Два з половиною роки повномасштабної російсько-української війни є достатнім періодом, щоб навіть найоптимістичніше налаштовані зрозуміли: більшість держав світу та їхніх політичних еліт зацікавлені радше в досягненні певного мирного компромісу з Росією, аніж у її покаранні за акт агресії проти України. В міжнародній політиці позиції яструбів, які пропонують шлях до миру за допомогою сили, зараз не в моді. Натомість голоси голубів миру звучать досить гучно на різних континентах і в різних державах.
Коли розпочалося велике російське вторгнення, потрібен був певний час, щоб зрозуміти справжню реакцію світу на нього. Перші емоційні висловлювання політиків під впливом жахів найбільшої війни нинішнього століття є поганим індикатором для цього. Згодом, коли емоції трохи вщухли, на планеті викристалізувалося два підходи до завершення російсько-української війни.
Перший підхід умовно можна назвати яструбиним. Він передбачає досягнення миру за допомогою сили — завдання агресору військової поразки та подальше притягнення Москви до відповідальності. В межах яструбиного підходу — підтримка надання Україні всього необхідного озброєння й зняття будь-яких обмежень на удари по території РФ. Прихильники такої позиції усвідомлюють необхідність поразки агресора, оскільки вважають це надійнішою запорукою сталого й довготривалого миру в Європі та світі. Також вони впевнені, що покарання Росії має стати показовим уроком для решти авторитарних режимів, які теж не проти спробувати перекроїти кордони та розширити сфери впливу.
Інший підхід полягає в завершенні війни шляхом компромісу з агресором. Голуби миру зацікавлені в якнайшвидшому припиненні війни. Але питання покарання агресора для них або взагалі не стоїть, оскільки вони просто не вважають Росію державою-агресором, або є другорядним і непринциповим. Голубина позиція передбачає не притягнення Кремля до відповідальності, а досягнення з ним компромісу. На жаль, цей компроміс більшою чи меншою мірою планують досягнути ціною України.
Голуби миру вважають, що зупинити війну можна, де-факто визнавши за агресором контроль над усіма чи більшістю окупованих територій. А також допускають торги українською зовнішньополітичною суб’єктністю на кшталт обмеження права вступати у військово-політичні альянси, володіти певними видами зброї, розміщувати на своїй території іноземні війська. Небажання надавати Україні достатньо потужні різновиди озброєнь і в достатній кількості, обмеження фінансової допомоги теж може розглядатися як непрямий примус Києва до якнайшвидших переговорів із Росією. Водночас питання справедливості саме такого миру, його тривалості, а також серйозні гарантії безпеки для Києва не перебувають у центрі уваги голубів миру.
Останнім часом ми спостерігаємо виразне зміщення дискурсу навколо російсько-української війни. Якщо в перший рік від початку російського вторгнення з уст багатьох західних політиків часто лунали тези про необхідність покарання агресора, то зараз їх істотно поменшало. 14 листопада 2022 року Генеральна асамблея ООН більшістю голосів ухвалила резолюцію «Забезпечення засобів правового захисту та репарацій у зв’язку з агресією проти України», підготовлену Україною за співавторства більш як пів сотні країн. На підтримку такого рішення висловилися 94 країни, проти — 13, утрималися — 74. Однак відтоді питання виплати репарацій із боку Росії за акт агресії на міжнародній арені майже не звучить.
Українці з надмірним ентузіазмом сприйняли новину про те, що 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт президента Росії Владіміра Путіна. Вважалося, що такий крок свідчить про невідворотність покарання керівної еліти держави-агресора. Однак із часом виявилося, що ордер зовсім не гарантує арешту російського диктатора. На початку вересня цього року Путін показово здійснив візит до Монголії, яка є учасницею Міжнародного кримінального суду й ратифікувала Римський статут. Згідно з міжнародними зобов’язаннями, російського диктатора мали б заарештувати після прибуття на територію цієї азійської держави. Однак натомість він упевнено пройшовся почесною килимовою доріжкою й провів переговори з місцевим урядом. Це стало новим серйозним ударом по міжнародному праву й поставило під сумнів можливість притягнення російського керівництва до відповідальності за розв’язану ним війну.
