"Ера ліберальної демократії закінчилася", - сказав угорський прем'єр-міністр Віктор Орбан минулого тижня, почавши свій четвертий термін на чолі уряду. Це впевнене твердження прозвучало з уст самороголошеного чемпіона "неліберальної демократії", який консолідував в своїх руках владу близьку до тієї, якою користуються диктатори. Для цього він розпалював антиімігрантські, антиісламські і антисемітські упередження, переписував виборчі закони і ставив своїх соратників на чолі ЗМІ, правоохоронних органів, судів, інститутів культури, церков, шкіл і університетів. Те, що Орбан робить в Угорщині, відзеркалює глобальний тренд, - пише Washington Post.
Згідно з даними Freedom House, 2017-й рік був вже 12-м роком постійного скорочення свободи у світі. Це ера автократів, таких як Раджеп Таїп Ердоган, Володимир Путін, Ніколас Мадуро чи Абдель Фатах аль-Сіссі, які жорстоко викорінили залишки демократії у своїх країнах. У Китаї колективне правління відкрило шлях для культу особистості Си Цзиньпіна. "Арабська весна" завершилася ще більшим деспотизмом і хаосом. Лише в Тунісі з'явилася демократія. Freedom House вказує на те, що президент США Дональд Трамп теж шкодить свободі у своїй країні, атакуючи ЗМІ і верховенство закону, підтримуючи при цьому іноземних диктаторів.
Консенсус про "кінець історії" в 1990-х роках, який проголошував, що ліберальна демократія приречена на тріумф, став причиною того, що, як писала Мадлен Олбрайт у своїй новій книзі, фашизм отримав шанс заволодіти майбутнім. Було помилкою вважати, що поширення свободи неминуче. Але не менш помилково і вважати, що патріотичний сентимент про "дух 76" часів Томаса Джеферсона застарів, як комзоли і трикутні капелюхи "батьків-засновників". Ніхто у світі не жив у демократії у 18-му столітті, якщо говорити про загальне виборче право. Сьогодні 39% населення світу живе у вільних країнах, а ще 24% - у відносно вільних. І куди не поглянь, триває боротьба за свободу.
У суборту більш ніж 10 мільйонів іракців голосували на виборах, які були конкурентими і без насильства. Явка була низькою, але це все одно індикатор того, що демократія в Іраку, яка з'явилася після "чорних днів" американського вторгнення 2003-2007 років, а також після війни з Ісламською державою, все ще жива.
В Малайзії минулого тижня на виборах вперше в історії зазнала поразики "Об'єднана малайська національна рганізація". Вона керувала країною з 1957 року. Прем'єр-міністр Наджиб Разак, якого звинувачували в масових розтратах держкоштів, поступиться місцем 92-річному екс-прем'єру Магатхіру Мохамаду, який пообіцяв звілнити з в'язниці опозиціонера Анвара Ібрагіма і навіть передати йому владу в країні. Зважаючи на те, що Магатхір і сам якось кинув Анвара у в'язницю, це добрий знак примирення між старими ворогами.
Видання також нагадує про протести у Вірменії, які не дозволили екс-президенту Сержу Саргсяну стати прем'єр-міністром і таким чином лишитися на чолі країни. На відміну від України і Грузії, Вірменія після своєї революції не відмовилася від проросійської політики. Але це все одно прогрес для пострадянської корумпованої країни, яка страждає від корупції. Також продемократичні протести нещодавно прокотилися в Нікарагуа і Польщі, де демонстранти теж хотіли захистити свою свободу. Не можна сказати, що демократія перемогла в Іраку, Малайзії, Нікарагуа чи Польщі. Але той факт, що так багато людей в цих країнах з різною історією, релігією, етнічними і культурними відміностями, борються за одні і ті ж права - це знак, що самовизначення лишається універсальним покликом.
Раніше видання The Economist називало лібералізм найкращою ідеєю за останні 400 років. Однак, чи вижеве вона? Найбільший ворог лібералізму - не розпилення, а старомодна жадоба, притаманна деяким елітам в Давосі. Але, на думку видання, не правильно говорити про те, що єдина можливість народу звільнитися від суперечностей лібералізму - це "визволитися від лібералізму взагалі".
На Всесвітньому економічному форумі в Давосі професор політології Прінстонського університету Ян-Вернер Мюллер застерігав, що ліберали роблять грубу помилку, коли недооцінюють популістів. Не варто думати, що популісти не зможуть замінити більш компетентних людей в уряді. До того ж, на думку Мюллера, жоден популіст не може перемогти без підтримки когось з істеблішменту. Тож успіхи таких політиків - це також вина і традиційних еліт.