Розмірковуючи про геополітику, люди зазвичай згадують про суперництво великих держав: Америка проти Радянського Союзу або ж нове протистояння США і Китаю. Досить справедливо. Але коли Америка почала відступати від своєї «глобальної ролі», вона відкрила простір для інших, менш впливових держав, які стають все більш наполегливими, пише The Economist.
Туреччина окупувала частину Сирії, направила війська до Лівії, допомогла Азербайджану перемогти Вірменію. Іран підтримує збройні формування, які виступають за сирійського диктатора. Пакистан допоміг Талібану захопити Афганістан. Білорусь примусово посадила літак, щоб затримати журналіста, а зараз організувала міграційну кризу на польському кордоні. Саудівська Аравія «атакує» Ємен. На глобальну арену виходять менші країни. Вони роблять світ заплутанішим і небезпечнішим.
Лідери таких країн не завжди мають повну свободу дій. Білоруський диктатор останнім часом став російською маріонеткою, Пакистан має величезні борги перед Китаєм і всі авторитарні країни побоюються прямого військового зіткнення з Америкою.
Але здебільшого такі країни реалізують власні плани, а не плани своїх «великих держав-покровителів». Автократи просувають те, що вважають своїми національними інтересами або, у багатьох випадках, власні егоїстичні інтереси.
Деякі країни мають занепокоєння щодо національної безпеки. Туреччина хотіла створити буферну зону в Сирії, щоб зупинити курдів, які створюють бази поблизу її кордону. Пакистан боявся впливу Індії в Афганістані. Єгипет втручається в Лівію, тому що хоче уникнути хаосу в цій країні. Але поширені й інші мотиви.
Деякі лідери, в основному автократи, втручаються у справи інших країн, щоб відвернути увагу від проблем вдома. Президент Туреччини фактично спровокував економічні проблеми та політичні репресії, але населення країни постійно бачить його «перемоги», які яскраво змальовуються у ЗМІ.
Так само лідери Саудівської Аравії, Ірану, Єгипту та Пакистану приховують свої недоліки за «підтримкою національних інтересів».
Прибуток грає свою роль. Деякі лідери пропонують зброю та позики країнам, охопленим війною, розуміючи, що їхні компанії будуть першими в черзі на контракти. Фінансовими бенефіціарами часто стають саме «друзі» автократів.
Останнім мотивом, і, можливо, найважливішим, є те, що автократи, як правило, підтримують інших автократів. Лідери Куби мають мало спільного з іранським режимом, але всі вони підтримують Венесуелу. Режими, які опинилися під американськими санкціями, налагоджують торгівлю один з одним, щоб вижити.
Автократи обмінюються порадами про те, як розгромити демократів і організувати переворот. Іноді всі ці мотиви поєднуються. Автократ може відправити війська на допомогу іншому автократу, а потім оформити це як вітчизняну війну.
Результати часто бувають катастрофічними. Деякі автократії підтримали режим президента Ніколаса Мадуро у Венесуелі, при цьому, режим настільки корумпований, що економіка країни скоротилася на 75%. В Ефіопії зброя та готівка від автократичних партнерів надала тамтешньому прем’єр-міністру Абію Ахмеду впевненості у війні з внутрішніми повстанцями, спричинивши десятки тисяч смертей і змусивши мільйони людей покинути свої домівки. В усьому світі знищення американських гарантій безпеки спонукає демократичні країни з більшим страхом дивитися на своїх традиційних ворогів.
Все це принесло негативні наслідки для глобальної стабільності. Кожен випадок відрізняється, але більшість таких «наполегливих» автократичних країн виявлять, що витрати на агресивний курс переважають вигоди. Володіння жорсткою силою коштує дорого.
Туреччина здобула територію, але віддалила майже всіх своїх союзників. Саудівська Аравія застрягла в конфлікті з Єменом. Місії ОАЕ провалилися не тільки в Ємені, але і в Лівії. Пакистанські полковники раділи з приводу поспішного рішення президента США Джо Байдена щодо виходу військ із Афганістану. Таліби «товаришують» з Пакистаном, але ворожі Індії. Однак нові лідери Кабула не вміють керувати країною. Афганістан переживає економічний крах, а безжальний підхід талібів може спровокувати нову війну.
Люди, які керують усіма цими країнами, безсумнівно, бачать речі по-іншому. Автократи люблять мати зовнішнього ворога, а іноді навіть вірять власній пропаганді. Тому вони продовжуватимуть свою агресивну політику. Але вони часто помиляються, як це роблять навіть великі держави, і врешті-решт це може їх зруйнувати, резюмує видання.
Три чверті людей світу живуть у країнах, де свобода та демократія стрімко занепадає. Це один із похмурих висновків у щорічному звіті міжнародної правозахисної організації Freedom House, що базується у Вашингтоні. Цьогорічне опитування ознаменувало 15-й рік поспіль глобального демократичного відступу - "тривалий демократичний спад", який лише поглиблюється.