За кілька тижнів до вторгнення Росії в Україну угорський прем’єр-міністр Віктор Орбан провідав Владіміра Путіна в Москві. Інші зустрічі з західними лідерами були напруженими й конфліктними. Але атмосфера розмови з лідером Угорщини була майже веселою.
Уряд Орбана якраз був в процесі протистояння з ЄС через звинувачення у підриві демократії й верховенства закону в своїй країні.
«Часи важкі, але ми в дуже хорошій компанії», - сказав Орбан на заключній пресконференції, змусивши Путіна сміятися.
Як пише Financial Times, угорський прем’єр-міністр вже став лідером ЄС, який найдовше залишається при владі. Він хвалився своїми багатьма зустрічами з Путіним.
«Я не збираюся йти з посади. Маю велику надію, що ще багато років ми зможемо працювати разом», - сказав Орбан.
Його очікування щодо довгого правління в Угорщині, швидше за все, справдяться у найближчі вихідні. Партія «Фідеш», яку він очолює, має великі шанси перемогти на виборах, користуючись повним контролем над виборчою системою і ЗМІ. Аналітичний центр Freedom House через цей контроль вважає Угорщину «частково вільною» країною.
Угорські вибори і домінування на них Орбана нагадує, що авторитарний стиль політики, який тісно пов’язують з Путіним, має прихильників по всьому світі, навіть у демократіях на Заході. З 2000 року підйом авторитарних лідерів став центральною рисою глобальної політики. У Москві, Пекіні, Нью-Делі, Анкарі, Будапешті, Манілі, Вашингтоні, Ер-Ріяді й Бразилії авторитарні лідери (як не дивно, кожен з них чоловічої статі) змогли здобути владу.
Зазвичай такі лідери націоналісти або культурні консерватори, нетерпимі до меншин, незгоди або інтересів іноземців. Вдома вони наполягають, що захищають «просту людину» проти «глобалістських» еліт. За кордоном вони позиціонують себе як втілення своїх націй. І куди б вони не йшли, вони намагаються плекати свій культ особистості.
«Цілком можливо, що провал російського вторгнення в Україну назавжди дискредитує авторитарний стиль політики. Але ці надії потрібно балансувати розумінням, що цей рух і політичний стиль за останні 20 років вже пустив глибоке коріння», - йдеться в статті.
Ера автократів почалася 31 грудня 1999 року, коли Путін склав присягу президента Росії. Дуже символічно, що він отримав владу якраз на початку 21-го століття. Так він став архетипом нового виду авторитарного правителя, який змінить глобальну політику впродовж наступного покоління. За наступні більш ніж 20 років російський лідер став безсмертним символом й навіть натхненником цілого покоління диктаторів, які захоплювалися його націоналізмом, зухвалістю, насильницькою риторикою й презирством до «політкоректності».
В 2003 році Реджеп Таїп Ердоган став прем’єр-міністром Туреччини. Через рік в Брюсселі він просував турецьку заявку на вступ в ЄС. Коли його запитали про можливий протест проти турецького членства, він дав добре адаптовану до почуттів західних лідерів відповідь.
«Якщо ЄС хоче стати християнським клубом, а не заснованим на спільних цінностях об’єднанням, тоді нехай його відповідь буде «ні»», - сказав Ердоган.
Через 18 років після того припущення, що Ердоган розділяє ліберальні цінності ЄС, здається абсурдом як для людей в самій Туреччині, так і в Брюсселі. За останні роки турецький президент ставав дедалі більш авторитарним й різко антизахідним у своїй риториці. Він ув'язнив журналістів й політичних опонентів, а тепер керує країною з велетенського нового палацу, побудованого для нього в Анкарі.
Щось подібне відбулося й з Сі Цзіньпіном. У 2013 році, через рік після обрання лідером Компартії Китаю, він провів зустріч з західними журналістами в Домі народних зборів у Пекіні. Його послання було умисне заспокійливим. Він говорив спокійно на тлі малюнку Великої китайської стіни за ним.
«Твердження, що сильні країни схильні добиватися гегемонії, не стосується Китаю», - проголосив він.
Але вже через рік після того Китай почав будувати військові бази в спірній акваторії Південно-Китайського моря. Вдома Сі Цзіньпін відмовився від моделі колективного управління й почав будувати культ особистості навколо «дядька Сі». Перехід до авторитарного правління закріпився, коли в 2018 році в Китаї скасували обмеження щодо допустимих термінів на чолі країни. Тепер потенційно Сі Цзіньпін може правити країною до смерті. Коли різниця між державою і лідером розмивається, відмова передавати владу наступнику стає «коронною рисою» авторитарного правління. Путін і Ердоган теж змінили конституції своїх країн, щоб можна було не залишати трон. Дональд Трамп кілька разів «жартував», що США теж повинні змінити свою конституцію. Так він би зміг залишатися президентом довше двох термінів. Його відмова визнавати виборчку поразку напряму призвела до спроби прихильників Трампа штурмувати Капітолій 6 січня 2021 року.
