1 квітня ізраїльські військові літаки атакували будівлю в Дамаску, яка є частиною іранського посольства, в результаті чого загинули щонайменше 11 осіб. Тегеран ще не відреагував. Але коли він це зробить, масштаб і характер його дій допоможуть відповісти на основне питання, що лежить в основі багатьох дебатів про поточну ситуацію на Близькому Сході: чи спрацювало американське стримування проти Ірану?
Вашингтон має складні відносини з Іраном з моменту заснування Ісламської Республіки в 1979 році, і з тих пір Сполучені Штати намагаються знайти успішну стратегію у відносинах з ним. Попри те, що американська економіка більш ніж у 16 разів перевищує іранську, а військовий бюджет — більш ніж у 100 разів, Іран послідовно блокує зусилля США зі створення стабільного регіонального порядку, пише Foreign Affairs.
Хоча важко уявити, в чому Тегеран хоча б віддалено конкурує з Вашингтоном, всі зусилля США, спрямовані на те, щоб відсунути Іран на другий план, зазнали невдачі протягом більшої частини останніх чотирьох десятиліть. Це створює головоломку. Відмінності між двома сторонами настільки великі, що можна було б припустити, що стримування зловмисної поведінки Ірану буде простим питанням американської політики й рішучості. Саме такою була логіка кампанії "максимального тиску" адміністрації Трампа у 2018-21 роках, і вона також лягла в основу курсу Вашингтона на Близькому Сході після нападу ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня. Але це припущення помилкове.
Проблема не в стримуванні. Скоріше, вона полягає в тому, що Вашингтон намагається зробити занадто багато з Тегераном, використовуючи занадто обмежений набір інструментів, протягом занадто тривалого періоду часу. Хоча визначення пріоритетності цілей США і прийняття більш гнучкого набору заходів реагування не виправить ситуацію на Близькому Сході, це, безумовно, покращить її. Іран може залишатися викликом для американських політиків, але він принаймні стане більш передбачуваним.
Протягом останніх 45 років Сполучені Штати намагаються стримувати Іран. Але це неправильний підхід. Теорія стримування не підходить для вирішення тих проблем, які сьогодні постають перед Тегераном.
Усвідомлюючи, що він не зможе перемогти у звичайній війні зі Сполученими Штатами, Іран інвестував у розвиток власних воєнізованих організацій. Іран також створив значну закордонну розвідувальну присутність, здатну саботувати місцеву інфраструктуру і підтримувати регіональні опозиційні рухи.
Завдання США та їхніх союзників, які прагнуть стримати іранську загрозу, не може бути настільки відмінним від завдання, з яким вони зіткнулися, стримуючи Радянський Союз під час Холодної війни. Тоді метою було просто переконати Радянський Союз не діяти в певний спосіб.
Іранці, навпаки, діють різними способами, як прямими, так і непрямими. Змусити їх припинити всі свої зловмисні дії в різних місцях, використовуючи різні інструменти, — це гра у "вбити крота". Завдання ще більше ускладнюється тим, що Вашингтон схильний проектувати свої власні припущення на Іран і вважати, що він розуміє іранський спосіб мислення. Події довели, що це переконання небезпечно помилкове.
Різноманітність дій Ірану, які Вашингтон вважає агресивними, ускладнює досягнення політичного консенсусу в США щодо зменшення тиску на Іран. Оскільки американська риторика щодо Ірану, схоже, стає лише більш конфронтаційною, в Тегерані зміцнюється переконання, що ворожість США є або постійною, або зростаючою, а отже, неминучою.
Іран намагається переконати Вашингтон, що ціна прямого конфлікту буде занадто високою, щоб її розглядати. Двома основними засобами для цього є ракетна програма Ірану і мережа союзних йому збройних формувань, так звана вісь опору, що охоплює Ірак, Ліван, Ємен і палестинські території.
Стратегія Вашингтона має один помітний успіх: їй явно вдалося стримати Іран від ескалації. Іранські маріонетки припинили свої спроби атакувати американські об'єкти після того, як 28 січня безпілотник, пов'язаний з проіранськими силами, вбив трьох американських солдатів на півночі Йорданії. Після цього нападу американські військові літаки завдали ударів по об'єктах підтримуваних Іраном угруповань в Іраку і Сирії, в результаті чого загинуло близько 45 осіб.
Вашингтон може вирішити проблему Ірану, використовуючи тристоронній підхід. По-перше, Сполучені Штати повинні чітко визначити пріоритети своїх цілей щодо Ірану. Вашингтон також повинен працювати над тим, щоб допомогти розбудовувати потенціал дружніх держав у регіоні для протидії Ірану.
По-друге, Сполученим Штатам слід бути менш передбачуваними у своїй реакції на дії Ірану. Оскільки Тегеран постійно випробовує реакцію США, він знає, де Вашингтон проводить червоні лінії, а отже, точно знає, де він повинен зупинитися.
По-третє, Сполучені Штати повинні визнати, що їхні сили зміцнюються, коли Тегеран вірить, що є певна перспектива для більшого порозуміння з Вашингтоном. Коли іранські лідери вважають, що вони не можуть вжити жодних заходів, щоб послабити ворожість США, це підштовхує їх до поганої поведінки. Якщо Тегеран вважатиме, що Вашингтон потенційно готовий піти йому назустріч, то він буде зацікавлений у зниженні напруженості.
Подальше обмеження дій Ірану і запровадження більшої передбачуваності на Близькому Сході було б значним покращенням. Іран навчився добре грати в нинішню гру, і він розуміє її переваги. Хоча Сполучені Штати не можуть усунути всі умови, які сприяють Ірану, вони можуть працювати над тим, щоб вирівняти поле битви з Іраном, підвищити безпеку американських партнерів і союзників й зменшити ймовірність американо-іранського конфлікту.
Раніше стало відомо, що Іран пообіцяв помститися за загибель своїх генералів внаслідок удару по консульстві в Сирії. Іранські лідери назвали напад, в результаті якого загинуло щонайменше 11 осіб, безпрецедентним і пообіцяли жорстку відповідь.