Ця війна — і за мову також. Після століть лінгвоциду та істеричного насаджування російської на окупованих територіях, напевно, вже ніхто не має в цьому сумнівів. А фізичний закон спрацює на 100%, бо якщо стільки людей нині віддає свою енергію на затвердження та розквіт української, то чаша терезів цієї справи однозначно повнішає.
Міла. Моя «Мовонька»
Міла Шевчук — журналістка, сценаристка, поетка та мовна волонтерка. Працювала на багатьох українських національних телеканалах. Писала сценарії для телепроєктів.
Міла — майстриня інтерв’ю, бо тонко відчуває людину. Працювала комунікаційницею благодійного фонду «Старенькі», який допомагає самотнім літнім людям. Хоча за дипломом мала б бути викладачкою, бо має ступінь магістра за напрямом «Українська мови та література» Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
«Серце завжди вболівало за мову. Завжди хотілось множити коло україномовних навколо себе», — каже Міла. І так склалося, що 2021 року дівчину запросили викладати кільком посадовцям, які не володіли українською.
Перед початком повномасштабного вторгнення деякі колеги Міли та знайомі з Півдня чи Сходу України теж вирішили вивчати українську. Міла створила канал «Моя Мовонька» в Телеграмі та вирішила, що викладатиме туди цікавинки про мову для друзів, родичів і цих колег.
23 лютого 2022 року та весь тиждень напередодні видався дуже завантаженим по роботі. Ввечері дівчина провела перше заняття з української мови. Запустила флешмоб переходу на українську й вирішила, що вранці 24-го для підтримки всіх, хто зараз переходить на українську, зробить безоплатну зум-групу зі щоденними уроками. Проте вранці почалася війна.
«Ми опинилися у повній ізоляції. Бо, бачите, нам, естетам, пощастило жити у красивому ЖК, але з дуже невдалим розташуванням для війни, — каже дівчина. — Гупало так сильно, що тряслися двері та вікна, падала штукатурка. На перших поверхах з’явилися дірки від куль, у двір прилітали уламки. Стіни тремтіли, й ми аж бігом, схопивши ковдри, пледи, розкладні стільці, їжу, спустилися з усім цим мотлохом у підвал.
У нас довго був зв’язок завдяки героям. І я дуже хочу, щоби світ знав про цих людей, які вчиняли подвиг на своєму місці. Для мене вони крутіші за Ілона Маска та є нашими місцевими спецпризначенцями зв’язку! Бо ми могли чути та писати рідним і друзям завдяки працівникам місцевого інтернет-провайдера. На другий день, коли грохнули мости, аби рашисти не полізли на Київ, бої точилися вже в районі Ірпеня. А там лежав перебитий кабель. І ці люди під обстрілами поїхали ремонтувати лінію! А потім ще й злили соляри з підбитої рашистської техніки на генератор. І наш Інтернет якийсь час працював на трофейному паливі.
У день, коли ми залишили підвал, прилетіло й у мамин будинок, й у сусідні ЖК. Люди, які повиїжджали за кордон, писали сусідам: «А вийдіть, сфоткайте, наскільки будинок зруйнований…»
Виїжджали ми серед вогню — палало від прильотів і біля маминого ЖК, і на повороті на шляху до мого будинку. Ми їхали з Гостомеля, а вздовж дороги, як іграшки, валялися розстріляні цивільні машини. Навколо, у трикутнику Гостомель—Ірпінь—Буча, тривали бої. Вони стали настільки щільними, що деінде було видно, як димить підірваний БТР, та чутно крики військових обох сторін. А ми їхали через центр цього трикутника, що палав.
Коли ми вирвалися та проїхали найстрьомніше місце, я заснула хвилин на п’ять. Мені наснився голос Василя Симоненка. Послухайте, він є на Ютубі — зберігся запис, де він читає «Ти знаєш, що ти — людина». Від слів «Завтра на цій землі інші ходитимуть люди» у мене волосся на голові зарухалося. Я прокинулася, в нашій машині хтось увімкнув плеєр та заграла пісня «Справа в тому, що у мене немає дому».
Повернутися до Гостомеля та Бучі нині ні в Міли, ні в її мами немає морального ресурсу. Поки що вони за кордоном. Утім, Міла дотримала слова, яке дала сама собі ще перед повномасштабним вторгненням. Упродовж семи місяців вона щодня проводила безплатні уроки для всіх охочих. Її мовна група розрослася до п’яти тисяч учасників. На курсі була абсолютна гендерна рівність, а вік учнів — від 25 до 70 років. Наприкінці часто читала поезії класиків або сучасних авторів. Коли не мала часу підготувати поезії — читала власні.
Щодня Міла вітала своїх учнів фразою: «Доброго ранку, моя Україно, бо Україна — це ми!».
Ольга. Українська — мій спротив
Коли кажуть, що українська — це мова стійкості та незламності, вочевидь мають на увазі таких людей, як Ольга Крижановська. Адже мова — мабуть, останнє, про що можеш думати, коли на твоїх очах у кількох десятках кілометрів від тебе стається катастрофа без перебільшення планетарного масштабу. Період проведення розмовних клубів української мови для модераторки Всеукраїнського руху «Єдині» в Херсоні Ольги Крижановської припав якраз на момент підриву Каховської ГЕС. І поки всі оговтувалися від шоку, робота клубу не зупинялася. Адже для себе Ольга вирішила, що українська мова — це той супротив, та посильна боротьба, яку вона може дати своїй Батьківщині зараз.
