Також Рамасвамі говорив про відмову підтримувати Україну військово та фінансово, обіцяв здійснити візит до Путіна, скасувати санкції та повернути росіян на світові ринки.
Рамасвамі чомусь упевнений, що авторитарна Росія може стати надійним союзником Заходу. Це класична помилка, якої припускається багато західних політиків. Росія завжди ставилася до Заходу з презирством і мріяла про завершення ери домінування західної цивілізації в світі. Політики-популісти ніяк не збагнуть, що для Росії Захід є стратегічним світоглядним ворогом. І диктатура на кшталт путінської тримається, зокрема, завдяки активному пропагуванню цього образу в російському суспільстві. Для Москви як колоніальної імперії співпраця з авторитарним Китаєм виглядає цілком логічною й природною. Завдяки цій співпраці Кремль також бачить теоретичний шанс демонтувати світовий політичний устрій і закріпити в міжнародних відносинах право сильного. Неважливо, що в союзі Пекіна та Москви остання буде молодшим партнером чи васалом. Інше питання: чи дозволить Китай Росії за нинішніх умов бодай теоретично проводити антикитайську політику, як про це мріє Рамасвамі й деякі популісти? Дуже сумнівно.
Рамасвамі продемонстрував політичну безпринципність не лише щодо України. Багатьох шокувала його заява стосовно Тайваню. Мовляв, США мають захищати острів від китайського вторгнення лише до 2028 року. А потім можна відмовитися від своїх зобов’язань, бо до того часу Америка вже налагодить власне виробництво напівпровідників.
Найвлучніше про геополітичні фантазії Вівека Рамасвамі висловився американський експерт каналу Fox News і оглядач видання The Washington Post Марк Тіссен: «Як диплом першокурсника із зовнішньої політики. Цілковита дискваліфікація».
Останні висловлювання деяких потенційних кандидатів у президенти від Республіканської партії США демонструють їхню прихильність до налагодження співпраці з Росією. Вони не проти проміняти Україну на ілюзію залучення Москви до союзу, спрямованого проти Китаю. Ці політики, які вдають із себе правильних консерваторів, висловлюють готовність проігнорувати порушення Росією принципів міжнародного права, закладені в епоху політичного домінування Заходу.
Крайні праві Європи теж не проти порозумітися з Росією. З вуст лідерів партії «Альтернатива для Німеччини» неодноразово лунали фрази про необхідність припинити підтримку України та примусити Київ до переговорів. Також німецькі популісти вважають, що Німеччині не варто відмовлятися від російських енергоносіїв. І не розрізняють, хто є жертвою, а хто — агресором. Лунає з їхнього боку й критика на адресу США й НАТО. В такому ключі висловлюються й інші праворадикали, зокрема колишній учасник президентських перегонів у Франції Ерік Земмур. У розумінні європейських правих популістів не Росія, а США й НАТО передусім винні у вторгненні в Україну.
Політична мутація правих популістів особливо помітна у сфері зовнішньої політики. Їхні погляди на внутрішньополітичні проблеми загалом адекватніші. Але сучасні ультраправі Європи й Америки часто демонструють дивну прихильність до авторитарних режимів і тоталітарних практик. Їх чомусь постійно тягне домовлятися з різними диктаторами на кшталт Путіна чи Кім Чен Ина. А ще вони мають коротку історичну пам’ять, байдужість до жертв агресії та з легкістю зраджують принципи. Спекулюючи страхом можливого початку Третьої світової, праві популісти показують себе не сильними політичними лідерами, а слабкими наївними умиротворювачами агресорів. Такі погляди аж ніяк не вписуються в класичний консерватизм західного зразка з його повагою до норм міжнародного права, суверенітету й територіальної цілісності країн. Готовністю обстоювати ці принципи й цінності, не зраджуючи своїх друзів і союзників. Зокрема і з позиції сили.
