Ми їдемо в село, де бували досить часто в минулому й іноді навідуємося зараз. До самісінького села веде гарна асфальтована дорога, якої раніше не було. Навіть у самому селі, в його центральній частині, покладено десь із кілометр пристойного асфальту як певний символ об’єднання громад. Але… впадає у вічі цілковита відсутність людей на вулицях, принаймні третина хат стоїть пусткою. Зруйновано колишню лазню, яка не працювала десь із 80-х років минулого століття, колишня амбулаторія стоїть без вікон і дверей. Серед просторого подвір’я — велика двоповерхова школа, видно, що після серйозного ремонту: замінено вікна, прокладено доріжки, відремонтовано фасад. Правда, в школі не має повного переліку класів — занадто мало дітей. І це при тому, що до цієї школи возять дітей іще з кількох навколишніх сіл.
Біля магазину — залишки постаменту пам’ятника чи то Леніну, чи то Марксу, сміття, поламані кущі, стежки в різних напрямках, вигляд, прямо скажемо, запустіння. Крізь зарості бузини видно клуб, там ми колись дивилися фільм «АББА», не знаю, чи щось відбувається тут зараз. Глибока осінь, дорога геть розкисла, чорнозем — як машинне масло. Ледве дійшли до клубу в темряві й так само назад.
За зарослими бузиною руїнами колишніх колгоспних ферм видно нове будівництво. Місцеві кажуть, що тут буде великий свинокомплекс. Загалом аграрний сектор у селі працює активно, правда, робочих місць створює не так і багато. Втрачений раніше людський ресурс зараз компенсується людьми, привезеними з інших регіонів України, які працюють за схемою трудових відряджень.
У наших друзів типове для нинішніх часів сільське домогосподарство. Чоловік і жінка, яким за 60. Донька з дітьми живе в місті, син уже третій рік на фронті. Сільська хата відремонтована, є газ, парове опалення, душ, ванна, Інтернет, подвір’я закладене плиткою. На подвір’ї дві автівки: старенький «Жигуль» і не нова «Шкода». Здається, тут усе нормально. Але…
Таких господарств на селі одиниці, переважна більшість має значно скромніші умови, й на те є різні причини, як об’єктивні — неповна сім’я (чоловік пив і помер), порушене здоров’я, так і суб’єктивні, напевно, радше психологічні — в селі не можна власною працею досягти прийнятного рівня життя, праця є занадто тяжкою й невигідною.
Чому наші знайомі змогли? Адже землі в них не більше, ніж у інших, приблизно 0,5 га біля хати і 1 га в полі.
Працює в сім’ї чоловік за звичною схемою. Навесні місцева агрокомпанія бере його на роботу, а восени звільняє, взимку він стоїть на біржі як безробітний, а навесні знову починає працювати на агрокомпанію. Заробітки тут не надто великі, але живі гроші потрібні так само, як і пенсія. Проте їхні основні доходи формуються не з зарплати, а завдяки власному господарству: дві корови, дві свині, багато курей, качок. Усе це потребує часу та фізичних зусиль. Мало хто здатний витримувати такий режим довго. Але саме молоко, сепараторні вершки, яйця приносять стабільний дохід, оскільки все це можна продати, почасти навіть у селі, оскільки багато домогосподарств уже нічого з живності не тримають удома, але головно — в сусідньому містечку, й автомобіль тут стає в пригоді.
Пані Раїса каже: «Стараємось, працюємо, як коні, але для кого? Донька в місті й сюди не приїде, син тут не буде, йому ж потрібно одружитись, а тут нема як навіть познайомитись, а як будуть діти, куди вони ходитимуть? Школу закриють уже точно, зараз дітей мало, а буде ще менше. Тому Віталіка відправлю до міста також. Ми вже цю лямку дотягнемо якось, грошей ніби більше, але щороку заробляти їх стає складніше. Здоров’я вже не те. А тут навіть тиск нема кому виміряти, сімейний лікар далеко, він до нас не приїжджає, швидка на тиск також не їде. Доводиться самому себе колоти, ще й сусідів.
Корову тримати складно, нема де пасти, лужки розорані, припинаю, де виходить, і годую з городу. Землі в нас вистачає, аби все годувати, дирчик (мала механізація) дуже допомагає, але проблема здати все вирощене через те, що в селі мало хто тепер удома тримає худобу. Навіть заготівельники молока й м’яса стали менше приїжджати, оскільки тут мало худоби, а самому кудись вести здавати бичка чи корову взагалі неможливо. Добре, що в нас тепер поставили термінал, де можна заплатити за світло та газ, а то пошти нема, Інтернет поганий, і я ще толком не розбираюсь, як через нього платити».
Фактично в цій ремарці жителька села ідентифікувала наявні проблеми сільського життя, які можна перекласти «управлінською мовою» й на які варто звернути увагу:
- Зміна вікової структури населення, що неминуче призводить до зменшення можливостей для дітей та молоді залишатись у селі.
