Московська правозахисниця Єлєна Русакова, яка співпрацює з Комітетом «Гражданское содействие» (російська громадська благодійна організація допомоги біженцям і вимушеним переселенцям), в інтерв'ю ZN.UA повідомила, що, за оцінками її колег, кількість незаконно депортованих в Росію українців може становити не більш як 100 тисяч осіб. Про це йдеться в статті Ольги Дмитричевої "Із пекла війни — у пастку безправ'я".
На запитання про те, скільки з депортованих прагнуть якомога швидше залишити Росію, правозахисниця відповіла: «Люди дуже різні. Мені доводилося зустрічатися з тими, хто з радістю сприйняв переїзд до Росії. Вони, як правило, з окупованої частини Донбасу та розмовляють штампами російської пропаганди. Є категорія переселенців, котрі, якби мали вибір, ніколи не поїхали б до Росії. Вони відразу заявляють про своє бажання виїхати до Європи або повернутися на Батьківщину. Але є й величезна кількість тих, хто ставить своєю метою просте фізичне виживання. Вони вважають, що їм поки що краще залишитися тут — у російськомовному середовищі зі зрозумілим способом життя. Для них так легше та простіше».
Русакова пояснює це тим, що після дуже сильного стресу, пережитого цими людьми, у них практично не залишається внутрішніх ресурсів: «Тому вони намагаються вибирати режим економії енергії та знаходити варіанти, які їм здаються простішими в реалізації, — осісти, знайти собі житло та роботу поблизу, якось перечекати, пересидіти».
Великою є ймовірність того, що як тільки людям удасться оговтатися, віддихатися та заспокоїтися, вони захочуть рухатися далі, прогнозує вона. Але наразі вони хочуть залишитися.
«Допомога таким людям буде складнішою, ніж допомога тим, хто налаштований на виїзд. Оскільки в економічно неблагополучних регіонах, де переважно розселяють депортованих, працездатних громадян, дуже важко буде знайти роботу, а літнім — забезпечити соціальний захист. Мене це зараз дуже турбує. До нас уже звернулися кілька людей із проханням допомогти перебратися, скажімо, до Нижегородської області або Поволжя — місць, розвиненіших економічно та з більш сприятливим ринком праці. Чи вийде це зробити? Я поки що не знаю», — каже правозахисниця.
За її словами, пункти тимчасового розміщення (ПТР), де селять українців, складно назвати відкритими закладами. Формально, з юридичного погляду, переміщені громадяни України, які перебувають у них, — вільні. Вони не затримані, не під арештом і мають право вільно пересуватися населеним пунктом або навіть виїхати до іншого регіону. Інше питання, що в них немає грошей, багато хто з них дезорієнтований, не має доступу до інформації.
І тут багато чого залежить від того, як швидко про цих людей довідаються місцеві волонтери, а довідавшись, — чи зможуть проникнути у ПТР і розпитати, чого переселенці потребують.
«Перш за все, зазвичай, устигаєш запитати людей про їхні потреби найгострішої необхідності — речі, їжу, ліки, медичну допомогу. Буває, вдається роздати пам'ятки про отримання того або іншого статусу та що це дає людині. А інформація про те, що хтось допомагає людям виїхати в Європу, потребує спокійного та довгого роз'яснення. Така можливість з'являється не відразу», — розповідає Русакова.
Для більшості мешканців ПТР це надто ризикований та енерговитратний захід, на який наважуються переважно молодші, здоровіші та енергійніші. І, додамо від себе, ті, у кого збереглися хоча б українські паспорти.
Більше статей Ольги Дмитричевої за посиланням.