З іншого боку, є ультралівий суспільно-політичний фланг, погляди представників якого на міжнародну політику, відповідальність Росії за агресію проти України та місце Заходу в сучасному світі також досить контроверсійні. Серед лівих популістів поширена дивна суміш ідей. Там є місце для всеосяжного пацифізму, категоричного несприйняття НАТО та лідерства США у світі. Ліві популісти постійно ставлять під сумнів велич Заходу, звинувачуючи його в несправедливості на планеті. У світі, який існує в уявленні ультралівих, саме «імперіалістичні» НАТО й США передусім винні в тому, що Росія напала на Україну. Вони нібито спровокували Путіна своєю політикою розширення Північноатлантичного альянсу. Не врахували позиції Кремля й не дослухалися до його побоювань щодо власної безпеки. Такі думки простежуються, зокрема, в американського філософа Ноама Хомського – відомого представника «лівих інтелектуалів». Цікаво, що Росія в уявленнях лівих борців зі світовим колоніалізмом та імперіалізмом чомусь колоніальною імперією не вважається.
У цьому ж руслі «лівацьких теорій» слід розглядати цинічне та штучне протиставлення війни в Україні та проблем чорношкірого населення. Зокрема продюсер церемонії вручення премії Оскар Вілл Пакер висловлював побоювання, що Голлівуд приділяє значну увагу війні в Україні через те, що вона стосується білих, але ігнорує решту конфліктів у всьому світі. В аналогічному руслі минулого року голова ВООЗ Тедрос Гебреєсус заявив, що «підвищена увага до України відволікає світ від проблем чорношкірого населення». Відзначилися геополітичною короткозорістю й західні феміністичні організації, які навесні 2022 року закликали не давати Україні зброї. На їхню спрощену думку, «війна — це погано, війна — це чоловічі ігри, а надання зброї лише посилить конфлікт».
Крім того, пропагандистська діяльність лівих, які контролюють сферу освіти й доволі агресивно намагаються поширити свій постмодерністський порядок денний на все суспільство, теж сприяє занепаду величі Заходу. Радикальні лівацькі рухи в США взагалі вважають, що Америка побудована на фальшивих цінностях. Її історія — це лише історія несправедливості, колоніалізму та гноблення. Також крайні ліві ведуть запеклу боротьбу з традиційними цінностями, які таврують як пережитки патріархату й білого домінування. Історичний досвід піднесення Заходу вважається шкідливим і непотрібним. Але, заперечуючи досягнення західної цивілізації, лівацькі рухи свідомо чи ні грають на руку авторитарним режимам і ворогам Заходу, послаблюючи останній внутрішньо.
Попри ідеологічну прірву, політичні сили крайнього лівого й правого спектру мають чимало спільного. Їхні погляди на російську агресію проти України переважно збігаються. Як і праві популісти, ліві також активно виступають проти військової допомоги Україні. Критикують політику санкцій щодо агресора. Закликають до негайних переговорів із Кремлем. І критично налаштовані щодо ідеї членства України в НАТО. Часом ультраліві й ультраправі Європи брали участь у спільних демонстраціях, на яких лунали проросійські гасла. Зокрема такий мітинг відбувся в лютому 2023 року в Берліні. Також ліві спекулюють на темі протиставлення інтересів США та Європи, руйнуючи трансатлантичну єдність.
2022 року колишній прем’єр-міністр Великої Британії Ентоні Блер заявив, що ера домінування Заходу добігає кінця. «Ми наближаємося до кінця політичного й економічного домінування Заходу. Світ буде щонайменше біполярним і, можливо, багатополярним. Вперше в сучасній історії Схід може бути на рівних із Заходом», — висловив припущення британський політик. Таке майбутнє справді може стати реальністю. Але станеться це насамперед не завдяки могутності чи об’єктивним перевагам Сходу, а через внутрішній занепад Заходу. Через власну зневіру та зречення цінностей, які зробили його успішним.