Декілька днів міста Буча та Ірпінь, що під Києвом, перебувають під обстрілами. Там точаться бої. Житлові будинки та мирні жителі стають мішенню прямих ударів ворога. При цьому окупанти не дають здійснити евакуацію мирного населення. Жителька Бучі Вікторія Куриленко розповіла, в якій обстановці там перебувають люди, і як вона із сім'єю змогла вирватися із міста.
«Сьогодні ми втекли із Бучі. Залишатися в будинку вже не було жодної можливості. Три дні без світла, тепла, мобільного зв'язку, під постійними обстрілами та у напруженому очікуванні: прилетить до нас у будинок чи не прилетить. За звуком ми вже навчилися визначати, що саме стріляє (гради, танки, артилерія), як далеко від нас, чи пора бігти в підвал, чи можна ще посидіти в коридорі за несучою стіною», – написала жінка у Facebook.
За її словами, підвал затягує. Вікторія Куриленко зазначила, що якщо просидіти в ньому кілька днів у холоді та темряві, він паралізує душевні та фізичні сили, рішучість тане, страх зростає, стає все важче виходити з нього.
«Деякі наші сусіди з маленькими дітьми сидять у ньому з першого дня. Я зрозуміла, що підвалу не можна піддаватися. І ось на 10 день цього трешу у нас закінчилося все: продукти, свічки, вода та терпіння. Прийшло розуміння, якщо не втечемо сьогодні, вже не втечемо взагалі. І ми побігли», – розповіла жінка.
За її словами, варіант виїхати машиною не розглядався. Адже за день до їхньої втечі з дому на тій же вулиці на авто намагалася виїхати інша родина. Російські окупанти їх розстріляли. Ворог потрапив у маму та чотирирічну дитину.
«У нашому будинку залишилася лікарка Іра Язова – вона надавала їм медичну допомогу, бо швидкі та пожежні до нас тепер не їздять. Ми рушили пішки на Ірпінь уздовж залізниці вп'ятьох: я, Льоша, Маша, Марік і Маринка. У полі потрапили під перший обстріл, чоловік сказав потім, що чув, як повз нього просвистіла куля, тобто стріляли тупо у мирну сім'ю з дітьми», – пише Вікторія Куриленко.
Їй із родиною треба було дістатися церкви на вулиці Соборній, там можна було зарядити телефони, випити чаю і попутною машиною доїхати до села Романівка - останнього пункту сполучення Ірпеня з Києвом. Жінка розповідає, що найстрашніше було біля входу до Ірпінського парку.
«Снаряд розірвався буквально поруч між багатоповерхівками, посипалися шибки, затремтіли стіни, а ми просто впали на землю і прикрили руками голову. До церкви нас підвезла розбита машина із червоним хрестом, а звідти на Романівку. Останній ривок був розбитим мостом до нашого блокпосту, за яким чекали евакуаційні автобуси. Тут ми бігли з усіх ніг під кулеметними чергами. Здається, Маринка думала, що це гра, коли її підхопив якийсь військовий і переніс через місток, вона навіть сміялася. Марік був шокований, але теж біг, як міг, тільки весь час просив навушники, чути ці звуки було просто нестерпно», – розповідає жінка.
Вона додала, що в автобусі їхали лежачи в проходах між сидіннями, бо поряд теж рвалося щось і гуркотіло.
«І ось ми в Києві, завтра їдемо далі на Захід, кудись, де не чути пострілів. Ніколи не думала, що головною цінністю для мене буде тиша. P.S. Через пару годин після нашого марш-кидка до нашого будинку потрапив снаряд. На щастя, у техповерх під дахом, але все ж. І в нашому будинку досі залишилися люди – без світла, тепла, їжі, води, зв'язку із зовнішнім світом, без захисту та надії на швидку евакуацію», – розповіла Вікторія Куриленко.
Про те, як люди намагаються врятуватися під постійними вибухами у передмісті Ірпеня, — у репортажі Тетяни Безрук для ZN.UA.