9 травня досі залишається найбільшим офіційним святом у путінській Росії й наріжним каменем її ідеології. Цього року в Москві знову проведуть великий військовий парад, а Владімір Путін виступить з промовою навіть після того, що російська влада назвала ледь відверненою атакою українського безпілотника на кремлівську резиденцію Путіна минулого тижня. Україна заперечує свою причетність.
«Проте Росія ще ніколи не була так далеко від перемоги, як сьогодні. Найбільша проблема Путіна полягає в тому, що навряд чи хтось, окрім його пригніченого, покірного населення, все ще його боїться», - пише в статті для Bloomberg Лєонід Бершидський.
Через рік і два місяці після повномасштабного вторгнення в Україну російські військові перейшли до оборони. Після невдач минулої осені, коли вони втратили окуповані території в Харківській і Херсонській областях, російські сили провели зиму, окопуючись вздовж 1000-кілометрової лінії фронту. А наступальні дії обмежилися невдалою кампанією ракетних ударів з метою знищення української енергетичної інфраструктури і лобовими атаками на українські укріплення на сході Донбасу. Єдиним більш-менш значним містом, яке вдалося захопити окупантам, був крихітний Соледар. Українські сили в Бахмуті, Мар'їнці, Авдіївці і Вугледарі, хоча й зазнають серйозного тиску, все ще тримаються, хоча й різною мірою.
Зараз російські війська з певним тремтінням очікують українського контрнаступу. У Telegram циркулюють чутки про план запуску на російські окопи роїв безпілотників, закуплених українцями в Китаї. Українські війська зосереджуються в різних точках надмірно розтягнутого фронту. Цілком реально, що вони спробують перейти Дніпро і перерізати сухопутний коридор з Росії в окупований Крим. Російський націоналіст і військовий злочинець Ігор Гіркін вперше почав прямо говорити про поразку Росії у війні.
«Навіть за «гідну, не смертельну поразку» (в результаті якої вороги відмовляться від своїх планів повністю розвалити Росію і ліквідувати її суверенітет) нам доведеться довго і наполегливо боротися», - написав він в своєму Telegram-каналі, який читають майже 800 тисяч підписників.
Не тільки «розлючені патріоти» на кшталт Гіркіна відчувають, що справи йдуть не так, як очікувлося. Витік записів, нібито приватних розмов за участю відомих російських бізнесменів, вказують на безпорадний гнів якщо не проти самого вторгнення, то проти невмілого поводження з ним з боку Кремля і довгострокової шкоди, завданої міжнародним зв'язкам російської бізнес-спільноти.
Пересічні росіяни слухняно відповідають соціологам, що вони підтримують війну проти України. Зрештою, висловлення протилежної думки може дорого коштувати, про що свідчать тисячі судових рішень проти противників війни.
«Але відповідаючи на більш конкретні запитання, більшість демонструє небажання жертвувати навіть невеликі суми грошей на потреби армії і очікує нової хвилі мобілізації найближчим часом, що є ознакою песимізму щодо перебігу війни. Спільним зусиллям пропагандистської машини та репресивного апарату не вдалося переконати більшість росіян у тому, що вони реально зацікавлені у вторгненні: концепція екзистенціальної війни Росії проти Заходу може бути привабливою на певному рівні, але не на особистому», - пише Бершидський.
Чиновники в російських регіонах, особливо близьких до України, також дедалі більше занепокоєні, оскільки атаки безпілотників, артилерії і партизанів стають дедалі частішими. Минулого тижня в Брянській області було підірвано два потяги, а прикордонні міста і села тепер майже регулярно обстрілюються. У кількох таких регіонах з міркувань безпеки були скасовані паради до Дня Перемоги.
Навіть найактивніші учасники вторгнення, командири російських регулярних, напіврегулярних і нерегулярних сил, навряд чи можуть похвалитися єдністю, зіштовхнувшись з незмінно грізним українським опором. Минулого тижня Євгеній Прігожин, засновник ВПК «Вагнера», з'явився на відео на тлі трупів своїх людей, погрожуючи вивести свої сили з Бахмута, якщо не буде збільшено постачання боєприпасів від військових. Вище командування, яке, за словами Прігожина, навмисно змусило «Вагнер» страждати від артилерійського снарядного голоду, «буде жерти нутрощі наших бійців у пеклі», - гарчав він.
