У неділю, 30 червня, у Франції відбувся перший тур позачергових виборів до Національної асамблеї. Перемогу здобула права партія «Національне об’єднання», яка отримала близько 34% голосів. На друге місце вийшов «Новий народний фронт» з 28%, що згуртував навколо себе ліві політичні сили різного спектра. А от блок президента Емманюеля Макрона «Разом» посів лише третє місце, набравши трохи більше 20%. Ці результати не стали великою несподіванкою: соціологи прогнозували саме такі цифри. Проте частина політичних еліт республіки відмовлялася повірити у нову політичну реальність і до кінця сподівалася, що тріумфальну ходу правих вдасться зупинити.
Французький президент пішов ва-банк, коли 9 червня оголосив про розпуск парламенту на тлі провальних для його політичної сили виборів до Європарламенту. Його рішення було надто ризикованим. І, як показав час, базувалося загалом на хибних припущеннях і надто оптимістичному прогнозі для власної політичної сили. Лідер Франції міг не розпускати нижньої палати парламенту, в якому його політична коаліція «Разом» мала 245 мандатів. Не абсолютна більшість, але достатня кількість мандатів для більш-менш стабільної роботи. Хоча й це потребувало від глави держави чималих витрат енергії через необхідність постійно шукати додаткові голоси та іноді приймати рішення в обхід парламенту. І от після провалу на виборах до Європарламенту Емманюель Макрон вирішив: з нього досить.
У рішенні президента Франції є певне раціональне зерно. Макрон був переконаний, що реальна загроза перемоги на виборах «Національного об'єднання» Марін Ле Пен змусить французів підтримати центристську коаліцію «Разом», до якої входить його партія «Відродження». Але не так сталося, як гадав глава республіки. Можливо, застереження Макрона щодо загрози від перемоги ультраправих спрацювали б іще п’ять чи десять років тому. Проте не 2024-го.
Можна, звісно, лякати суспільство громадянським конфліктом і вішати на своїх опонентів ярлики на кшталт «расисти», «фашисти» та «ксенофоби». Та річ у тім, що французи більше не вбачають фундаментальної загрози в перемозі правих. Навпаки, величезна кількість виборців щиро хотіла б, щоб до влади прийшли саме праві і навіть ультраправі політичні сили. Адже з ними частина електорату пов’язує сподівання розв’язати багато проблем, які накопичилися у французькому суспільстві. Передусім ідеться про імміграцію та її соціальні наслідки. Але також про незадовільний стан економіки, злочинність, громадську безпеку, захист традиційних цінностей і французької національної ідентичності. Узагальнене гасло правих на цих виборах зводиться до простої формули — «любіть Францію або залиште її». Можливо, сподівання виборців, що партія Ле Пен вирішить ці проблеми, є марними. Але це вже інше питання.
Іншою помилкою Макрона стало те, що він не врахував можливості об’єднання конкурентів на лівому політичному фланзі. У Франції ліві політики завжди мали помітний вплив. Але ніколи не відзначалися спільними поглядами та постійно сперечалися між собою. Наступного дня після рішення Емманюеля Макрона провести дострокові вибори до Національної асамблеї раніше роз’єднані ліві політичні сили вирішили створити широку коаліцію. Її назвали «Новим народним фронтом», апелюючи до історичних паралелей 1930-х років. Мовляв, знову настав час зупинити новітній «фашизм». До складу цього об'єднання увійшло кілька партій, переважно червоно-зеленого спектра: від комуністів і лівих популістів «Нескореної Франції» Жан-Люка Меланшона до соціалістів та екологічних політсил. Ці партії мають різне бачення низки важливих питань внутрішньої та зовнішньої політики, в тому числі щодо підтримки України. Однак зараз, здається, дійшли спільного знаменника.
Створення широкої коаліції лівих привело до того, що багато французів саме в ній, а не в центристській ліберальній партії Макрона побачили кращу альтернативу правим. Як наслідок, рейтинги «Нового народного фронту» поповзли вгору і впевнено обігнали показники «Разом». До того ж ліві висунули узгоджених кандидатів на кожному з округів. І хоча їх більше об’єднує нелюбов до Макрона, ніж щира дружба та порозуміння, лівим вдалося потіснити президентську партію на третє місце. Частині французького електорату припали до душі обіцянки «Нового народного фронту» скасувати пенсійну реформу, підняти мінімальну зарплату на 14%, запровадити податок на багатство та надприбутки, безкоштовні обіди у школах, гендерну самоідентифікацію особи та скасувати впроваджену 2021 року Службу національного призову.
