54 депутати національних парламентів десятьох європейських країн звернулися з відкритим листом до Верховного представника ЄС із закордонних справ Жозепа Борреля, держсекретаря США Ентоні Блінкена та міністра закордонних справ Великої Британії Джеймса Клеверлі. Начебто підписантів і не дуже багато, з огляду на те, що в цих країнах близько 5 тисяч депутатів. Але послання привернуло підвищену увагу. Це можна пояснити темою — відносинами Косова та Сербії, точніше, двома її аспектами.
Аспект перший — міжнародний.
У листі депутати пропонують змінити підходи до Сербії в контексті врегулювання відносин Белграда й Приштини, зробити їх більш критичними та послідовними. Водночас зазначено, що й політика стосовно Косова часом була суперечливою, що не давало змоги забезпечити захист незалежності й демократії Республіки від гібридної агресії Росії та Сербії. Внаслідок цього балканський союзник Заходу виявився «уразливим».
Якщо опустити деталі, у листі йдеться про необхідність нарешті сформувати відносно не лише Сербії, а й Косова чітку та послідовну політику, яка не залежатиме від політичної кон’юнктури і яку прийматимуть усі країни Євросоюзу та США.
Чому саме зараз з’явився такий лист?
На нашу думку, серед основних причин цього слід назвати:
- втому від двоїстої політики Александара Вучича. З одного боку, він хоче продовжувати євроінтеграцію й отримувати гроші з фондів Євросоюзу. А з іншого — й далі дружити з Москвою, сподіваючись на її дешеві енергоносії, прикриваючись казками про історичну дружбу Росії та Сербії й відмовляючись приєднатися до антиросійських санкцій;
- перешкоджання саме Сербією імплементації Охридської угоди та німецько-французького плану, на який погодилися обидві сторони. Наприклад, гальмування повторних виборів у Косові, з необхідністю яких, схоже, згодні й серби, й косовари. Водночас белградські політики спочатку заявляють про готовність виконувати свою частину домовленостей, але потім кажуть про відсутність необхідних ресурсів як причину їх невиконання. Що спричиняє відповідну негативну реакцію в Приштині та непродумані дії;
- зростання стурбованості, зумовлене заявами Вучича про необхідність захисту сербів у Боснії та Герцеговині, Косові й Чорногорії, що зазвучали з новою силою, а також активізацію прибічників «сербського миру» в регіоні. Серед таких акцій — спільне засідання урядів Республіки Сербської та Сербії; мовчазна згода з діями Баня-Луки, спрямованими на вихід РС із цілісної БіГ; спроба вплинути на формування нового уряду в Чорногорії, аби там переважали прибічники великосербства; торпедування зусиль щодо нормалізації ситуації на півночі Косова.
Звісно ж, сербські політики багато в чому неправі. Але не можна закривати очі на те, що й косовські лідери часто здійснюють необдумані кроки, що загрожують стабільності регіону. А в Москві, споглядаючи все це, лише тихо радіють.
Аспект другий — український.
Великий інтерес і подив (у Євросоюзі, Сербії та Україні) викликав підпис під листом глави комітету Верховної Ради з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександра Мережка. Появу серед підписантів і депутата від «Європейської солідарності» Олексія Гончаренка сприйняли як продовження його кампанії за визнання незалежності Косова. Але підпис глави комітету із зовнішньої політики ВРУ насторожив президента Александара Вучича й деяких експертів із Західних Балкан.
Вучич заявив у телезверненні, що Україна — дружня країна й він упевнений, що президент Зеленський достатньо розумний, аби усвідомлювати, що Україна за день втратить політичну довіру, визнавши Косово. Вочевидь він усе-таки згадав, що Україна була однією з небагатьох країн, які не підтримали антисербських санкцій у роки останньої війни в екс-Югославії. Звісно, підтримка України Сербією в ООН важлива, але хотілося б бачити її реальну допомогу нашій країні в протистоянні російській агресії. Водночас характер відносин Белграда з Москвою викликає в українському суспільстві лише роздратування й неприязнь. Натомість зростають симпатії до Косова, яке активно підтримує боротьбу України за незалежність і свободу.
Поява прізвищ депутатів ВРУ під міжнародним документом (а цей лист усе-таки є міжнародним документом) поставила низку запитань.
По-перше, чому з’явилися підписи офіційних осіб України (а депутати такими є) під документом, який суперечить офіційній позиції нашої держави, що полягає в принциповій і стабільній повазі до територіальної цілісності Сербії, як зазначено в коментарі посла України в Сербії Володимира Толкача? Політику України, згідно з національним законодавством, формує її президент, а реалізує МЗС, а не ВРУ чи окремі депутати.
По-друге, чи справді Київ готується визнати незалежність Косова? Це питання збурило й експертів, і політиків. Але президент, як нам повідомили в дипломатичному відомстві, наразі не давав вказівок переглянути позицію України та визнати незалежність Республіки Косово. Не викликає сумнівів, що визнання Україною незалежності Косова нині буде передчасним.
Або запізнілим. Адже 2008 року українське МЗС узялося було за перегляд позиції Києва щодо визнання незалежності Косова. Але політична ситуація в країні за кілька років змінилася, до влади прийшов проросійський президент Янукович, і цей процес зупинився. Пізніше, 2014 року, з’явився чинник Криму з його «референдумом» у фактично окупованому регіоні й питання було знято з порядку денного.
Водночас з’явилися російські маніпуляції стосовно нібито подібності ситуації в Косові та Криму, що їх і нині чимало політиків сприймають за чисту монету. У лютому 2022-го російський диктатор завдав удару в спину Вучичу, заявивши, що Косово є прецедентом для виправдання зміни кордонів. Тому ми разом із Косовом чекаємо на кращі часи після перемоги.
По-третє, що це взагалі було? Нерозуміння чи щось інше? Хочеться думати, що Мережко все-таки розуміє недоцільність визнання зараз незалежності Косова. У разі ж визнання Україна в особі Сербії набуде впливового на Західних Балканах противника й втратить в ООН голос одного з помітних регіональних гравців.
Можна припустити, що в МЗС і ОПУ намагаються знайти вихід із непростої ситуації, коли визнання означає втрату потенційного сербського друга, а невизнання — втрату друга косовського. Й тому згадані депутатські підписи, можливо, виникли як один із варіантів пошуку виходу із ситуації та «пробний камінь» для вивчення громадської думки в Україні та реакції міжнародних партнерів, а також Белграда й Приштини.
І нарешті, по-четверте, а чи є вихід? Так, є кілька варіантів, що дають змогу розвивати політико-дипломатичні й торговельно-економічні відносини без формального визнання Косова. Для цього потрібно хоча б переглянути відповідну вебсторінку його зовнішньополітичного відомства.
Там поряд із переліком посольств іноземних держав зазначено такі структури, як «дипломатичні офіси» й «офіси зв’язку». Водночас такі офіси мають навіть країни, що не визнали незалежності Косова, — Греція, КНР, Румунія, Словаччина й навіть Росія (щоправда, діяльність її офісу супроводжується постійними скандалами, які закінчуються висланням російських дипломатів-шпигунів).
Проте можна ж як перший крок просто відкрити торговельно-економічну місію або представництво ТПП України, організувати на регулярній основі виїзне консульське обслуговування. Що буде також допомогою українським громадянам.
Отже, ситуація «не визнати не можна визнати» теж має вихід. Дипломатична присутність України в Приштині давно на часі, адже вона дасть змогу бачити на власні очі, що відбувається в одній із небезпечно теплих політичних точок Європи.