- Зменшення кількості молодих людей шлюбного віку та відсутність місць для їх знайомства виштовхує тих, хто ще залишається в селі, виїжджати звідси до міста для створення сім’ї.
- Обмежені можливості для стабільної зайнятості в сільськогосподарському виробництві через його сезонність і спеціалізацію на зерновому виробництві. Відсутність можливостей для зайнятості поза сільським господарством.
- Зменшення можливостей для вирощування ВРХ в індивідуальних домогосподарствах через відсутність місць для випасання худоби.
- Зменшення можливостей для продажу вирощеного в домогосподарстві через малі товарні партії, а відтак відсутність оптового збуту.
- Ризики для здоров’я через віддаленість первинної медицини.
До цього варто додати ще декілька проблем, які є дуже серйозними, проте перебувають поза увагою таких сімейних домогосподарств.
- Зростання диспропорцій щодо рівня бідності між жителями сільських територій та міст.
- Зростання асиметрії якості сільської та міської освіти.
- Різке зменшення кількості чоловіків продуктивного віку через війну.
- Відсутність кроків із адаптації сільських домогосподарств до кліматичних змін.
- Слабке залучення домогосподарств до використання цифрових технологій.
- Загроза позбавлення домогосподарств можливості продавати вирощену продукцію тваринництва через її невідповідність європейським правилам / стандартам, які буде впроваджено в Україні.
Загалом такий набір проблем характерний для абсолютної більшості сільських територій країни. Щоправда, серед сільських територій можна виділити умовні три типи: сільські в несприятливих умовах (периферійні сільські території з украй низькою щільністю населення), сільські території (звичайні сільські території із середньою щільністю населення, не надто віддалені від основних ринків, міст, транспортних шляхів), приміські сільські території (найбільш благополучні села, розташовані максимально близько від великих міст — обласних центрів і міст із населенням понад 100 тисяч осіб, де зайнятість сільського населення мало залежить від сільського господарства).
Маючи такий аналіз ситуації на сільських територіях, держава мала б почати реагувати на зазначені проблеми на основі системи планувальних документів, які б, з одного боку, відповідали нашим потребам і законодавству, а з іншого — враховували наш європейський вектор руху й були зорієнтовані на європейські підходи та індикатори щодо сільського розвитку.
Ключовим тут має бути відхід від парадигми виключно верховенства інтересів експортоорієнтованого сільського господарства й переорієнтування державної політики з тотальної підтримки великих агровиробників на підтримку сільського розвитку, громад, сільських жителів. Адже сільські території завжди були донорами міського розвитку, донорами не лише економіки, але й ЗСУ.
Неузгоджені стратегії міністерств без розвитку
Щодо Державної стратегії регіонального розвитку до 2027 року (ДСРР-2027) у редакції від 5 серпня 2020 року, то вона містила детальний перелік завдань, спрямованих на розвиток сільських територій, що давало змогу підготувати досить повну державну програму розвитку сільських територій, аби досягнути запланованих результатів. На жаль, ковід, війна, ліквідація Мінрегіону завадили ухваленню такої програми, а заміна чинної стратегії її оновленим варіантом, розробленим Мінінфраструктури і ухваленим у серпні 2024 року, істотно вихолостила ідею підтримки державою сільського розвитку. Особливо сумно це в умовах, коли сільські території найпаче потерпають від війни й Україна мала б використати нові євроінтеграційні можливості, щоб отримати європейські ресурси на розвиток села.
Щодо Стратегії розвитку сільського господарства та сільських територій в Україні на період до 2030 року, то розробник — Мінагро — зазначає, що вона необхідна Україні для виконання процедур вступу до ЄС. Можливо, це й так, але для нас важливим має бути власне збереження та розвиток сільських територій у розумінні передусім людини, а не мільйонів тонн зерна.
Спроба поєднати в одному стратегічному документі два дуже різні напрями — розвиток сільського господарства та розвиток сільських територій — у нашому випадку виглядає не надто вдалою. Коли ми говоримо про сільське господарство та розвиток села, розуміємо, що тут потрібно знайти золоту середину, як досягнути високої продуктивності сільського господарства, його максимальної ефективності й водночас не втратити системи розселення, робочих місць, не допустити знелюднення сільських територій. Відверто кажучи, це непросто.
Європейський досвід показує, що розвиток сільських територій в умовах інтенсифікації сільськогосподарського виробництва передбачає, зокрема, несільськогосподарську зайнятість жителів сільських територій, а також зміну підходів до підтримки сільських територій різних типів: від приміських до гірських чи північних. Що ж нам пропонує проєкт стратегії?
Стратегія визначає аж сім стратегічних цілей, із яких лише одна (!) нібито стосується села: «Створення умов для розвитку сільських територій».
За шістьма стратегічними цілями взагалі не видно людини — сільського жителя, його проблем та готовності їх вирішувати. Можна припустити, що все це розкривається в сьомій стратегічній цілі? На жаль, це не так.
