У керівників лікарень немає відповіді, коли під час бойових дій евакуювати команду медичного закладу, пацієнтів. МОЗ мало про це подбати, оскільки війна в країні триває дев’ятий рік. Але не подбало. Методичних рекомендацій немає. Як і державної політики щодо переміщених закладів — куди вони переїжджають, і хто вирішує ці питання. Про це йдеться в матеріалі Алли Котляр "Лікарні на лінії зіткнення: перші місяці роботи".
Наприклад, тариф на медичні послуги не включає закупівлю обладнання, ремонтів, комунальних платежів. Це — обов’язок місцевої влади. І якщо лікарня перемістилася з окупованої території, то на чиї плечі все це має лягти?
«Основне досі не вирішене для мене питання — коли керівник медзакладу повинен сказати: «Все, ми евакуюємось», — ділиться директор Вознесенської багатопрофільної лікарні (Миколаївська область) Володимир Красьоха. — Я розмовляв зі службами надзвичайного реагування — ДСНС, пожежною охороною. Там це питання якось вирішене — в разі заходу ворога в місто вони рятують техніку та особовий склад. А лікарні залишаються.
Лікарі запитують: «Що нам робити?» Я кажу: «Працюємо». Але розумію, що ворог уже тут. Він зайде — і все, ми вже нікуди не підемо.
Ми узгодили єдиний шлях, яким можна вийти. Що в разі евакуації робимо це разом зі «швидкою». Я позрізав шлагбауми, щоб можна було виїхати машинами. Щодня моніторив, скільки в мене лежачих хворих. Чесно скажу: я розумів, що якби росіяни зайшли, в місті, крім лікарні, не залишилося б більше жодних управлінь.
Я ставив питання, але мені на нього ніхто не відповів. Через два місяці ми отримали наказ «Про функціонування лікарень, які перебувають під окупацією». Але там відповіді немає. Мене запитували про це лікарі, коли побачили Бучу і те, що роблять із медиками в Херсоні.
Коли керівник повинен сказати: «Ми евакуюємось»? Щоб не кинути напризволяще місто з пораненими. Що він має робити? Як приймати рішення? Які в нього права? Цього ніде не визначено. Для мене це важливо. Я дивлюся на ті міста, в які зайшов ворог, і що там коїться. Це не та війна, коли лікарень не чіпають».
Своїм досвідом поділилася також керівниця Харківського регіонального перинатального центру Ірина Кондратова: «Я для себе прийняла рішення, що коли нас починають перетворювати на Маріуполь, то я вивожу дітей. У мене досі стоять сумки й валізи, в які все складено для того, щоб вивозити дітей. Я розуміла, що не залишу їх тут у жодному разі. Вагітні переважно могли виїхати самі. Думаю, кожен керівник має сам відповісти собі на це запитання, коли дуже гаряче».
Більше матеріалів Алли Котляр читайте за посиланням.