На гарячі лінії спеціалізованих громадських правозахисних організацій повідомлення щодо зґвалтувань почали надходити майже з перших днів війни. Правоохоронці розпочали низку кримінальних проваджень за фактами знущань і зґвалтувань жінок і дівчат у Донецькій, Київській, Харківській і Херсонській областях. Однак офіційно підтверджених випадків серед цього страшного потоку небагато. Далеко не всі потерпілі готові розповідати свої історії. І навіть якщо правоохоронні органи знають про факт зґвалтування, вони не можуть розпочати кримінальне впровадження, поки не буде заяви потерпілої. Про це у своєму матеріалі для ZN.UA пише редактор відділу соціум Алла Котляр.
Відповідно до міжнародного законодавства, для такої категорії злочинів немає строку давності, на них не поширюється амністія. Міжнародно-правове правосуддя констатує: правильно задокументована історія людини, яка вижила після сексуального насильства, не потребує інших підтверджень. Однак зробити це й зібрати статистику таких злочинів дуже важко, поки йдуть активні бойові дії. Постраждалі намагаються передусім забезпечити свої базові потреби та зберегти життя. Особливо якщо йдеться про тимчасово окуповані території.
Полковник ЗСУ Роман Світан, який 2014-го потрапив у полон, зазнав катувань і згодом повернувся додому за обміном, говорить, що зґвалтування скоюють в основному російські призовники, тобто молодь, в якої грають гормони: «Рівень росіян, їхнє ставлення до життя приблизно таке — їмо все, що пахне, п’ємо все, що горить, трахаємо все, що рухається. А деякі — й що не рухається».
«Про кілька таких випадків я знаю. Тут питання от у чому. У росіян, які заходили до нас, позабирали телефони, щоб менше було можливості відстежити їх по вишках. Молодь забирала в жертви телефон і знімала на нього зґвалтування.
При розборі трупів росіян такі телефони траплялися. Їх продивлялися. Але щодо фіксації ситуація не дуже хороша. Через те, що у нас є закон про кримінальну відповідальність за передачу даних (фото, відео тощо), ніхто на передку світити це з рук не хоче. Припустимо, рядовий знайшов труп із розпізнавальними знаками, при ньому — телефон. Продивився записи, побачив оце. Що він може з цим зробити, куди подіти? Собі залишити страшно. Це — мародерство. Віддати військовому прокурору? Але спочатку — у військову службу правопорядку, яка має скласти протокол, верифікувати. Це купа проблем для людини, котра це знайшла. А у рядового своє бойове завдання. І може бути так, що він узагалі не мав обшукувати цей труп. Тому він може цей телефон або викинути, або стерти запис.
Усе це може вийти на світ, якщо російські призовники почнуть викладати записи в Інтернет або якщо наші хакери почнуть шукати телефони жертв (а їх легко знайти, особливо еплівські) і зламувати. Думаю, найближчим часом ці відео почнуть гуляти Інтернетом», — пояснює він.
Однак проблема в тому, завершує Роман Світан, що, по-перше, потерпілі можуть бути живі, і розповсюдження таких записів — нанесення додаткової травми. А по-друге, як при цьому верифікувати початковий запис? Навряд чи такі записи можна буде пред'явити в суді.
Більш наближені до реальності цифри почнуть з’являтися, коли розгребуть те, що було в місцях окупації або там, де проводились активні бойові дії. При огляді трупів експерти перевіряють можливі факти зґвалтування. Це передбачено методичними рекомендаціями. І певний пласт статистики це дасть. Але експертів і необхідних інструментів недостатньо. Та й не всюди це можливо. Наприклад, після обстрілу ракетами слідів уже не знайдеш. Непоодинокими також є випадки, коли окупанти спалювали трупи".
Детальніше про це — в статті Алли Котляр «Зґвалтовані росіянами. Як допомагати, а не «нанести добро»?».