Перебіг російсько-української війни логічно привів багатьох людей як усередині країни, так і на Заході до критичного усвідомлення, що членство України в НАТО — обов’язковий пункт української перемоги у війні й заразом стратегічної поразки Російської Федерації. Без нього воєнний конфлікт не лише ризикує перерости у затяжну війну, що триватиме десятиріччями, а й затягнути велике коло інших країн у військове протистояння світового масштабу.
Втім, останні тижні були щедрими на різноманітні пропозиції, що підміняють натівське членство України напіврішеннями та малозначними жестами. Більшість із них не лише не відповідає викликам часу, а й сіє підозри, що українське членство в Альянсі залишається розмінною монетою у великих торгах за світовим столом.
Із наближенням Вільнюського саміту дискусія щодо членства України вивела на поверхню самонакладені «червоні лінії» багатьох західних урядів. За туманом політичної риторики можна розгледіти, що вони, по суті, зводяться до тупикової позиції, згідно з якою Україна не зможе набути членства, доки зберігатиметься загроза агресії з боку РФ. Політикам, які мають такий цинічний погляд на перспективи українського членства, добре відомо, що ця загроза не зникне ані після закінчення війни, ані після закінчення правління Путіна, бо російський ведмідь вічно голодний. Вони також добре усвідомлюють згубні ризики своєї позиції для України. Жодні щедрі обіцянки підтримки через механізми вищого рівня не можуть приховати, що колективний Захід не вважає нашу війну своєю, інакше б на полі бою пліч-о-пліч із українцями стояли солдати блоку.
А отже, аби наблизити членство України і, що важливіше, отримати запрошення невідкладно — поки триває війна, — потрібні безпрецедентні кроки. 2022 року Україна продемонструвала героїчний опір на полі бою, якого від неї не очікували. Нині ж потрібні неочікувані сильні дії на дипломатичному фронті.
Східний щит Європи
Україна мусить формалізувати своє моральне лідерство як головної захисниці свободи від зухвалих агресивних планів Москви та країн, які підтримують антизахідну політику останньої. Адже на наших очах в світі набирає обрисів нова вісь руйнівної сили, яка готова рухатися до гегемонії руїнами здобутків людства з часів Другої світової війни в розбудові міжнародного правопорядку, що ґрунтується на правилах, й поширенні універсальних прав людини та демократії.
Настав час закріпити політико-правовими засобами роль України як східного стовпа оборони Європи від найбільшої загрози її мирному майбутньому.
Одним із таких кроків могло б стати обнародування українською владою декларації, в якій в односторонньому порядку проголошуватиметься, що в разі незаконного збройного нападу Російської Федерації на наших найближчих країн-партнерів Україна вважатиме цей напад актом агресії проти себе й у разі відповідного запиту надасть допомогу жертві нападу.
Ініціатива взяття Києвом одностороннього зобов’язання на кшталт 5-ї статті Вашингтонського договору поставить західних скептиків членства України в НАТО перед безпрецедентним фактом, коли країни Альянсу отримають безпековий щит від країни, яка має унікальний досвід прямого зіткнення з ворогом. Із багатьох міркувань українські безпекові гарантії нададуть додаткової впевненості країнам східного флангу НАТО у здатності дати відсіч агресії з боку РФ.
Загроза для східного крила НАТО
Всупереч поширеному стереотипу, НАТО має власні вразливості. З часу заснування оборонний блок неодноразово адаптував стратегічну концепцію оборони та стримування, аби зберігати здатність реагувати на нові виклики, мінімізуючи вразливості. Ці зміни відображали постійний пошук балансу між покладанням на стратегічне стримування силою американської ядерної зброї та розрахунком на спроможність реагувати конвенційними засобами на воєнні чи гібридні напади на територію країн-членів, передусім східного крила НАТО. Враховуючи ядерний паритет із РФ і ризики планетарного катаклізму, до якого може призвести ядерна війна, НАТО вже давно відмовилося від концепції масованого відплатного удару в разі неядерної загрози й тому реагувало б конвенційними засобами.
Отже, зрозуміло, що спроможність Альянсу захистити країн-членів на східному фланзі від великомасштабного, швидкого обмеженого чи гібридного нападу РФ була й залишається складним викликом. Ані ядерне стримування, ані наявні неядерні засоби на території членів не можуть повністю гарантувати ефективну оборону від агресії з боку РФ.
Цілком можливо, що найбільшою помилкою Путіна в зловісній стратегії відновлення світового домінування Росії було відмовитись від планів нападу на Естонію 2014 року (а натомість вдарити по Україні).
Пригадаймо, як рік тому прем’єрка Естонії Кая Каллас публічно била на сполох, що в разі нападу РФ її держава й нація можуть бути стерті з карти світу. Вона нещадно критикувала слабкість оборонного плану НАТО, що допускав можливість багатомісячної окупації російськими військами захоплених територій, і попереджала, що наявні військові сили блоку в регіоні будуть знищені переважаючими силами агресора.
З часу заяв пані Каллас НАТО ухвалило низку рішень для посилення військових спроможностей відбити можливий напад на країну східного флангу. Втім, дії країн Альянсу оприявнили також їх обмежену спроможність вести війну такої інтенсивності, як та, що від неї палає українська земля. Ми неодноразово чули, як перевірки стану справ у арміях виявляли недостатність матеріальних і людських резервів, позаяк оборонні відомства, особливо європейських членів НАТО, хронічно й безвідповідально недофінансовувалися.