Авторитаристам потрібно, щоб їх вважали незамінними. Потрібно переконати народ, що лише вони можуть всіх врятувати. Розмиття різниці між лідером і державою робить заміну влади смертельно небезпечною або неприпустимою. Авторитарні лідери часто виправдовують свої жорстокі методи, стверджуючи, що їхні країни в такій глибокій кризі, що більше не можуть собі дозволити дотримання ліберальних ідеалів, таких як верховенство закону. Вони також часто грають на глибокому страху домінуючої більшості втратити свій статус через великі економічні й культурні втрати.
В Індії партія прем’єр-міністра Нарендри Моді BJP застерігала про так званий «любовний джихад». Мовляв, мусульмани позбавлять індійців-індуїстів домінування, розмиваючи суспільство через шлюби. Орбан скаржився на мігрантів, які нібито загрожують виживанню угорського народу. Перспектива того, що в США «меншини будуть домінувати» вже в 2045 році, допомогла підвищити соціальну й расову напругу, які допомогли Трампу перемогти на виборах. Бажання «розібратися» з іноземцями чи меншинами, такими як мігранти чи мусульмани - це невід’ємна частина привабливості автократів. Їхнє позування в стилі «мачо» робить їх втіленням традиційних ідей про чоловічу силу, яка зневажає фемінізм й права ЛГБТ. Путін успішно культивував підтримку серед культурних консерваторів на Заході, регулярно засуджуючи помилкову «політкоректність», особливу увагу приділяючи правам гомосексуальних людей і жінок.
В 2019 році, відповідаючи на питання про те, якою Путін бачить суть західного лібералізму, один з ідеологів «путінізму» Костянтин Малофєєв сказав: «Відсутність кордонів між країнами й відмінностей між чоловіками й жінками». Але, напевне, найпотужніший спільний фактор серед всіх автократів - це ностальгічний націоналізм. Кожен у свій спосіб, але всі вони використовують відому обіцянку Трампа «зробити Америку знову великою». Сі Цзіньпін говорив про «велике відродження китайського народу», що по суті було обіцянкою зробити Китай «великим знову». В Індії Моді очолив націоналістичний рух, апелюючи до індуїстської гордості й трохи міфологізованого минулого - до Британської й Монгольскої імперій.
Однак, найбільш небезпечну форму ностальгічного націоналізму збудував сам творець сучасного авторитаризму - Путін. Вторгнення в Україну стало логічною кульмінацією багатьох найгірших аспектів авторитарного правління: він апелює до вигаданої національної надзвичайної ситуації, яка вимагає радикальних дій, він прославляє силу й насильство, зневажає лібералізм й закон, він персоналізував своє правління, яке не допускає критику чи зустрічні пропозиції.
«Через те, що Путін був архетипом для багатьох авторитарних правителів, які пішли його стопами, наслідки його успіху чи провалу стануть глобальними. Західна реакція на російське вторгнення була швидкою й потужнішою, ніж Путін очікував. Це у поєднанні з російськими військовими труднощами підвищує надії, що він і його авторитарний стиль будуть назавжди дискредитовані війною в Україні», - йдеться в статті.
Ці надії виправдані. Але варто зауважити, що інші члени «диктаторського інтернаціоналу» вперто залишаються нейтральними в цій війні. Вони відмовляються засуджувати Путіна, але строго дотримуються міжнародних санкцій. Серед мовчазних спостерігачів Моді, Жаїр Болсонару в Бразилії й навіть Трамп, який хвалив Путіна як генія стратегії в день початку вторгнення в Україну. Нейтралітет зберігає найбільш важливий союзник Путіна - Сі Цзіньпін, який зустрівся з ним в Пекіні за кілька тижнів до початку війни. А потім ще є Орбан. Угорський лідер виконує санкції ЄС проти Росії. Однак, в Києві його звинувачують в блокуванні постачання зброї українській армії й займанні «відверто проросійської позиції». Український депутат Ірина Верещук навіть запідозрила, що в Орбана є свої претензії на українську територію. І він таємно «мріє про наше Закарпаття».
Такі занепокоєння відображають той факт, що авторитарне правління історично асоціюється з насильством, завоюваннями й міжнародною анархією. Диктатори 1930-х років, серед яких був Муссоліні, Франко, Сталін і Гітлер, втягнули свої країни й весь світ у криваві війни. Путін тепер повторює цю смертельну закономірність. Його вторгнення в Україну нарешті спровокувало США і ЄС на опір авторитаризму. Байден викликав хвилю критики, сказавши у Польщі: «Господи, цей чоловік не може залишатися при владі». Але слова американського президента стали вираженням його переконання, що світ знову бере участь у визначальній битві між авторитаризмом і демократією.
Є вагомі причини вірити, що ліберальна демократія у світі переможе. Авторитаризм - патологічно недосконала модель. Вона не може вирішити проблему спадковості. Крім того, їй бракує балансу сил і перевірок, які дозволяють демократіям відкидати провальні політичні підходи й правила. Чим довше диктатор при владі, тим більше шансів, що він скотиться до параної й мегаломанії.
Рішення Путіна атакувати Україну посилює цю небезпеку. Але вирвати владу з рук диктаторів дуже важко. Ера авторитаристів триває вже більше покоління. Буде ще більше потрясінь й страждань, перш ніж вона відійде в минуле.