Війна Росії проти України має безліч вимірів. Військовий аспект, безперечно, найважливіший, але він є лише одним із багатьох. Досвід двох із половиною років протистояння відкритій агресії (рівно 30 місяців припадає точно на День Незалежності) свідчить про не меншу важливість дипломатичного треку. Мобілізація підтримки світової спільноти — це результат не лише успіхів ЗСУ, а й цілодобової дипломатії в усіх можливих її проявах.
Своєю чергою, позитивний підсумок будь-яких переговорів, особливо у двосторонньому форматі, значною мірою залежить від рівня підтримки України в соціумах держав-партнерів. Громадську думку, яку постійно зчитують як наші друзі, так і вороги, формують преса, публікації експертів, пости в соціальних мережах. Нині вже не секрет, що Росія довго й ретельно готувалася до війни, впроваджуючи в західні ЗМІ та мозкові центри «незалежних» журналістів і експертів, готувала тисячі «сплячих» інфлюенсерів для Фейсбуку й Твіттеру, організовувала спонсорську підтримку дослідницьких програм, активно формувала хибне, але привабливе для певних політичних кіл багатьох країн бачення Росії. Нині з усім цим доводиться боротися як на Заході, так і на Сході, долаючи міцно вкорінені стереотипи.
Аксіома сучасної геополітики — важливість Східної та Південно-Східної Азії для світової політики й економіки. Глобалізація й Інтернет практично унеможливили ізоляціонізм, усунули віддаленість від зон конфліктів, і нині те, що відбувається в Європі, безпосередньо відгукується в Азії. Росія десятиліттями просувала свої інтереси в Індії та Китаї, постачала до Індо-Тихоокеанського регіону зброю, відкривала в багатьох країнах освітні центри й формувала експертне середовище. Міфи про «велику російську культуру», «боротьбу СРСР, а потім і Росії проти імперіалізму-колоніалізму», агресивне нав’язування вигідних і вигаданих історичних наративів і пряма політична корупція — далеко не повний перелік інструментів, які Москва використовувала для формування системи впливу на громадську думку та політичні кола. Ви знайдете всю цю гримучу суміш усюди, де існували або могли з’явитися точки серйозної напруженості, зростала ймовірність виникнення збройних конфліктів.
Особливі відносини з КНР — не путінська заслуга. Формулу «довірче стратегічне партнерство, звернене в XXI століття» породив у квітні 1996 року Борис Єльцин, коли летів до КНР із візитом. Пильна увага до регіону протягом десятиліть нині виявилася для Москви дуже доречною. Росія активно формувала громадську думку в Китаї, Індії, В’єтнамі, Малайзії, Індонезії та інших країнах на свою користь в антиамериканському, а після 2014 року — і в антиукраїнському дусі. Звісно ж, Москва завжди по-батьківськи ставилася до Північної Кореї.
На жаль, водночас із нашого боку можна говорити лише про епізодичні сплески активності в Азії, переважно в галузі економіки та культури, які не ґрунтувалися на стратегічному баченні регіону. Досить згадати, як довго було «не на часі» навіть таке очевидне рішення, як визнання суверенітету Японії над Північними територіями. Те, що треба було зробити не пізніше 2014 року, після Кримських подій, стало реальністю лише 2022-го. Проросійські радники Сіндзо Абе протягом усієї його каденції на чолі уряду Японії небезуспішно переконували його в договороздатності Путіна саме з питання Північних територій, що стримувало Японію від активної підтримки України. Нині цих радників ніхто не слухає, та це не означає, що РФ припинила спроби впливати на громадську думку країн Азії, зокрема і Японії, через активну присутність в ефірі демократичних країн регіону.
Більша, ніж на Заході, важливість соціальних мереж у державах Східної Азії з погляду формування громадської думки — лише один із місцевих феноменів, на який слід зважати. Ще один — це вкрай слабкий рівень політологічного та стратегічного аналізу, характерний для значної частини місцевих університетів і мозкових центрів. Протистояти Росії в соціальних мережах цілком можливо, якщо нарешті врахувати, що, приміром, у Китаї акаунти слід вести китайською мовою, в Японії — японською, в Кореї — корейською і враховувати ступінь популярності різних платформ, а також особливості передплатників тих чи тих соціальних мереж. Звісно ж, важливим є професійний підхід до формування меседжів, урахування історичних, культурних і релігійних чинників, але все це завдання, які цілком можна виконати. Значно складніше протистояти проросійським наративам, які формують «експерти» з авторитетних (часто — для невтаємничених) мозкових центрів і престижних (часто — за інерцією) західних університетів і фондів.