Чи не найбільшою вразливістю НАТО є обмежена здатність до рішучих дій. Явно слабка й хронічно запізніла відповідь на зухвалу брутальність агресії РФ проти України проявила, як сильно дії блоку керуються позицією уникнення ескалації за всяку ціну.
Пояснення цієї нерішучості, вочевидь, не в тому, що Україна не є членом НАТО. Хоч зараз можна сказати, що західний політикум ховається за НАТО як за ширмою виправдання, яке знімає з них зобов’язання боротися з Росією, проте в період 2014–2021 років аж ніяк не відсутність членства України в НАТО стояла на заваді продажу зброї, вчасному запровадженню не символічних, а дієвих санкцій проти РФ тощо.
Нерішуча поведінка Альянсу не може не турбувати країни східного крила, незважаючи на жодні запевнення Вашингтону. Якщо можна ігнорувати геноцидний характер російської війни проти України, толерувати ядерний тероризм, залишати без відповіді цілеспрямоване створення техногенної катастрофи, то звідки візьметься впевненість, що в момент істини заради «уникнення глобального ядерного Голокосту» не пожертвують, скажімо, інтересами територіальної цілісності «маленьких» союзників НАТО? Саме тому можна припустити, що — особливо в столицях країн Балтії та Варшаві — українську ініціативу сприймуть як потужну гарантію, яка спонукатиме діяти рішуче й увесь Альянс.
Лідерство відваги
Дуже умовно гарантії безпеки від України можна назвати «самоінтеграцією» до НАТО. Україна може переконати Захід, що членство для нас — це не лише намагання сховатися під парасольку захисту коштом зростання ризиків для західних суспільств, а й готовність воювати за них. Адже вступ до НАТО означає не лише отримання захисту з боку міжнародного блоку, а й зобов’язання українців захищати союзників. Якщо ми хочемо, аби громадяни країн НАТО були готові йти на жертви заради захисту України, то маємо підтвердити й готовність самої України боротися за їхню безпеку.
Звісно, багато хто справедливо скаже, що українці вже зараз проливають кров заради захисту світу від знавіснілої російської держави, проте на Заході, на жаль, надто багато тих, хто воліє вдавати, ніби має місце звичайний територіальний конфлікт, що не матиме далекосяжних наслідків для їхньої власної безпеки. Захід не сприймає Путіна як Гітлера ХХІ століття й не готовий ставати до боротьби з рашизмом як із новітнім нацизмом.
Як наслідок більшість людей на Заході сприймає питання членства України в одновимірній площині, де Захід є надавачем безпеки, який несе з огляду на це тягар витрат і непотрібних великих ризиків, а Україна — виключно вигодонабувачем.
Ця парадигма, втім, спотворює реалії міжнародної безпеки. Україна ціною епічного героїзму й трагічних страждань стала щитом для людства від найбільшої загрози з часів Другої світової війни — агресивного, реваншистського й рашистського режиму Російської Федерації. Внесок України у світову безпеку є без перебільшення велетенським: наш народ власною кров’ю й потом дає відсіч прямому виклику, який Москва кинула міжнародному порядку, що ґрунтується на правилах. Провідну роль у цьому порядку відіграє Захід — він також є його головним бенефіціаром, адже економічний добробут Заходу останніх восьми декад був би неможливим без безпекової стабільності. Саме у Стратегічній концепції НАТО «найзначнішою прямою загрозою безпеці, миру та стабільності в євроатлантичному просторі» визначено Росію.
Нам потрібно донести до західних суспільств, що військова потуга України та рішучість боротися проти переважаючого ворога з ядерною зброєю були б величезним надбанням для НАТО. Гарантії безпеки від України наголошували б, що ми боремося не лише за власне існування та свободу, а й за універсальні принципи, а також мир і безпеку інших народів. Це покращить двосторонні відносини з країнами НАТО загалом.
Сильний дипломатичний жест Києва демонстративно закріпить лідерську роль України в регіоні. Якщо говорити про географію українських безпекових гарантій, то слід розглядати все східне крило НАТО: Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Словаччину, Чехію, Угорщину, Болгарію та Румунію. Цілком виправдано включити до цього списку Молдову, адже прозахідний курс нашого сусіда може зберігатися виключно в умовах безпеки й лише західна орієнтація Кишинева дає додаткову безпеку нам.
Гадаємо також, що українська ініціатива буде виявом вдячності суспільствам тих країн, які підтримують Україну з усієї сили — передусім активною політичною позицією, що спонукає до змін усередині НАТО. Вони добре розуміють, що членство України матиме неабиякий вплив на забезпечення довгострокової безпекової стабільності на європейському континенті. Тож «київські безпекові гарантії» нададуть додаткові вагомі аргументи партнерам, які адвокатують необхідність невідкладно запросити Україну до членства в Альянсі.
Амбіції потрібно підкріплювати сміливими діями. Свого часу одностороннє скасування Києвом віз для громадян країн Заходу відкрило для них Україну й суттєво посприяло нашій подальшій євроінтеграції. Нині односторонні безпекові гарантії з боку України можуть допомогти відкрити двері до НАТО ще до закінчення війни. Ці двері наразі замкнені страхом західних діячів, і лише відвага здійснити неможливе може стати нашим ключем до них.
Автори вели багаторічну міжнародну громадську адвокаційну кампанію «Правда заради миру», закликаючи визнати Росію державою-агресором, яка веде незаконну міждержавну війну проти України з 2014 року, а також визначити статус Росії як держави, що підтримує тероризм.