Владімір Путін має підстави для гарного настрою.
Російські війська, нехай і з великими втратами, але потроху просуваються на сході України. Економіка встояла під санкціями й навіть демонструє зростання. Російські громадяни в масі своїй апатичні, підтримують путінський режим і війну з Україною. Російська еліта сповнена ультрапатріотичного шалу та зберігає лояльність Кремлю. Із західних в’язниць удалося звільнити співробітників російських спецслужб — насамперед кілера Вадіма Красікова — й видворити яскравих представників несистемної опозиції.
Та й загалом обмін ув’язненими приніс хазяїну Кремля більше плюсів, ніж мінусів. (Що, звісно, не скасовує необхідності звільняти з Росії політв’язнів і захоплених російськими спецслужбами заручників. Причому не лише американців і німців, а й українців.)
Звісно, Захід стурбований прагненням російської влади захоплювати іноземних громадян як «обмінний фонд». Але зовнішній аудиторії російський президент продемонстрував свою договороспроможність, а внутрішній російській показав готовність витягати з в’язниці відданих владі людей. Витуривши з Росії політв’язнів, Путін водночас іще й дискредитував їх в очах росіян як «американських шпигунів».
Побічним, але приємним для нього ефектом стало те, що виселені на Захід російські опозиціонери, принципові противники режиму та «зрадники», зіграли на боці Кремля. Вже на першій прес-конференції трійці — Іллі Яшина, Владіміра Кара-Мурзи та Андрєя Півоварова — було озвучено заяви, здатні додати скрипу до й без того не надто злагодженого механізму міжнародної підтримки України та режиму санкцій проти Росії.
Якщо Яшин закликав не здавати Росії Україну, інакше наступними можуть бути країни Балтії та Польща, й казав, що Москві та Києву потрібно сісти за стіл переговорів, то Півоваров попросив Захід послабити санкції проти Росії. Він запропонував «простягнути руку» росіянам, надавши їм можливість побачити світ, здобути освіту й у такий спосіб розвінчати «міф про обложену фортецю»: «Не варто асоціювати людей у Росії з тією політикою, яку вона веде».
Та й Кара-Мурза назвав санкції «несправедливими та контрпродуктивними», оскільки вони дають російській пропаганді змогу показати, що росіяни опинилися «в кільці ворогів». На його думку, санкції проти чиновників мають бути персональними. (Пізніше в інтерв’ю BBC він усе-таки заявив, що «відповідальність за те, що творить путінський режим в Україні, лежить і на російському суспільстві, значна частина якого воліє заплющувати очі на те, що відбувається. Але відповідальність також і на країнах Заходу, які роками вели справи з Путіним, чудово знаючи, хто він та якими є його плани».)
Цілком зрозумілим є прагнення Яшина, Кара-Мурзи та Півоварова зберегти статус російських політиків і, перебуваючи в еміграції, не викликати своїми різкими заявами відторгнення тих росіян, які, навіть будучи противниками Путіна, не готові відмовитися від окупованих територій Донбасу та Криму. А російський політолог та іноагент Аббас Галлямов виправдовує опозиціонерів-емігрантів тим, що «вони казали про те, як зробити санкції ефективнішими».
Однак після звірств росіян у Бучі, Ірпені, Ізюмі й десятках інших міст і сіл, щоденних обстрілів Харкова, Херсона, Дніпра, Запоріжжя, Краматорська, викрадень і вбивств проукраїнськи налаштованих громадян на тимчасово окупованих територіях Донбасу та Криму заяви Півоварова й Кара-Мурзи щодо пом’якшення санкцій, м’яко кажучи, неприємно вразили та обурили. А заодно й продемонстрували, чому українці з підозрою ставляться до будь-якого російського опозиціонера.
Заклики російських опозиціонерів «не асоціювати людей у Росії з тією політикою, яку вона веде» особливо зворушливо виглядають на тлі постів «простих росіян» у соцмережах.
Наприклад, такого Стєпашкі Соєвого, який поділився таємним бажанням (орфографію збережено): «Хочу поймать себе милую 16-летнюю хохлушку, у которой погиб отец под бахмутом, снять с неё нижнее бельё и колготки, оставить на ней лишь футболку с надписью «Всё Будэ Украина», и рывком лишить её девственности, целуя её слёзы, и глядя ей в глаза где зрачки расширяются до размеров России-матушки». На аватарці «простий росіянин» Стєпашка Соєвий з любов’ю обіймає свою маленьку доньку.
Війна проти України — це відповідальність не лише Путіна, Шойгу, Гєрасімова, Патрушева, Кірієнка та сотень інших представників російської еліти — «патріотів» і «консерваторів», «технарів» і «сислібів». А й усіх російських політиків і чиновників, які не тільки ухвалювали рішення про широкомасштабне вторгнення в Україну, а й брали участь у зміцненні економічної та фінансової ситуації в РФ після запроважених Заходом санкцій.
Війна проти України — це відповідальність і «простих росіян», які голосують за Путіна та парламентські партії. Підписують контракти з міноборони й обстрілюють українські лікарні, школи, житлові будинки. Працюють на військових заводах і допомагають грошима та спорядженням «нашим хлопчикам», які вбивають, калічать, ґвалтують українців. Звинувачують «хохлів» у загибелі своїх рідних і з нетерпінням очікують грошей на поховання. Вірять, що «Росія встане з колін» і в її «богообраність». Розуміють жах розв’язаної війни з Україною, але не бажають визнавати провини своєї країни.
Безперечно, є ті, хто не боїться казати правду й називає чорне чорним, а біле білим. Як, наприклад, 39-річний піаніст Біробіджанської філармонії Павєл Кушнір. На своєму YouTube-каналі «Иноагент Малдер» він протестував проти вторгнення Росії в Україну, розповідаючи про масові вбивства українців у Бучі й називаючи Путіна фашистом. Наприкінці липня Кушнір помер у СІЗО Біробіджану внаслідок сухого голодування. Є ті, хто зі зброєю в руках іде воювати проти путінського режиму, як бійці легіону «Свобода Росії» та «Російського добровольчого корпусу». Але дії цих порядних людей не скасовують відповідальності мільйонів.
Тому для українців, які вимагають справедливості за принесені жертви, не стоїть питання, чи варто скасовувати або пом’якшувати санкції проти російських громадян: вони їх заслужили.
Пом’якшення ж санкцій означає не лише те, що буде проігноровано всі людські жертви, яких зазнала Україна. Пом’якшення санкцій затвердить у росіян відчуття безкарності та вседозволеності. Це зміцнить режим Путіна, оскільки його громадяни отримають менше приводів для невдоволення війною, а Кремль зможе продемонструвати, що Захід готовий «прогнутися» перед російською силою. В остаточному підсумку це посилює позиції тих, хто закликає до якнайшвидшого укладання миру з Росією.
В такій ситуації для нашої країни недостатньо мінімізувати в західному суспільстві й політикумі наслідки останніх заяв представників російської опозиції, які сиділи в російських в’язницях і мають романтизований ореол принципових противників Путіна. Хоч як би це було важко, та необхідно працювати з російською опозицією в еміграції, яка має змогу впливати на вироблення політики Заходу щодо Росії. Хоча б для того, щоб у майбутньому її представники не заважали подальшому посиленню західних санкцій проти агресора.