Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт №8371 — «про заборону Української православної церкви Московського патріархату», як назвала його більшість ЗМІ й самі народні обранці. (Про)російські православні пабліки з подвоєною енергією понесли інформаційними просторами звістку про черговий «злочин» української влади проти «канонічної церкви». Проте урядовий законопроєкт — єдиний, що удостоївся честі бути винесеним на обговорення та голосування, з десятка інших — є найбільш «травоїдним» і власне існуванню Моспатріархату в Україні на практиці майже нічим не загрожує.
Урядовий законопроєкт №8371, узятий за основу, справді передбачає можливість припинення діяльності релігійної організації за рішенням суду. Проте йдеться, звісно ж, не про припинення діяльності УПЦ МП як такої — як чомусь вирішили багато скороспілих «експертів». Йдеться не про церкву загалом, а саме про «релігійні організації». Якими, згідно з нашими законами, є конкретні приходи, монастирі, навчальні заклади та інші юридичні особи, що працюють під церковною вивіскою.
Конфесія ж загалом — те, що ми маємо на увазі під УПЦ МП, — «організацією» з юридичного погляду не є. Відповідно, владі доведеться «припиняти діяльність» не «церкви з центром самі-знаєте-де», а окремих приходів і організацій, загальна кількість яких — понад 10 тисяч. Для цього потрібно буде стосовно кожної з них провести «релігієзнавчу експертизу діяльності релігійних організацій щодо виявлення підпорядкованості в канонічних і організаційних питаннях центрам впливу релігійної організації (об’єднання), керівний центр яких знаходиться…».
Після цього релігійним організаціям видадуть розпорядження, які вони, припустімо, виконають. Або не виконають. І тоді з’явиться можливість подати на них позови (якщо до того моменту про них іще не забудуть). Хоч би що вирішив суд, можна подати апеляцію до всіх можливих інстанцій. В УПЦ МП уже давно створено юридичний відділ, який досить успішно працює (й добре фінансується). Загалом справа в кожному конкретному випадку може розтягнутися як завгодно надовго, й невідомо, куди вона дійде раніше — до Верховного суду чи до Страшного.
Отже, взятий за основу законопроєкт не просто не є «законом про заборону УПЦ МП», — його взагалі ухвалюють не для того, щоб хоч якось зачепити «московських попів». У найкращому разі він дасть владі важіль тиску на конкретні нечисленні релігійні організації — Київську митрополію УПЦ МП, наприклад, а також найпомітніші монастирі. Навіть місцева влада навряд чи заморочуватиметься експертизами окремих приходів — значно простіше ухвалити рішення про переведення храму до іншої конфесії або зачинити його взагалі «до з’ясування обставин», як це роблять нині, без жодної законодавчої бази.
Показовим є те, що відразу після ухвалення «найпатріотичніші» з депутатів відчули потребу виправдати свій голос на користь урядового законопроєкту. З виступів випливає, що вони голосували не стільки за конкретний законопроєкт (який, як уже зазначалося вище, не вирішує «проблеми московських попів»), скільки задля того, щоб проблема хоч якось зрушила з місця.
Це цікава ремарка. Вона підтверджує припущення про те, що у влади насправді немає бажання докорінно розв’язувати проблему Моспатріархату в Україні. Але також свідчить про те, що в Україні немає політиків і політичних сил, які могли б змусити владу зробити те, що потрібно (принаймні на їхню думку). Вистава, внаслідок якої саме цей, найбільш беззубий, законопроєкт став фаворитом законодавчих перегонів, розгорталася в усіх на очах.
Про те, що у ВР лежить кілька законопроєктів «про заборону УПЦ МП», знали всі. Про те, що їх ось-ось мали винести на обговорення та голосування, говорили принаймні з 1 грудня 2022 року, коли президент Зеленський підписав рішення РНБО про загрозу національній безпеці України з боку церкви Московського патріархату. Час плинув і був насичений подіями: скандал навколо Києво-Печерської лаври, візити СБУ до владик, матеріали про попів-колаборантів. На цьому тлі мовчання ВР ставало геть нестерпним. І нарешті вийшло інтерв’ю зі спікером Стефанчуком, який пояснив усе тим, що депутати не хочуть голосувати за заборону УПЦ МП й саме тому — щоб не давати Москві приводу для радості в разі, якщо ініціатива провалиться під час голосування, — він не вносить цієї теми до порядку денного.
Усе спрацювало як по нотах. Погляди обуреної (і перезбудженої) громадськості були спрямовані на народних обранців. Ті, зі свого боку, занервували, зібрали й показали публіці підписи під зверненням до спікера про те, що вони готові голосувати. Опісля на порядок денний винесли один (той самий беззубий урядовий) законопроєкт. За який довелося проголосувати всім. Президентські сили в парламенті досить дохідливо пояснили своїм політичним суперникам, що це єдиний законопроект «про заборону УПЦ МП», який можна виставити на голосування. Й або вони за нього проголосують, або провалять і тим самим дадуть привід уважати себе лобістами «московських попів» в українському парламенті.
Можна зрозуміти депутатів, які після цього голосування захотіли пояснити свою позицію або навіть виправдатися перед виборцями. Але після бійки кулаками не махають. На жаль, це ще один приклад того, що парламент не може відігравати роль противаги Банковій.
Перед «церковним законодавством» стояли (й стоять) головно дві мети. Перша — зовнішньополітична: зменшити (бажано до нуля) можливість упливу РФ в Україні через церковні канали. Пропаганда «русского міра», претензії на Україну як «свою територію» (хоч «канонічну», хоч «історичну»), міф про «Триєдину Святу Русь» та інша маячня не мають отруювати свідомість українських громадян.
Друга проблема — внутрішня українська, пов’язана з переділом церковного майна. Склалася ситуація, за якої вилучення й розподіл храмів витіснили в якусь сіру зону, де не діють закони, ні Божі, ні земні. УПЦ МП, безперечно, свого часу отримала безліч привілеїв і привілейованого майна в користування та власність. Можливо, ці рішення варто переглянути. Але на ситуацію махнули рукою, й «історичну справедливість» найчастіше відновлюють рукоприкладством, незаконними діями місцевої влади, під вищання «болгарки» та хрускіт битого скла.
У законодавців фактично було (і є) два шляхи. Або вживати кардинальних заходів і реально заборонити церкві Московського патріархату діяти на території України (хоча б на час повномасштабної війни). Або взагалі не порушувати «церковного питання» на законодавчому рівні й покластися на політичну еволюцію суспільства — на те, що проблема Моспатріархату в Україні колись відсохне сама собою.
Це, звісно, майже сарказм. Жоден політик не може оминути таку хайпову тему, як розділене українське православ’я. Ось і в нинішньої «законодавчої ініціативи» є наразі один-єдиний зримий і легко прогнозований результат — нова хвиля хайпу. Один із проросійських церковних каналів виступив із величезним заголовком: «В Україні знову розіп’яли Христа». Патріарх Кіріл укотре поспішив звернутися до всього прогресивного людства з проханням захистити українську церкву від «гонінь».
На це можна було б махнути рукою — в світі щодня відбуваються речі, значно гірші за незграбні законодавчі ініціативи ВР України, — якби це мало хоч якийсь сенс для ситуації в нашій країні.