Можна припустити, що в основі рішення Макрона провести дострокові вибори лежить далекий стратегічний розрахунок із прицілом на кілька років уперед. Мовляв, президент Франції хоче дати можливість правим із «Національного об’єднання» сформувати уряд і показати себе на практиці. А потім, на тлі загального розчарування виборців правлінням соратників Марін Ле Пен, відродити вплив своєї політичної сили і взяти реванш. Проте це також чудово розуміють й опоненти Макрона. І вони теж налаштовані грати на перспективу. Не дарма Жордан Барделла наголошує, що готовий стати прем’єр-міністром лише тоді, якщо його партія здобуде абсолютну більшість у парламенті — не менш як 289 мандатів. Це теоретично можливо, але малоймовірно. В іншому разі «Національне об’єднання» не бажає брати на себе відповідальність за керівництво державою, оскільки не зможе реалізувати свою передвиборчу програму.
Багато що залежить від позиції правоконсервативної партії «Республіканці», яка у першому турі набирає до 10%. З одного боку, її лідер Ерік Сьотті оголосив, що має намір підтримати коаліцію з партією «Національне об'єднання». Раніше правоцентристи уникали співпраці з правими, вважаючи її токсичною. Але зараз частина «республіканців» прихильно ставиться до такої коаліції та не бачить у цьому нічого поганого. Через таке рішення Еріка Сьотті спробували усунути від керівництва партією. Але суд призупинив ухвалу комітету «республіканців».
Коли стали відомі результати екзит-полів, «республіканці» відмовилися закликати виборців голосувати проти ультраправих у другому турі. Навпаки, у партії наголосили: основна загроза для країни йде від лівих. «У місцях, де ми не пройшли до другого туру, вважаємо, що виборці вільні у виборі, ми не даємо вказівок на національному рівні і дозволяємо французам вирішувати свідомо», — йдеться в заяві керівництва партії. Потенційно «республіканці» могли б стати частиною коаліції з «Національним об’єднанням» і утворити більшість. Та жодних гарантій, що таке рішення буде ухвалене, немає. Як і невідомо, чи пристане на такий варіант співпраці Жордан Барделла, котрий зацікавлений у абсолютній більшості для своєї політсили.
Наразі перспективи формування нового уряду та взаємодії між президентом і парламентом залишаються туманними. Якщо уряд у Франції не вдасться сформувати, виникне патова ситуація. Утворення коаліції навколо політичної сили Макрона неможливе через величезний дефіцит голосів у партії президента. Проводити нові позачергові вибори до Національної асамблеї можна лише через рік. Оголошення ж дострокових президентських виборів без особистої ініціативи Макрона скласти свої повноваження виглядає нереальним сценарієм. Таким чином, Франція зануриться у перманентну політичну кризу, що, безперечно, відволікатиме країну від активної зовнішньої політики.
7 липня на Францію чекає другий тур виборів. Згідно з французьким законодавством, кандидат, який отримав абсолютну більшість дійсних голосів і не менш як 25% голосів зареєстрованих виборців, стає переможцем уже у першому турі. Якщо жоден кандидат не досягнув цього порогу, проводиться другий тур виборів серед кандидатів, які набрали не менш як 12,5% голосів виборців. Фінальні результати волевиявлення французів можуть дещо змінитися. Але кардинально не вплинуть на підсумкову розстановку сил.
Після двох турів парламентських виборів ми побачимо у Франції значно вищий рівень суспільної поляризації. Не виключено, що обурені результатами голосування прихильники лівих політичних сил вийдуть на вулиці і розпочнуть традиційні для Франції вуличні погроми. Власне, це вже частково спостерігається після оголошення попередніх результатів першого туру. Такі методи політичної боротьби приведуть до ще більшого електорального розколу всередині країни. А також змусять Макрона сконцентруватися на внутрішній політиці, що не є гарною новиною для України.
Результати виборів у Франції демонструють кризу суспільної довіри до партій, наближених до правого чи лівого центру у Європі. З поправкою на французьку політичну специфіку, в якій ліві завжди мали серйозну підтримку населення. Коли Макрон оголошував дострокові парламентські вибори, то сподівався, що його політична сила буде головним спаринг-партнером ультраправих. Але все одразу пішло не за сценарієм французького президента. Замість змагання правих і ліберал-центристів ми отримали жорстке протистояння між правими і лівими. Політичне літо у Франції обіцяє бути спекотним.