«У травні 2023 року Херсон трохи «зміцнішав» після окупації, втім, потерпав від обстрілів. Ми з колегами просто схопилися за ідею з розмовними клубами від Всеукраїнського руху «Єдині» — мовного курсу з допомоги у переході на українську, бо запит на українську в місті був! Мова відгукувалась містянам, твоє рідне слово. Мова, якою можна говорити вільно», — згадує Оля.
Тоді в Херсоні було вперше розпочато масштабний мотиваційний проєкт «Єдині», завданням якого є освітня та психологічна підтримка в переході на українську мову російськомовних українців.
Херсонська обласна бібліотека для дітей імені Дніпрової Чайки долучилася до проєкту. Задля реалізації курсу з переходу на українську мову Ольга пройшла навчання модераторів, а група охочих вчитися набралась просто за день. Так і розпочали 28-денний марафон для користувачів бібліотеки, яким необхідні були поштовх і підтримка в процесі переходу на українську мову.
Впродовж двох місяців відбулося близько десяти зустрічей, у яких узяли участь 48 людей. Живе спілкування, а ще й мовні практики. Для херсонців розмовні клуби стали просто живими оазами, психологічною реабілітацією від наслідків окупації Росією.
Роботу розмовного курсу з переходу на українську мову планували продовжувати, однак у вересні ворог посилив обстріли міста. Пані Оля каже, що не може ризикувати життям своїх учнів. Виходити на вулиці страшно, збиратися — небезпечно. Тому наразі розмовні клуби «Єдині» — на паузі. Але учасники телефонують і чекають, коли ситуація дасть змогу знову зустрітись, аби разом набувати мовної стійкості.
Наталя. Навчаю дітей у окупації
У Миролюбівці Херсонської області розмовні клуби української активно працювали з травня. Люди приходять. Є запит на навички правильного мовлення й у 17-річних, і у 40-річних, і у 60-річних. Є учасники, яким за 70. Намагаються опанувати новий правопис. Ставити правильно наголос...
«До нас не долітало. Та почало в жовтні діставати. Комендантська година у нас — із 20:00. Почули звук мопедів. Подумали: хтось ганяє. Але виявилось, то не наші розбишаки на мопедах, а руські «мопеди» диринчать у небі. «Приліт» у селищі, в багатьох хатах повилітали вікна. Наступного дня в нас розмовний клуб від «Єдині». Люди приходять, гуртуються. Бо прагнуть мовного спілкування, прагнуть чути українську і говорити рідною мовою».
У «Єдині» пані Наталя волонтерить, а працює вчителькою в школі Миролюбівської громади. Каже, є учні, які, перебуваючи фізично в окупації на лівому березі Херсона, вчаться в їхній українській школі онлайн
«Хлопчик — 5-й клас та дівчинка з 11-го класу. Говорять українською! Принципово! Щоранку зі мною зв’язується їхня бабуся і повідомляє, чи будуть діти на уроках. Іноді каже: «В нас сьогодні «гості». Це означає, що росіяни ходять по квартирах із перевірками. Тоді діти не виходять онлайн на уроки до української школи».
Інга. Добре, що живі
«Не боятися і говорити незвичною для себе мовою. Головне — не боятися». Ці слова — наче мантра для Інги Хоржевської. Вони стосуються нових навичок, про які Інга говорить учасникам розмовних клубів, але вони сповна характеризують і її саму, і весь її героїчний Миколаїв. Під обстрілами, поруч із масштабними руйнуваннями миколаївці не здаються в опорі та обороні. Не здалася й Інга Хоржевська, директорка Центральної міської бібліотеки імені М. Кропивницького міста Миколаєва. Із болем у серці після влучання ворожого снаряду в оселю сина, з думкою «Добре, що живі» вона розпочинала мовний клуб минулого літа в Миколаєві. Адже мова, як і життя, має тривати.
Заслужена журналістка України. Мовна волонтерка, ініціаторка долучення міста-героя Миколаєва до Всеукраїнського руху «Єдині», вона стала ідейною натхненницею міської акції єднання навколо української мови «Миколаївський диктант» і першою модераторкою розмовних клубів у місті. Колеги називають Інгу мовним маяком Миколаєва.
«Проєкт «Єдині» стартував 4 липня і тривав 28 днів. Тоді було тільки 14 людей. За рік розмовних клубів у місті стало кілька. І на кожному — часто по 20–30 учасників. Бо Миколаїв — це Україна. Ми працюємо, щоб людина почувалася вільно. Дружнє середовище допомагає розслабитися і не боятися помилок, допомагає заговорити іншою мовою. І сьогодні намагаємося це робити», — каже Інга Хоржевська.
Наталя. Чорнобаївка — сердечко навпіл
Чорнобаївка розбиває серце. 24 серпня цього року учасники розмовного клубу «Єдині» бігли за мову разом із усією країною в межах онлайн-марафону «Біжу за мову». Стартували від славнозвісного знаку із сердечком. Нині сердечко «Я люблю Чорнобаївку» розколоте навпіл, поруч — уламки від ворожих снарядів. У місцевій школі вибито 12 вікон.
На розмовних клубах від «Єдині» в серпні були аншлаги.
Прокачати мову та позбутися суржику, аби звучати для малечі літературною українською, приходили вихователі місцевих садочків.
«У нас було кілька сімейних лікарів, навіть 70-річна жінка, яка дала слово онуку, котрий вчиться нині у Польщі, що до Нового року повністю перейде з російської на українську», — каже вчителька української мови Наталя Серветник.
Текст підготовлено у співпраці з DATTALION (ГО «Датталіон»)