«Хоча Прігожин відмовився від своїх погроз - але не від своєї риторики - після того, як, очевидно, отримав певні обіцянки від військового командування, його різкі випади на адресу генералів не свідчать про впевненість у російській перемозі», - вважає автор.
На світовій політичній арені Росія не змогла заручитися підтримкою країн Азії і Африки на противагу рішучій підтримці України з боку Заходу. Раніше цього місяця Індія і Китай, які стали передбачуваними стратегічними партнерами Росії, проголосували за резолюцію ООН, яка, серед іншого, називає Росію агресором і висловлює занепокоєння щодо подальших експансіоністських дій з її боку. Хоча Китай пізніше заперечив підтримку конкретного формулювання, голосування після телефонної розмови китайського лідера Сі Цзіньпіна з українським президентом Володимиром Зеленським не буде інтерпретоване в Кремлі як дружній жест. Особливо з огляду на те, що військової допомоги від Китаю не очікується, а великі китайські компанії неохоче постачають Росії електроніку, яку вона більше не може купувати на Заході через санкції.
Інший потенційний союзник, ПАР, попередила Кремль, що їй доведеться виконати ордер Міжнародного кримінального суду про арешт Путіна, якщо він візьме участь у саміті в серпні. Вона негласно запропонувала Путіну взяти участь у зустрічі за допомогою відеозв'язку.
Навіть колишні проросійські лідери пострадянських країн стали діяти більш незалежно. Лідери Вірменії та Казахстану, схоже, забули, що нещодавно потребували російської військової підтримки в загрозливих ситуаціях.
«Вони відкрито шукають союзників в інших країнах. Лідери цих країн прийняли запрошення Путіна на святкування 9 травня в Москві. Але вони швидше перестраховуються, ніж демонструють солідарність з російським диктатором», - йдеться в статті.
Російська економіка продемонструвала певну стійкість. Згідно з прогнозом Bloomberg, ВВП країни знову продемонструє зростання з четвертому кварталі 2023 року. Але це свідчить радше про відсутність повної поразки, ніж про перемогу. Доходи від експорту скоротилися, традиційні ринки втрачені.
«Коротше кажучи, у Путіна немає причин для святкування в День Перемоги. Всього за рік злочинної, непродуманої і погано проведеної військової кампанії він власними руками відкинув Росію назад в усіх відношеннях», - робить висновок автор.
Найгірше для автократа, який покладається на погрози і насильство для підтримки статусу російської держави всередині країни і за кордоном, полягає в тому, що його здатність встановлювати червоні лінії стрімко зникає. Напади на російську інфраструктуру і громадських діячів не викликали жодної страхітливої відплати. Росія також втратила здатність стримувати своїх колишніх васалів з СРСР, і її роль по відношенню до великих азійських, латиноамериканських та африканських країн все більше нагадує роль прохача, а не глобального центру сили.
Стала очевидна чітка невідповідність між приниженням, якого Росія може зазнати на полі бою, з її здатністю відповісти на це. Ядерний удар був би непропорційним образі. Не маючи цього останнього козиря, Путін не може запропонувати нічого, окрім порожніх погроз. І навіть якби він вдався до ядерного удару, це лише прирекло б його режим, а можливо і всю Росію на адекватну відповідь. Немає такого сценарію, за яким щось подібне принесло б Москві перемогу. Про що тоді Путіну говори в День перемоги, в який він насправді буде думати про поразку?
«Відповідь полягає в тому, що його слова більше не мають значення. Здобуття навіть короткочасної, локальної перемоги вимагає дій. І український контрнаступ незабаром покаже, на що путінська Росія все ще здатна в цьому плані, якщо вона взагалі здатна», - йдеться в статті.