З погляду національних інтересів України, ідеальним виглядає шлях примусу Росії до миру з допомогою сили. Проблема в тому, що прихильники яструбиної позиції щодо Москви нині в меншості. Держави, які справді усвідомлюють важливість притягнення РФ до відповідальності за війну — відносно рідкісне явище на геополітичній шаховій дошці. Лише ті країни, які раніше мали негативний історичний досвід взаємодії з Москвою, виступають за покарання агресора й упевнені, що поразка Росії — найкращий шлях гарантувати як безпеку України, так і власну. Йдеться про європейських сусідів РФ і тих, хто раніше входив до російської сфери впливу. Але й тут є винятки як серед країн (Угорщина, Словаччина, Грузія), так і серед деяких політичних сил, котрі налаштовані на економічну й не тільки співпрацю з державою-агресором.
Щодо Західної Європи, то відносний консенсус у яструбиному ставленні до Росії є хіба що серед політичних еліт Великої Британії. Лондон — важливий гравець на міжнародній арені. Але сучасна Британія — не настільки потужна у військовому та економічному плані країна, якою була в добу імперії. Тому в ухваленні рішень змушена оглядатися на своїх союзників, насамперед на Вашингтон. До певної міри яструбиної позиції дотримуються держави Скандинавії. Решта ж країн Західної Європи не має такої однозначності в цьому питанні, й там переважає голубина позиція замирення з агресором із різними варіаціями.
Серед політичних еліт США є два підходи. Прихильники яструбиної позиції щодо Росії є як серед республіканців, так і серед демократів. Однак панівною в Америці все ж таки є голубина позиція, яка часто вдало маскується під запевнення про «підтримку стільки, скільки буде потрібно» та «Росія не повинна перемогти». На практиці ж нинішня політика Білого дому спрямована не на покарання та поразку Росії, а радше на її занадто обережне стримування. Нерішуча позиція США впливає на весь умовний Захід. Але Вашингтон не може собі дозволити відверто тиснути на Київ, змушуючи його до переговорів із Путіним. Так само як і визнати, що російська агресія увінчалася окупацією частини України без жодних серйозних наслідків для Росії.
Якщо умовний колективний Захід намагається зберегти обличчя й відверто не декларує своєї прихильності до ідеї умиротворення Кремля, то такі країни, як Китай, Індія, Бразилія й майже весь Глобальний Південь, не приховують бажання досягти якнайшвидшої мирної угоди без покарання Росії. Вони навіть не здатні назвати агресора агресором, плутаються у визначенні суті подій, підміняючи слово «війна» різними евфемізмами. Для цієї великої групи країн плата за мир ціною українських територій чи заборони вступу до НАТО є абсолютно прийнятним варіантом.
У позиції умиротворення агресора є певна суперечність. Найшвидший і найнадійніший шлях до припинення війни лежить через завдання поразки Путіну на полі бою. Якби в лютому 2022 року у світі переважала яструбина позиція стосовно Росії, напевно, війну вже давно було б завершено. Однак голуби вважають, що до миру краще йти довгим шляхом, який передбачає взаємне виснаження сторін, які воюють. Або ж через спроби спокусити Росію поступками чи задовольнити її апетити українськими територіями та нейтралітетом. З іншого боку, західні голуби миру сумніваються в тому, що Москва може вчинити напад на інші держави НАТО, й застерігають від небезпеки ядерної війни, якщо надміру спровокувати Росію.
Щоправда, є ще один альтернативний шлях до завершення війни для тих, хто панічно боїться миру за допомогою сили: запровадження світового торговельно-економічного ембарго проти РФ. Щось схоже було зроблено в серпні 1990 року, коли Ірак вторгся до Кувейту. Тоді проти Багдада було запроваджено масштабне торговельне ембарго включно із забороною експорту нафти. Вплив санкцій на економіку Іраку був катастрофічним. За один рік ВВП на душу населення впав у 2,5 разу. Економіку Іраку було фактично демонтовано внаслідок такого жорсткого режиму обмежень. Якби ООН наважилася на аналогічний крок стосовно Росії в лютому 2022 року, це надзвичайно ускладнило б Путіну умови для ведення війни. Він був би змушений піти на перемовини, але з украй невигідної для себе позиції. Однак у світі геть немає політичної волі на такий крок. Немає навіть безумовного консенсусу, що РФ є агресором та окупантом. А деякі країни взагалі підтримують Москву.
Подобається нам це чи ні, але більшість держав і політичних лідерів світу мають передусім бажання не покарати Росію, а завершити війну. Як її буде завершено й на яких умовах, не є аж настільки принциповим для голубів миру. Завдання України в поточній ситуації — намагатися переконати світ: що далі гіпотетичний мир буде від принципу справедливості та норм міжнародного права, то більші ризики, що він виявиться короткочасним і нетривалим. А ще підштовхне до агресивних дій усіх охочих спробувати порушити усталені кордони та баланси на планеті.