Для того, щоб засмутити дипломата ЄС – просто покажіть йому карту Європи. Він побачить кордон з Росією, яка, з одного боку, являє собою «фізичну» загрозу для східноєвропейських країн, а з іншого – може завдати серйозного «економічного» удару для інших членів ЄС. На південному сході все ще залишається невирішеною ситуація із Західними Балканами. Туреччина вже перейшла від статусу «неспокійного сусіда» до реальної загрози. В Україні досі триває війна, тоді як Білорусь, яка раніше здавалася непорушною в своїй автократії, починає втрачати власну стабільність. Навколо Середземномор'я простягається ціла низка країн від Близького Сходу до Північної Африки, чия політика також викликає занепокоєння, пише журнал The Economist.
Найнеобхідніша річ за таких обставин – злагоджена зовнішня політика. Натомість, дії країн ЄС наразі нагадують справжній дисонанс. Одні держави розглядають Росію як екзистенційну загрозу, а інші вважають її потенційним союзником. Та ж сама ситуація і з Туреччиною.
Європейський Союз є «заручником географії», коли мова йде про зовнішню політику. Але, ЄС є жертвою власних політичних помилок. Щоб зрозуміти це, варто лише простежити за тим, як європейські лідери вирішували проблему економічної кризи. Національні інтереси кожної окремої держави ЄС є причиною проблем злагодженості між країнами.
Під час кризи роль лідера взяла не себе Німеччина. Але саме ця країна завжди була найбільшою перешкодою для реформ. Проте, схильність Німеччини до поміркованості, її рекомендації щодо збалансованого бюджету та намагання не збільшувати заборгованість мають свої переваги.
Важливу роль в політиці Європи відіграє також і Франція. Країна має широкий вплив та постійне місце в Раді безпеки ООН. Французький уряд завжди був прихильником європейського суверенітету, вимагаючи, щоб Європейський Союз дотримувався синхронності у власних політичних рішеннях, що могло б забезпечити можливість гідної боротьби із загрозами з боку Китаю чи Америки. Але, на практиці, це означає слідування французькій політиці.
Виникає парадокс: Франція закликає Європу до єдності, але, насправді, вона і стала тою країною, яка зруйнувала цю злагодженість.
Євросоюз намагається вирішити проблеми на своїх кордонах за допомогою відслідковування зовнішньої політики інших країн, але без застосування «власних інструментів». Зовнішня політика ЄС існує лише настільки, наскільки це дозволяють країни-члени, при цьому будь-яке рішення вимагає одностайності. Натомість Європейський Союз проводить дипломатичні місії, часто без конкретних цілей. Таким чином, країни ЄС обтяжені відповідальністю без влади, резюмує журнал.