Приміром, у провідних японських ЗМІ час від часу з’являються публікації представників іноземних (як західних, так і східних) мозкових центрів, які рекомендують Японії припинити підтримувати Україну й зосередитися на місцевих проблемах. Зокрема цілком респектабельна, на перший погляд, американка, яка раніше мала стосунок до RAND і Carnegie Endowment, а нині директорка програм військового аналізу вашингтонського мозкового центру Defence Priorities Дженніфер Кавана в статті для Nikkei досить гостро висловилася за те, щоб Японія та Південна Корея припинили витрачати гроші на Україну й натомість зайнялися питаннями місцевої безпеки під гаслом «Азія передусім». Для фахівців тут усе зрозуміло: цей Defence Priorities завжди виступав за те, щоби здатися Путіну, але для менш обізнаних її думка — це думка американського експерта з вашингтонського мозкового центру, на яку можна спертися, критикуючи уряд Фуміо Кішіди. Такі публікації найчастіше використовують у внутрішньополітичній боротьбі й напередодні виборів із очевидною метою маніпулювати думкою громадськості. У цьому їх основна небезпека.
Як другий приклад можна навести доволі плідного на публікації індійського почесного професора з питань стратегічних досліджень Брахму Челлані, який, серед іншого, також радить Японії облишити Україну й зосередитися на Тайвані. Очевидний збіг аргументів і рекомендацій, що містяться в таких публікаціях, полегшує їх критику. Однак вона має походити від політологів і експертів, а не від представників уряду, інакше будь-які контраргументи громадськість сприйматиме як атаку на свободу слова (перевірено практикою), й вони навіть можуть мати протилежний ефект. І це одна з проблем, яку слід вирішувати незалежно від того, коли закінчиться війна. Ось нещодавно Олег Дерипаска назвав торгівлю з Азією «рятівним колом» для напівзадушеної санкціями Росії. І це стосується не лише Індії та Китаю.
Украй важливо сформувати правильний наратив нашого бачення війни для громадськості країн Азії. Передусім це акцент на її колоніальному, імперському характері. З урахуванням історичної пам’яті, яка ще живе в Азії, підтримка України з боку США й Британії може сприйматися неоднозначно, тож цей акцент варто пом’якшити. Водночас, судячи з коментарів у соціальних мережах, історія трьохсотрічного поневолення України Росією в Азії практично невідома, на відміну від ідеї Путіна, буцімто «Україну створив Ленін». Важливо, щоб із країнами регіону виникали стійкі академічні й наукові зв’язки, а участь наших експертів у регіональних форумах і їхні публікації в місцевих виданнях розглядалися як найважливіша частина високої дипломатії.
Досвід показує, що навіть за наявності обмежених ресурсів можна досягати мети. Хоч би що писали проросійські «експерти», Японія лише посилює підтримку України, формує нову оборонну політику, скоординовану не тільки з провідними країнами Заходу, а й з Австралією, Новою Зеландією, Південною Кореєю та Філіппінами. Серед останніх новин — рішення Міністерства оборони Японії створити дослідний центр для розроблення оборонного обладнання, що використовуватиме найпередовіші технології. Як пишуть ЗМІ, цей крок робиться на тлі того, що Росія, Китай та інші країни хочуть розробити «зброю, здатну змінити характер бойових дій». Приклади такої зброї — безпілотники та гіперзвукові ракети.
У Японії також усвідомлюють потребу розробити обладнання, яке потенційно «змінить правила гри». Новий центр відкриють уже в жовтні. Серед перспективних розробок — автономні транспортні засоби, здатні орієнтуватися в темряві, використовуючи штучний інтелект для вивчення зображень, GPS та інших даних. Іще одна мета — розробити нову технологію виявлення підводних човнів. Для кожної галузі досліджень буде створено спеціальні підрозділи, передбачається можливість співпраці з іншими лабораторіями, наприклад, із аналогічними структурами Міністерства оборони США. Гадаю, зайве казати про те, наскільки важливим є такий крок. Потрібні системні зусилля з формування стратегічних партнерств у Азії, вони будуть украй важливими для майбутньої архітектури безпеки, яку нам треба буде побудувати після війни.