Минулої неділі в Берліні відбувся антивоєнний марш, організований російськими опозиціонерами Владіміром Кара-Мурзою, Юлією Навальною та Іллею Яшиним.
Напередодні акції Яшин в інтерв’ю «Німецькій хвилі» сказав, що для маршу важлива масовість: «Орієнтуємося, зокрема, на досвід іранської опозиції, яка перебуває у схожих умовах, але збирає 50-тисячні демонстрації в Берліні, тому її сприймають як політичну силу». Проте в акції, що відбулася під гаслами «Ні Путіну! Ні війні в Україні! Свободу політв’язням!», узяли участь дві-три тисячі людей. Це дуже мало з огляду на кількість росіян, які проживають у Німеччині.
Нечисленність можна пояснити скепсисом щодо акції, скандалами навколо лідерів опозиції, страхом перед переслідуванням рідних, які залишилися в Росії, з боку ФСБ — спецслужби РФ відстежують участь росіян у таких демонстраціях. Ну, а для тих, хто все-таки пішов на марш у Берліні й інших європейських столицях, важливо було відчути лікоть однодумця, пережити відчуття єднання серед противників путінського режиму, показати, що не всі росіяни підтримують війну Росії проти України.
«Поки люди, з якими в мене одна батьківщина й один паспорт, одна історія й одна група крові, не мають змоги виходити на вулиці Москви та гучно протестувати проти війни, мені здається важливим користатися з будь-якої нагоди робити це за них. І заради них. Нехай і на вулицях Берліна… Так, тисячі росіян, які зібралися вчора в центрі Берліна, не здатні зупинити кровопролиття. Та це не означає, що треба мовчати», — пояснив свою участь у марші письменник і автор ТГ-каналу «На Zzzzzападном фронте без перемен» Іван Філіппов.
А от в організаторів акції було завдання привернути до себе увагу європейських політиків і преси, зробити заявку на лідерство в середовищі російської опозиції й легітимувати цей статус в очах Заходу. Демонстрація і справді привернула до себе увагу. Але марш також продемонстрував слабкість російського антивоєнного руху, розрізненість у середовищі опозиції й те, що витиснуті Путіним за межі Росії яскраві російські опозиціонери шукають і не знаходять собі місця в новій реальності.
Перед російською політеміграцією нині постає дилема: як боротися з путінським режимом і водночас не розгубити своїх прихильників у Росії? Як, перебуваючи в еміграції, зберегти статус російських політиків і не викликати своєю позицією відторгнення росіян, які, навіть якщо не підтримують Путіна, не готові відмовитися від окупованого Донбасу та Криму й не приймають поразки Росії у війні? Які меседжі слід використовувати в розмові з росіянами, Україною, Заходом?
Показовою була дискусія, що розгорнулася перед маршем, про те, чи доречно нести російський триколор, прапор країни-агресора, на антивоєнному мітингу. Багато опозиціонерів не мають наміру віддавати триколор Путіну, але також розуміють і етичний бік його використання під час демонстрацій. У підсумку, хоча на марші спочатку й був «аквафреш», його все-таки прибрали. Натомість учасники несли синьо-білі прапори, які символізують російський антивоєнний рух, і українські синьо-жовті.
Мітинг показав, що його організатори — Навальна, Кара-Мурза, Яшин — наразі готові займати лише половинчасту позицію. Вони вимагають вивести російські війська з України й судити Путіна. Але уникають говорити про перемогу нашої країни та поразку Росії. Російські опозиціонери знімають провину за війну з росіян і перекладають її виключно на Путіна. «Путін — військовий злочинець, і його не варто асоціювати з усією Росією», — знову заявив у Берліні Яшин.
Для українців ці заяви про хорошу Росію та безневинних росіян є цинічними та неприйнятними. Так само як заклики зняти санкції з простих росіян, які багаторазово звучали раніше.
Адже це прості росіяни голосують на виборах за Путіна. Це прості росіяни працюють на підприємствах ВПК і добровільно підписують контракти з Міноборони. Це прості росіяни натискають на кнопки пуску ракет, що летять на Харків, Одесу, Кривій Ріг, Суми, Дніпро, Київ… І коли Навальна на запитання, чи треба надавати Україні зброю, відповідає: «Важко сказати. Війну розв’язав Владімір Путін, але бомби падали й на росіян», це викликає не просто неприйняття, а й огиду.
Звісно, офіційний Київ більш ніж скептично поставився до берлінського маршу. «В російській свідомості критичний самоаналіз постійно заміняється імперіалістичною заклопотаністю собою», — написав посол України в Німеччині Олексій Макеєв у статті для Die Zeit, звинувачуючи організаторів маршу в прагненні уникнути колективної відповідальності. На його думку, «Україна та війна — лише другорядні питання в житті російських антивоєнних активістів».
Війна вимагає називати чорне чорним, а біле білим. В ефірі «Дождя» адвокат Ілля Новіков зауважив, що «неважко бути проти Путіна 2024 року». «Тепер питання — як вийти з цієї ситуації (війни. — В.К.). А вийти з неї без знищення російських солдатів, російської техніки, російських аеродромів не можна», — вважає Новіков. Але опозиція в особі Навальної, Яшина, Кара-Мурзи не хоче цього робити. Її мета — прийти до влади й зберегти Росію в її нинішніх кордонах імперії.
Пояснюючи слабкість антивоєнного руху й незгоду в опозиційному таборі, політолог Алєксандр Морозов каже про концептуальний капкан, у якому нині опинилися противники путінізму. Одні опозиціонери, на кшталт «пацифіста» Льва Шлосберга, декларують готовність бути з народом і державою-агресором, інші — Гаррі Каспаров, Ілля Пономарьов, прихильники РДК і Легіону «Свобода Росії» — роблять усе для військової поразки РФ. «Частина цивільних активістів, які виїхали з Росії під час війни, висять посередині цих двох «патріотизмів», — констатує Морозов.
Нині російська опозиція не має загальновизнаного лідера. Є лише кілька яскравих політиків, відірваних від Росії. І політемігранти займаються тим, що в них виходить найліпше, — сварками та взаємними обвинуваченнями. За цими обвинуваченнями ховається боротьба за лідерство в опозиції, яку ведуть два табори — навальнівський Фонд боротьби з корупцією (ФБК) і опозиціонери на чолі з Міхаілом Ходорковським.
Так, ФБК звинувачує опозиціонера й одного з колишніх керівників ЮКОС Лєоніда Нєвзліна в нападі на іншого опозиціонера й соратника Навального Лєоніда Волкова. Під удар ФБК потрапив і Міхаіл Ходорковський: мовляв, він знав про напад. Своєю чергою, опозиціонер і відеоблогер Максим Кац випустив розслідування, в якому звинуватив ФБК у співробітництві та відмиванні репутації колишніх власників «Пробізнесбанку» Алєксандра Желєзняка та Сєрґєя Лєонтьєва, які вкрали гроші вкладників банку.
Цей розкол, за яким багато хто бачить спецоперацію ФСБ, тільки підкреслює організована Ходорковським антивоєнна акція в Лондоні, проведена одночасно з маршем у Берліні. «Сьогодні не видно можливостей для об’єднання російської опозиції. І все-таки нам варто з нею працювати, нехай навіть вона є нечисленною й невпливовою. Україна має стати хабом для національних рухів, які виступають за деколонізацію Росії», — сказав у коментарі ZN.UA політолог Павло Жовніренко.
Адже для того, щоб перемогти ворога, Україна має використовувати будь-які можливості й інструменти.