Завдання, визначені для досягнення цієї стратегічної цілі, часом виглядають просто дивними: «Завдання 1. Підхід до сільського розвитку (це завдання?). Завдання 2. Сприяння підтримки молодих фермерів (чи, може, підтримці?). Завдання 3. Гендерна рівність». Ось і все!
Очевидно, що в Україні на тлі війни, незважаючи на загострення кризових ситуацій на сільських територіях, реального планування підтримки розвитку цих територій немає. Оновлена ДСРР-2027 і проєкт Стратегії розвитку сільського господарства та сільських територій в Україні на період до 2030 року обмежують державні впливи на сільські території якимись надто загальними й зовсім не першочерговими питаннями. Принаймні тут немає й натяку на вирішення проблем, означених пані Раїсою в ремарці про реальне життя на сільських територіях.
Ми бачимо два паралельні процеси планування державного втручання для розвитку сільських територій: один — від Мінагро, інший — від Мінінфраструктури. Вони між собою не надто корелюються, узгодження політики щодо сільських територій між цими міністерствами не проглядається.
А тепер головне. Що робити?
По-перше, потрібно психологічно припинити сприймати сільський розвиток у парадигмі сільського господарства, орієнтованого на великих товаровиробників, а орієнтуватися на людей, які проживають на сільських територіях, на збереження системи розселення. Якщо території остаточно знелюдніють, вони будуть втрачені для України.
По-друге, варто повернутися до раніше напрацьованого — заходів, які були записані в попередній редакції ДСРР-2027, але так і залишилися невиконаними. Проаналізувати, чому їх не було виконано і що потрібно зробити для їх виконання.
По-третє, потрібно проаналізувати нові тренди, які з’явились у розвитку села впродовж останніх двох років війни, і спробувати виявити найжиттєздатніші, пов’язані з переселенням жителів міст на сільські території, переміщенням виробничих сил для їх закріплення та поширення. Поява на сільських територіях нових жителів із міст дає шанс на відновлення таких територій.
По-четверте, тотальне руйнування багатьох міських поселень українського сходу, неможливість їх відновлення на попередньому місці відкриває можливості для заснування та будівництва нових міських поселень європейського типу в сільській місцевості, де є потенціал для розвитку промисловості на основі місцевої сировини.
По-п’яте, в окремих територіальних громадах зі значною часткою сільського населення вже накопичився певний інноваційний досвід вирішення низки гострих проблем у системі освіти, забудови, індивідуальної зайнятості, залучення нових жителів. Потрібно узагальнити такий досвід і зробити його доступним для поширення серед інших громад, надати підтримку в упровадженні.
По-шосте, такі дії не будуть можливими, якщо ключові центральні органи виконавчої влади не координуватимуть між собою діяльність на сільських територіях, а політику сільського розвитку не буде визнано частиною державної регіональної політики.
По-сьоме, новосформоване Міністерство регіонального розвитку разом із Міністерством агрополітики, іншими ЦОВВ має підготувати державну програму регіонального розвитку, спрямовану на розвиток сільських територій, яка повинна враховувати нинішні проблеми, реальний стан, тренди розвитку, воєнні ризики та ресурсні можливості. Зробити це потрібно якомога швидше, аби програма могла бути запущена в реалізацію з другого півріччя 2025 року після відповідного внесення змін до державного бюджету України.
По-восьме, необхідно посилити роль територіальних громад, зокрема місцевих рад, у розвитку сільських територій. Загалом дуже правильна ідея створення територіальних громад, де є міське поселення — центр громади та сільські території, як можливість певного балансування інтересів територіального розвитку та великих агрохолдингів — не всюди спрацювала. Агрохолдинги в багатьох випадках по суті сформували власний депутатський корпус у місцевих радах окремих територіальних громад. Сьогодні цю проблему вирішити складно, але потрібно аналізувати виборчу систему й готувати її модернізацію на майбутнє.
Післяслово
Пані Раїса, коли ми розмовляємо про сільське життя, стає досить емоційною. «Сільські люди нікому не потрібні. Їм потрібна лише земля». На жаль, такої ж думки дотримуються досить багато жителів сільських територій. Традиційний консерватизм сільських жителів у нас посилився усуненням держави від вирішення проблем на селі. Польські села, які 20 років тому були в такому ж занедбаному стані, як і українські, нині виглядають просто як лялечки. Це є вагомим аргументом для українських селян не довіряти українській владі.
Під час війни частина містян традиційно переселяється в села. Хтось тимчасово, хтось назавжди. Таке переселення може істотно допомогти селу встояти під натиском проблем. Нові люди, активні, залучені до сільського життя, разом із малими фермерами, екологами, науковцями, прихильниками пермакультури, традиційного сільського середовища, креативниками та культурологами можуть і мають зробити все, аби українське село не лише не зникло, а й стало місцем комфортного проживання мільйонів українців.