Головна редакторка "Української правди" Севгіль Мусаєва стала учасницею Стипендіальної програми для журналістів фундації Nieman при Гарвардському університеті. У інтерв'ю вона розповідає свою життєву історію, а також відверто називає больові точки, на які варто звернути увагу українським медіа, щоб вийти з гострої кризи.
"Моїй бабусі було 18 років, коли її депортували з Криму, - розповідає Севгіль. - Мої батьки народилися й виховувалися в депортації. У 1989 році кримським татарам нарешті дозволили повернутися в Крим. Мені тоді було два з половиною роки, моїй молодшій сестрі - усього шість місяців. Інтеграція кримських татар у громадське життя Криму відбувалася дуже болісно. Нас не приймали. Вважали екстремістами, представниками чужої віри й культури. Люди були впевнені, що ми будемо претендувати на їхні будинки, відбирати землю. Що, безумовно, позначилося як на кар'єрі моїх батьків, так і на моєму дитинстві".
"Я була єдиною кримською татаркою в класі, - продовжує жінка. - У початковій школі я мала дислексію, тому перші кроки давалися мені дуже непросто, а вчителі казали батькам, що я непідготовлена дитина. До цієї проблеми додалася ще й дискримінація за національною ознакою. Очевидно, діти чули вдома від батьків якісь страшні розповіді про кримських татар і відгукувалися на них у школі своїм ставленням до мене.
Про найбільш жорстокий випадок я змогла розповісти моїй мамі тільки в 30 років. Була велика шкільна перерва, і однокласник ішов за мною по коридору. Потім він раптом ударив мене між ніг. Я впала. А він сказав: "Це щоб кримські татари не розмножувалися, і щоб на планеті було менше таких виродків, як ти". Це дуже глибоко сиділо... Нещодавно у соцмережах з'ясувалося, що він воював на сході України за "ДНР-ЛНР". І це теж символічна історія, яка не стільки про мене, скільки про наше суспільство".
"Мені завжди хотілося довести, що кримські татари - це повноцінні люди, - додає журналістка. - Що я - повноцінна людина. І багато чого з того, що я роблю сьогодні, - це теж для того, щоб нас сприймали як повноцінних людей, які повернулися на свою землю і хочуть тут жити й розвиватися…
"До 2014 року я чудово давала собі раду, - згадує Севгіль. - Закінчила університет, займалася улюбленою професією. Однак усе, що сталося потім, привело мене в іще глибші внутрішні пласти, де я усвідомила, що річ не тільки в мені, у моєму народі, а й у зовсім конкретному місці - у землі, в Кримі. Бо більша частина кримськотатарської ідентичності - це навіть не про культуру, віру чи мову. Ми пов'язані з землею. Що, звісно, здається архаїчним, але саме прив'язка до свого дому, прагнення повернутися на свою землю дозволили нам самозберегтися.
Зараз, переживши всі складнощі повернення й інтеграції, відродивши свої будинки, радіо, свій телеканал, школи, кримські татари раптом знову опинилися у вигнанні. Фізичному й моральному. Багато хто виїхав, тому що неприйняття окупації переважило прив'язаність до землі. А багато хто залишився, не зумівши розірвати цю знову знайдену пуповину. Але вони продовжують страждати, залишаючись там під політичним пресингом і репресіями. Нас знову загнали в кут, і ніхто не знає, що буде далі".
"Україна в мені дуже відгукується, - наголошує Севгіль Мусаєва. - Можливо, коріння цього відчуття десь у 10-му класі, коли я вирішила, що вступатиму до Київського університету, і почала читати українську літературу. Прочитала все "Розстріляне відродження". Найбільше враження на мене тоді справили "Сад Гетсиманський", "Жовтий князь"… Коли я читала "Сад Гетсиманський", то усвідомила трагедію українського народу, яка відгукнулася в мені трагедією мого народу. Ці дві ідентичності відтоді в мені й існують" - завершила головна редакторка "УП".
DT.UA запустило відео-проект "Календар" про людей, які живуть і працюють для інших. Проект – це своєрідна спроба допомогти суспільству заглянути в себе, розібратися в смислах і цінностях, спробувати почути себе і заново почати будувати майбутнє. Проект розвивається двома мовами – російською і українською.
Повну версію інтерв'ю дивіться тут
Повну друковану версію інтерв'ю читайте тут